Здається, що 100+ днів роботи нової міської ради і нового мера – вже більш, ніж достатній термін, аби підвести проміжну риску під результатами роботи та перспективами новообраної міської влади, а відтак – і міста загалом.

Автор цих рядків ще в перший місяць після виборів набрався нахабності та спробував спрогнозувати два варіанти розвитку подій у місті.

Перший, оптимістичний: отримавши понад 70% депутатських мандатів, номінально демократичні фракції на першій сесії призначають технічного секретаря, на наступній – висловлюють недовіру міському голові Ігорю Сапожку, що означає його відставку з посади. Поки містом формально керує технічний секретар без політичних амбіцій, відбувається повне перезавантаження влади новими людьми, а стара корупційна кліка, позбавлена владних повноважень, закономірно втрачає фінансові, медійні та політичні ресурси та відправляється у глибокій нокаут.  У цей час виконком наповнюється новими кадрами, змінюються всі начальники усіх відділів та управлінь. У міській раді працює стабільна коаліція, молоді депутати та чиновники по-ходу роблять багато помилок, викликають на себе шквал критики людей, але структура влади та її кадрове наповнення постійно оновлюється, еволюціонує та прогресує, партії-переможці отримують усі можливості показати себе на практиці, і на наступних виборах місто обирає нового мера і нову міську раду – з огляду на результати роботи попередньої. Таким чином Бровари звільняється від десятирічного гніту Сапожка-Поліщука та відкриває нову сторінку своєї історії.

Другий, песимістичний: міська рада відмовляється від ідеї відставки Сапожка, аргументуючи це тим, що демократи нібито мають абсолютну більшість мандатів і таким чином обмежуватимуть маневри міського голови, якщо ті будуть не в інтересах громади міста. Однак у цей час мер Сапожко зберігає за собою контроль усієї виконавчої гілки влади, призначає підконтрольний виконком і заступників, докуповує кілька депутатів-«тушок» зі складу «демократів» у міськраді і таким чином формує свою більшість у депкорпусі. Понад 70% голосів виборців за демпартії, фактично, нівелюються, Сапожко отримує майже абсолютну владу в місті. Деяких незгодних «криють вогнем» неймовірних накладів чорнушних газет, інших – кошмарять погрозами, замахами та іншим насильницьким впливом. Деморалізована опозиція, втративши після виборів майже все, не здатна об’єднатися для протидії, а тому поступово «зачищається» медійно та силовими методами. Таким чином Ігор Васильович готує собі плацдарм, аби перемогти у будь-яких наступних виборах. І, звісно, перемагає.

Після цього Бровари тонуть у суцільній брєжнєвщині та перетворюються на депресивний спальний район без інфраструктури, схильний до комунальної катастрофи, не кажучи вже про соціальну.  Спротив лишається лише у вигляді кількох депутатів, які жодним чином на впливають на ситуацію. Влада витискає з міста останні соки, і лише тоді переходить на інші «пасовиська», у той час як броварчани залишаться сам-на-сам зі своїми проблемами, але вже без ресурсів, аби їх вирішити: без вільної землі, без надходжень у бюджет, з розваленим ЖКГ, освітою, медициною та всіма іншими сферами. А головне – без людей, здатних переломити ситуацію і без дорогоцінного часу і можливостей, які місто безповоротно втратило за ці понад 10 останніх років.

На превеликий жаль, перша частина цього прогнозу вже збулась: демпартії, відмовившись від ідеї відставки Сапожка, самі собі підписали політичний вирок і замість того, аби взяти владу до своїх рук, перейшли вже навіть не в опозицію, а майже на маргінес. Опозиція не здатна протидіяти команді Сапожка ні медійно, ні організаційно, ні фінансово: демпартії роздирають внутрішні суперечки, які далеко не сприяють єдності, у той час як команда мера працює проти них чітко та організовано, фактично, у режимі виборчого штабу. Ресурси на кшталт «Громадського ревізору» та «Правди тут» здійснюють синхронні атаки на конкретно визначені мішені, формуючи громадську думку про депутатів як про лайдаків та скандалістів, а про міського голову – традиційно як про «міцного господарника» і «рятівника від усіх бід». Масштаби пропаганди настільки значні, що приголомшують опозицію, розкоординовують, роблять нездатною для перегрупування та обєднання для ефективної та адекватної протидії. Навіть коли маховик репресій дійшов до спалених авто і розбійних нападів, кількісно найбільші опозиційні сили або зберігають мовчання, або визнають легітимність команди мера, навіть не розглядаючи варіанти рівносильних ударів у відповідь із залученням медіа, вулиці та апелюючи до народу.

Усе це на перший погляд виглядає як тотальна безнадьога і провал. Але ми знаємо, що безвихідних ситуації не буває. У випадку, якщо опозиціонери реально усвідомлять, що проти них працює організований кримінал, а не політичні опоненти, публічно про це оголосять, так само публічно визнають свої помилки і пробачать один одному усі образи, а відтак обєднаються в одну машину протидії та контратаки – тоді можливо переломити ситуацію. Не слід забувати, що на тому боці – лише гроші, груба сила, залякування, адмінресурс, репресії і насилля. Все один-в-один, як за Януковича.

Однак на іншому боці: люди, їхні мрії про красиве, сучасне і комфортне місто, придатне для життя. Ті самі люди, які всім серцем не люблять цю недолугу владу, вже стомилися з нею боротися, але чимдалі – тим більше відчувають до неї ненависть. Люди не вірять вже майже нікому, і через це не знають, за ким йти. Відтак люди мають побачити організовану, ефективну і потужну силу, яка називає речі своїми іменами, яка говорить народу повну правду, яка відверто визнає той стан речей, який є насправді. Силу, яка готова безкомпромісно йти до кінця, ,силу, в яку повірять, що вона щира і непідкупна. І тоді сили з’являться і в людей. І тоді ми згадаємо, де в гаражах лежать шини і знайдемо пляшки, куди заллємо свій улюблений коктейль, коли зрозуміємо, що інакше нас не почують.