Інтерв’ю з нашим броварським побратимом Миколою Смірновим

У нашого побратима, Миколи Смірнова, журналісти газети ВО “Свобода” взяли інтерв’ю. Передруковуємо його, щоб йброварчани могли прочитати, що поранений боєць розповів про АТО.

Микола СМІРНОВ – заступник голови Броварської міської “Свободи”. Останні чотири роки націоналіст боровся у рідному місті проти незаконних забудов, організовував протестні акції, зокрема щодо захисту народного месника Віталія Запорожця з Семиполків. Сьогодні наш побратим – з пораненням у голову та зі зламаною лопаткою – лежить у Київському військовому госпіталі, воював у складі батальйону “Київська Русь”. Впізнаємо його на лікарняному коридорі – саме жартує і говорить з медперсоналом. Поспілкуватися виходимо до альтанки поряд з приміщенням відділення нейрохірургії.

– На бойове завдання ми їхали з гори Карачун о 2 ночі, – розповідає Микола. – До речі, увесь час змінювали і маршрути свої, і час, оскільки нас відслідковували. А коли вже й доповіси в штаб АТО, намагаючись щось передати чи узгодити, – то вже точно варто чекати або обстрілу або засідки – все здавали, і то самі офіцери. Я був свідком, як затримали двох офіцерів зі штабу – вони “зливали” інформацію. І то не якісь там рядові, “маленькі” офіцери, а елітні кадри: підполковник і генерал-майор. Не знаю, якою мала бути ціна їхньої зради і продажності… То ж через них гинули молоді хлопці!

Так от, після наказу поїхали в Артемівськ, у військову частину, що єдина вистояла після обстрілу і не здалася. Отримали там боєкомплекти, дещо з озброєння і вирушили по своїх постах розвезти це все. А воно вкрай потрібне хлопцям, у нас же там не було жодної ночі, щоб ніхто не стріляв… Коли вже виїжджали на повній швидкості з Краматорська, стався вибух – то була якась чергова засідка, якої ми не чекали. Я отримав кулю в голову, злетів з броні, отямився вже в Ізюмі. Довго і тяжко приходив до свідомості, страшенно боліла голова і зламана лопатка. Згодом мене відправили до Харкова – їхала туди швидка, яка везла “тяжкого” (тяжко пораненого – ред.), у них було вільне місце. У Харкові я пробув чотири доби. Готували до операції, але постійно привозили “тяжких”, яким було куди гірше, ніж мені, а лікарі були дуже втомлені, на мали часу. Потім сказали, що є нейрохірург у Києві, тож бортом мене відправили сюди. Вже наступного дня мені у Києві зробили операцію, вона пройшла вдало. 30 липня мене поранили, на сьогодні вже почуваюся краще. Голова ще болить, коли різко рухаюся, не можу довго ходити, пересуваюся потрохи, більше лежу, відпочиваю. Мене ще півтора місяці мають тримати тут, тоді перевести в Ірпінь, там розробити протягом місяця лопатку. А тоді – комісія. Якщо не спишуть, то я повернуся обов’язково! Хотів би якомога швидше одужати і – назад, до хлопців – треба добити ту мерзоту, навести лад.

Щоправда, батьки мої досі не знають, що зі мною насправді – коли потрапив у шпиталь, то сказав, що просто зламана лопатка. Звісно, нікому ж не захочеться говорити, що от знаєш, мамо, мені тут куля в голову прилетіла, сказали лікарі, що ще би два сантиметри і я б не вижив. А дружина, хоч знає, де я був, про те, що я доброволець, так і не зважився їй сказати, вона й так дуже хвилювалася. Ото отримають газету з цим інтерв’ю, то вже про все й дізнаються…

Донечка вже приїжджала сюди до мене, сказав їй, що я просто захворів. Привезла мені малюнок, він висить в мене над ліжком. Скучив дуже за два місяці за нею, подивився – а вона так підросла!

– Як же ви до війська потрапили – ще й так, аби рідні не знали?

