• Сьогодні: П’ятниця, 29 Березня, 2024

Ігор Похвіщев: “Любов до країни виявляється не в словах, а в корисних речах, які ти робиш”

Березень03/ 2017
avatar
Світлана Яцив

Фотограф, кореспондент

Броварчанин Ігор Похвіщев знайшов свій шлях, котрим можна виражати власну любов до країни: його дитяче захоплення велосипедами переросло у щорічну організацію всеукраїнських велозмагань в Карпатах. Засновник першого у Броварах МТВ-марафону “Осіння аритмія”, з 2013 року він з командою однодумців організовує марафон “Стежками опришків” у Рахові. Зараз проходить підготовка до нової гонки — “Гуцул трофі” у Косові, що вперше відбудеться в липні 2017-го. Про мету і сенс цієї організаторської роботи, досвід спілкування з місцевими владами, волонтерство, складні і цікаві моменти ми поспілкувалися з Ігорем у сьогоднішньому інтерв’ю.

– Як давно триває твоя любов до велосипедів і чому саме цей вид транспорту?

– Спочатку мені у спадок перейшов “Гномик”, потім “Зайчик”, потім ще щось. Все дитинство провів на велосипеді. Мене це дуже “перло”. А потім трапились “веселі” 90-ті, і я відчув себе дуже дорослою людиною, котрій не солідно їздити просто на “велі”, а час переходити на мотороллер чи 30-річну “беху” (сміється). Тоді якось і закинулась ця велосипедна справа.

Але згодом в Україні почали з’являтися гірські байки — МТВ (mountainbike). Це стало “модно, стильно, молодіжно”. Ще й одногрупник заявив, що буде собі такий брати. Разом з тим, згадалася моя дитяча любов до велосипедів, тож я захопився всерйоз: студентом кілька місяців підпрацьовував, аби придбати “залізного коня”. 

Їздив де виходило — де по лісу, де по місту. Одного разу долучився до “покатушки” на Остер. Тоді були жахливі умови: неймовірна спека і ми десь заблукали в пісках, тож кілометраж вийшов більший, ніж планувався — понад 200 км. А я катав ще мало і до такого був не готовий. Як результат — надірвав собі зв’язку і на цьому мій перший велосезон закінчився.

– Звучить жахливо… Як дістався додому?

– Їхав через біль, а як же ще. Кілька днів взагалі ходити не міг. Лікував дуже довго. Як кажуть у нас: “крос-кантрі — це біль” (крос-кантрі — одна зі спортивних дисциплін у МТВ, перегони по пересіченій місцевості – прим.авт.). Якщо у велоспорті хочеш досягти успіху, то потрібно навчитись їхати через біль. Але при цьому важливо вміти слухати своє тіло, аби не отримати травму і не стати інвалідом.

– Потім ти так катався і “докатався” до того, що вирішив організувати перші в Броварах велозмагання з МТВ — “Осіння аритмія”?

– Ні, трохи не так. Спочатку нас було троє друзів-велолюбителів, згодом додалося більше людей. Нас цікавив спортивний напрямок, а не просто катання красивими місяцями. Брали за основу лижну трасу, потім почали потроху чистити ліс, робити трасу для себе. І якось мені “стукнуло в голову”, що найкращий спосіб завершити велосезон – це позмагатися. Бажаючих поганяти знайшлось аж двоє (сміється) та декілька людей в групі підтримки. Траса у нас була 9 км, а потрібно було проїхати 100 км. І ми так 11 кіл намотували. Тут саме ідея в тому, що 100 км, типу ж гарне число.

– Не набридає так довго їздити по колу?

– Це залежить від траси: буває набридає, буває цікаво. Ну і дивлячись яка ситуація. Бо в нашому випадку це змаганням назвати було важко — вийшов просто дружній “баттл”.

Але нам ця справа сподобалась і в наступному році ми знову зробили веломарафон для закриття сезону і суто між своїми. Щоправда, людей вже було більше, кияни ще приєдналися.

– Змагання “Броварські дюни”, яким займаються Борис Слюсар та Галина Крушельницька, — це логічне продовження твоєї “Аритмії”?

– Це окремі гонки. Перші “Дюни” проводилися в один рік із останньою “Аритмією”. Це різний формат. Хоча спочатку траса була одна на два змагання. Те, що я робив, це було лише для друзів: відпочити, поганяти серед знайомих облич. А Борис з Галиною підійшли до справи ґрунтовно і зробили серйозне змагання. Траса у нас була проста, а вони зробили з неї “цукерочку”.

Забігаючи наперед, хочеться пожалітися: на мою гонку в Рахові приїжджає мало броварчан. Але ж і на їхніх змаганнях, яка проходять в Броварах, місцевих так само мало. Шкода, що наші земляки в цьому сенсі не активні.

– В цей самий час ти почав волонтерити на “Велокраїну”. Розкажи детальніше про цей проект.

– “Велокраїна” — це був проект, спільний з Євросоюзом по розвитку велотуризму в Карпатах. Там багато було завдань, одне з яких — популяризація велосипеда як транспорту. Наприклад, в рамках виконання цієї задачі встановлювали велопарковки в карпатських містах. Зараз їх ще можна зустріти в Яремче або Ворохті, але більшість, на жаль, вже порозкрадали на металобрухт.

Також проводилася реклама українських Карпат за кордоном як рекреаційної зони для велотуризму. Я ж займався роботою “на землі” — розвідував маршрути. Спочатку сам, а потім став куратором напрямку з розробки і маркування веломаршрутів в Карпатах.

Маршрути були розроблені, робота завершена, проект закінчився. В певних містах люди чекали, що їм намалюють треки, до них приїдуть багаті туристи і гроші потечуть рікою. Але були і такі, хто розумів, що аби було добре, треба і самим докласти зусиль. На прикладі міста Косів знаю, що місцеві досі оновлюють маркування і розробляють свої маршрути. І ці активні люди об’єдналися спочатку в групу “Велокосів”, а потім створили ГО. А вже в цьому році ми з цією ГО будемо спільно робити міжнародні велосипедні змагання. Хоча кілька останніх років я організовував гонку в Рахові і був зав’язаний лише на Рахів, коли вони паралельно в Косові робили свої маршрути.

– Давай зупинимося на змаганнях у Рахові — “Стежками опришків”. Вперше цей марафон ти провів у 2013 році. Звідки взялась ідея? Яка мета цього проекту?

– Мені було нудно (сміється). Насправді, було багато причин, чому я за це взявся. Мені особисто було цікаво поганяти в горах, але такі змагання не проводили. Потім з’явилась гонка “Король гір” в Ужгороді, але на цілу країну лише один подібний захід – то мало. В наших сусідів — у поляків, чехів — такі змагання проходять ледь не щотижня. Знову ж таки, співпрацюючи з “Велокраїною”, бачив у тому ж Косові набагато цікавіші маршрути.

– Тоді чому ти обрав Рахів?

– Спочатку гонка планувалася в Косові. Але там був певний скепсис у місцевої влади, вони дивилися на мене, як на хлопчика, що верзе дурню. Активні люди там, з якими я співпрацював, теж мали з цією владою проблеми. І як воно часто буває, в міськраді ніхто не був зацікавлений у розвитку міста, їм і так було добре. Тому на той час в Косові ідея велозмагання не була реалізована.

А займаючись “Велокраїною”, в Рахові я теж зустрів кількох активних і небайдужих. Найбільше виявляв ентузіазм Петро Попович — дуже потужний турист, мав свій велосипед, велопрокат, багато часу працював гідом, на той час був директором найбільшого готелю в Рахові. Він активіст в хорошому сенсі слова і багато робить для розвитку свого міста. От якось Петро телефонує, мовляв, хочемо зробити велогонку для популяризації Рахівщини.

Петро Попович

Ми почали обдумувати цю справу. Рік я їздив, займався розвідкою, готував маршрути. Петро займався бюрократичними моментами — десь домовитись, десь дозвіл який взяти. Його в Рахові поважають і в сфері туризму він дуже обізнана людина. Тому коли він звернувся з такою пропозицією до влади, влада пішла назустріч. Тим більше ми грошей не просили, і чиновники цьому були дуже раді. Також підтягнулись активні власники кількох готелів, які розуміли, що їх бізнес залежить від популяризації регіону.

– Легко було знаходити підтримку, допомогу однодумців?

– В 2013 році, коли займалися першою гонкою, багато хто не розумів навіщо це робити. Також були й такі, хто обіцяв допомогти, а потім підвів. А було багато людей, котрі не пов’язані ні з туризмом, ні з готелями, але розуміли, що це хороша справа — тут більше спрацювала повага до Петра, як одного із самих активних популяризаторів гонки.

Найвища точка “Стежок”, КП №4 – 1600 м над рівнем моря

А потім місцевим сподобалось, бо бути в підтримці такого змагання — це цікаво і весело. Кількома машинами виїжджають на ніч в гори разом із сім’ями. Ставлять намети чи в будинках вівчарів ночують. Варять собі бограч, смажать шашлики, відпочивають і на наступний день вони зранку встають і організовують вже намети для гонщиків з перекусом і водою, технічною допомогою. Так проводять час, поки не проїде останній учасник, а ввечері  повертаються на свято та нагородження призерів. Це чисте волонтерство, ентузіазм, але це дуже цікаво.

– Навіщо на змаганні два маршрути?

– Один легкий — 46 км, сумарний набір висоти 1430 м, найвище місце 1150 м. Його більшість учасників можуть проїхати. Інший – складний, але і значно красивіший, краєвиди там “епічні”. Найвище місце — 1600 м. Але траса щороку трохи змінювалась, тож в різні роки різний метраж виходив.

До слова, гонка у нас хоч і любительська, але складну трасу їдуть дуже потужні “любителі”. Переможець марафону “Стежками опришків” перших двох років зараз є членом збірної України. Він був любителем, але сам для себе вирішив тренуватися, захопився, а зараз — професійний спортсмен!

– Як щодо фінансового аспекту? Гонка приносить прибуток?

– З першою гонкою було найпростіше зі спонсорами, бо це був докризовий 2013 рік. Вони закрили багато нюансів по підготовці, які я, в силу відсутності досвіду, не знав. В інші роки, якщо після гонки виходив мінус лише в 1000 грн — це була велика удача (сміється).

В 2014-му я взагалі вагався чи проводити щось чи ні. Бо війна. Не хотілося нічого.

– Не хотілось в якому сенсі?

– Морально-етичному. Все-таки змагання — це свято, а коли іде війна… Петро теж був налаштований це діло не проводити. Але подумали і вирішили не відміняти планів. Адже спорт —  це сила, енергія, яка потрібна людям. Це не просто “паті-тусовка”, це, зрештою, популяризація здорового способу життя.

Традиційно, змагання проводились на День Незалежності. Я так забігався з організацією та всім іншим, що не знав, що цей час якраз припав на Іловайську трагедію. Якби знав, то відмінив би, бо це вже зовсім. Але дізнався про це постфактум, як гонка відбулась.

Також було важко зі спонсорами, змагання вийшли дуже збитковими, “мінуси” закривалися власним коштом, довелося залізти в борги. У нас в країні любительський спорт —  не бізнес (за невеликим виключенням), а справа фанатів, яка робиться за їхні ж гроші.

А ще в 2014-му була дуже погана погода — на високогір’ї гроза і видимість 1-2 м. Заблукати легко, а людину знайти в тій місцевості за таких умов важко. За 4 години до старту змагань я не знав буде гонка чи ні. Бо напередодні не було такого страшного прогнозу. Дощ і холод нас не лякали, лякала саме гроза — на висоті блискавка легко може вдарити людину. Тому в день змагання, вирішено було змінити маршрут — провести його нижче. Петро з самого ранку поїхав маркувати маршрут.

– Тобто ви в день старту кажете: “люди, їдемо іншим маршрутом”?

– Так. Ми видалили найнебезпечнішу ділянку траси і замість неї додали 3-4 км. На всіх ключових точках стояли маршали, показуючи куди їхати. А велосипедисти народ такий, що в більшості налаштовані їхати за будь-якої погоди. Правда, дехто за таких умов зламали своїх “коней” на кількасот доларів. Але багато хто вважає, що ця гонка була найцікавіша за всі роки.

– А травми були?

Як не дивно, травм більше було в перший рік. Тоді було зламано дві ключиці, кисть і лопатка. Тому ми й вимагаємо, аби учасники мали страховку. В інші роки були вивихи, забиття, синці, але нічого серйозного, без струсів і переламів. Це спорт, і спорт не самий простий.

– Чи був план “Б” на летальний випадок?

– Звичайно. До цього треба бути готовим. На трасі кожні 10 км були встановлені КП (контрольний пункт), де було по 2 автомобілі: один для суддів, другий – за необхідністю везти гонщика в лікарню. Також на всіх КП у нас був рятувальник МНС, котрий міг надати невідкладну допомогу. І було 2-3 карети швидкої допомоги.

Учасники підписують документ, що всю відповідальність за своє здоров’я та життя беруть на себе. Не дивлячись на це, організатори фактично роблять змагання на свій страх і ризик. Адже наше законодавство в цьому плані не дуже врегульоване, тому там можна крутити як заманеться.

– В результаті все вийшло добре. Ти залишився задоволений?

– У мене після змагання стався гіпертонічний криз (сміється). Бо це нерви, завжди дуже багато нервів. Я місяць хворів з тиском. Та вже потім, по фіналу — задоволений.

– В 2015 році було простіше?

– В чомусь так — схема вже була накатана. Але після Революції гідності, влада в Рахові стала мінятися ледь не щопівроку і це з кожною владою треба домовлятися. Стало важче зі спонсорами, та й менше учасників вже могли собі дозволити займатися таким хобі.

Було кілька нових розроблених трас, хотілося додати щось цікаве, але це вимагало певних коштів, перемаркування. Та і не всі волонтери хотіли “освоювати” іншу територію. Це ж все заповідник, де теж керівники мінялися по три рази на рік — хтось із них щиро прагнув допомогти, а хтось прозоро натякав на хабар.

Гонка має розвиватись, а коли іде застій, стає не цікаво. До того ж були ексцеси з певними людьми, що вбивало віру в свої сили і бажання щось робити. Звісно, були і надійні люди, котрі вже не один рік активно допомагали. Та їх було дуже мало для побудови великої стабільної команди, а невеликою групою морально і фізично важко все витягти на своїх плечах.

Не дивлячись на це все, бажання розвиватися нікуди не ділося. Тож я подав наш марафон на отримання статусу офіційних змагань UCI (міжнародного союзу велосипедистів) з внесенням в їх міжнародний календар заходів.

– Що це вам давало?

– Це вже звучить солідно (сміється), це міжнародний статус, рейтинг, якась формалізація. Хоча довелося працювати з нашою Федерацією спорту — досить бюрократичною організацією. Там починались якісь реформи і саме тому я на цю співпрацю погодився. Учасникам великого бонусу це не давало та й наш рівень організації змагань був набагато кращий, ніж деякі їхні гонки, наприклад той же Чемпіонат України з крос-кантрі.

Та вийшло так, що почалися накладки з роботою, “вилізли” ще неприємні моменти. Тому я зателефонував Петру і сказав, що зав’язую зі “Стежками опришків”. Бо коли гонка приносить лише збитки, то я обрав роботу.

В ідеалі, з самого початку, планувався велофестиваль, а не лише змагання. Щоб там було цікаво і різним спортсменам, і для тих, хто вперше на велосипеді, і для дітей. Задум був глобальний і крутий. Та на таке не вистачало ні людей, ні сили, ні грошей. А змагання, яке ми зробили, з часом перестало рости, а місцями стало й “утискатись”, тому довелося відмовлятися.

Так як нас двоє співорганізаторів — я і Петро, то знайшлися люди, які взяли на себе мою частину роботи. В результаті гонка в 2016 році відбулася і досить непогано. Я Петру обіцяв, що в 2017 році приїду поганяти.

– На “Стежках опришків” були учасники не тільки з України?

– Так. Перший рік було дуже багато білорусів, були росіяни, молдовани. Після початку війни лише білоруси приїжджали. Також бувають гості з Чехії, Литви, Італії. Минулого року був один датчанин — досить відомий блогер, велосипедист, котрий поставив собі за мету проїжджати раз на тиждень по одній такій гонці в різних країнах Європи.

– Як так вийшло, що з’явилося бажання зробити нове “дітище” в Косові — “Гуцул трофі”?

– Раптом в Косові на останніх місцевих виборах до влади прийшли не просто адекватні люди, а секретарем міської ради став велоактивіст. Він фотограф, турист, займався маркуванням велосипедних трас. Новий мер теж дуже прогресивний і відкритий до співпраці.

Вони самі на мене вийшли. Якраз тоді я мав вікно у роботі, тому вирішив доробити ті напрацювання траси, які вже були. В результаті вийшло дуже цікаво — і це не лише моя думка. Велосипедисти, котрих запросив на тест, були задоволені. Багато хто казав, що траса набагато цікавіша, ніж в Рахові. Хоча, разом з тим, в Рахові дуже епічні краєвиди, а в Косові гори нижчі, все більше в лісах. Просто різні по профілю гонки.

На нашій новій трасі найвища точка — менше кілометра. Тут ще планується маршрут під 30 км для новачків, з метою заохочення до спорту. Навіть якщо людина сіла на байк тиждень тому, вона зможе проїхати ці 30 км, хоч і буде важкувато. А тим, хто, як мінімум, упродовж 3-4 місяців катає у вихідні дні, це буде якнайкращий варіант познайомитися зі справжнім “маунтінбайкінгом”, бо на велосипеді в горах набагато цікавіше, ніж в місті.

Взагалі, з хлопцями з “Велокосова” я весь час підтримував зв’язок, ідея зробити тут гонку завжди була. Як на мене, Косів — найкрасивіше карпатське містечко, охайне та чисте. Та і люди тут позитивні.

– Дикі тварини часто трапляються?

– Зустрічі з дикими звірами бувають рідко. Колись на одному з рахівських КП жив ведмідь. Все-таки, це територія заповідника. Хоча, насправді, що небезпечно — це величезні собаки-пастухи, які допомагають вівчарям і бігають з отарою. Або буває, ще випасають корів і попадаються дійсно скажені бики. Траплялись ситуації. Ми попереджаємо місцевих про гонку, просимо в цей день випасати худобу не біля траси змагань, але до нас не завжди прислуховуються.

Та, зрештою, більше “диких” людей, які просто знімали або змінювали розмітку, щоб велосипедисти їхали не туди.

– В якому форматі плануєш проводити змагання “Гуцул трофі”?

Це одноденна гонка, MTB-марафон. Учасники заїжджають на вихідні 1-2 липня. Реєстрація, підготовка,  після гонки — “афтепаті”. Звісно, в планах зробити це багатоденною гонкою, та чи готові наші гонщики до цього… Бо проводити змагання на 30-50 чоловік — нерентабельно ні фінансово, ні морально.

Також нам погодився допомагати місцевий мотокрос-клуб. До слова, чемпіон України з мотокросу якраз із Косова. Це буде дуже хорошою підтримкою змаганню.

Ще з цікавого: домовляємося з місцевими майстрами, аби ті зробили нам кераміку на змагання як сувеніри. Адже це знаменита косівська кераміка! Медалі хотілося б, аби були створені місцевими ковалями. А ще тут не менш знаменитий Косівський базар, котрий відзначений в “Lonely Planet(найвідоміше видавництво, що займається випуском туристичних путівників – прим.авт.).

– Участь у змаганнях “Стежками опришків” для атовців була безкоштовною. На “Гуцул трофі” продовжиш цю традицію?

– Звісно! Якщо людина ризикувала життям, захищала нашу країну, то брати з неї гроші просто рука не підіймається. З одного боку, це можливість виявити свою повагу, а з іншого, спорт — це чудова можливість отримати позитивні емоції, поспілкуватися з чудовими людьми, відкрити себе з нової сторони. Я знаю як мінімум 6 чоловік, які захищали країну в зоні АТО, і тих, кого знаю, запрошую особисто. Ми спеціально зробили також і легку трасу для новачків, аби всі охочі могли спробувати себе в любительському спорті або просто мали змогу покататися красою Карпат в цікавій компанії.

До того ж, косівські волонтери проводять реабілітацію для військових. У них велика культурна програма. В тому числі мої друзі з “Велокосова” організовують велопрогулянки горами. Треба заохочувати любов до спорту та й просто відпочинок в горах на велосипеді, можна і без спорту.

Для мене патріотизм виявляться не в словах, а в простих речах, які ти можеш зробити: прибери за собою сміття на галявині, прибери своє місто, зроби гонку для своєї країни. Я, наприклад, можу зробити таку гонку.

– Якщо подивитися глобально на те, що ти вже зробив і хочеш зробити, — воно варте витраченого часу, нервів, гіпертонічного кризу?

– Я більше націлений на результат. Коли ти відчуваєш, що робиш недарма — хочеться робити. Зараз я бачу в Рахові місцеві хлопці почали катати на велосипедах. Важливо, аби молодь не носила контрабанду через кордон, не почала налягати на спиртне, а мала цікавіші заняття. Заради цього, в тому числі, усе це й робиться.

В комплексі “фідбек” відчувається звідусіль: місцеві підлітки (та й і дорослі) цікавляться велоспортом, гонщики з усієї країни й з-за кордону чекають на змагання, волонтери активуються до вирішення нових задач. До того ж, багато людей дізнаються про туристичні можливості Рахова, а тепер дізнаються і про Косів. От підсумовуючи це все, приходить розуміння, що ти робиш щось потрібне і хороше. Це важливо.

Фото – Світлана Яцив та з архіву Ігоря Похвіщева