– Найбанальнішим чином – через знайомства. Коли почалася кримська кампанія, зразу пішов до військкомату – мене записали і сказали чекати, обіцяли перетелефонувати. Регулярно ходив до військкомату, особливо, коли чув погані новини. Але мене не брали, причини не пояснювали. Тому чекав своєї участі, допоки не призвали мого знайомого у військкомат працювати, і він там, перебираючи список, побачив моє прізвище. Перетелефонував мені і спитав, чи я не передумав. Звісно, ні, кажу, не передумав, лиш нема можливості – не беруть. “Та нічого, – сказав він мені, – я організую”. Тоді саме доформовувався 11 батальйон в Десні – повністю добровольчий. 16 червня я пройшов медкомісію, 17 я вже був у частині в Десні, а наступного дня отримав зброю і почав тренуватися. Навчання тривало десь два тижні, оскільки батальйон був уже майже сформований, хоча все одно не вистачало людей. Після того ми вирушили на схід – горе-дорогами з горе-пригодами. Ми ледве добралися з тою технікою, яку нам видали – це було жахіття одне: якісь давно списані шкільні автобуси, майже розвалені газони 52-53 року, розбиті КАМАЗи… З десяти БТРів на місце призначення доїхали тільки двоє – все решта дорогою поламалося, їх тягнули, як металобрухт, залишали на блокпостах. Іншими словами, ми просто кількістю цього старого заліза робили “масовку” для сепаратистів – що от, мовляв, тут у нас купа БТРів, сюди не лізьте! А насправді бувало таке, що й кулемети в нас не працювали…

– А оснащення яке ж Ви мали?

– Майже все купував сам: бронежилет, розвантажувальну систему, тактичні рукавиці. Допомагали друзі, знайомі, броварчани – я до них звертався. А від держави отримав один комплект форми, яка ще в Десні за півтора тижня тренувань і зносилася. Мені видали також портупею, а найобразливіше – зі ще радянським гербом, і берци, які, здається, тільки для того й призначені, щоб ноги вбивати, а не пересуватися: важкі незручні… Щоби їх розносити, то спершу, мабуть, треба надягати на слона, аби стали трохи м’якші, а тоді вже на військовослужбовця.

З Десни виїхавши, добралися до Чернігова – там сіли на ешелон і кружляли цілу добу, бо поїзд був незапланований, не по маршруту, все було засекречено. Ми і в Конотопі були, і в Дарниці… Нарешті нас вивантажили в маленькому селищі за Харковом, а звідти вже своїм ходом добралися до Ізюма, де саме стояв штаб АТО. Через дві доби звідти вже вирушили на бойову позицію – на гору Карачун, що поміж Слов’янськом та Краматорськом.

Там уже виконували завдання. Дії, наступ ворога передбачити неможливо. От хіба спостерегли, що як тільки проїхали розвідники, то треба чекати або мінометного обстрілу, або з “Градів”.

Тим часом наша техніка, озброєння – геть кепське. Сильне розчарування через техніку, яка дуже часто підводила, бо ж були моменти, коли треба швидко тікати від обстрілу. Ворог починає лупити, а техніка просто глохне і ти потрапляєш у той квадрат, який з усіх боків обстрілюють.

А от настрій в усіх хлопців бойовий, заповзятий – попри зради командирів і погане забезпечення, всі прагнуть воювати, один одного підбадьорюють, коли бачать, що комусь настрій впав, бо, наприклад, дома жінка дізналася, що він все-таки не на полігоні, а на самій війні… Бо патріотизм, сила духу, бажання захищати свою землю – все це є! Я от пішов туди для того, щоб моя донька спокійно ходила до школи, вона, до речі, цього року піде до першого класу. Я переконаний, що ворога треба спиняти на кордоні, тільки він підступив, а не чекати. Он багато моїх знайомих кажуть, чого я, мовляв, поїду на схід, хай-но приходять вороги сюди, ми їм тут дамо жару. Кажу їм, що коли ворог прийде аж сюди, то йому тут уже нічого не зробите, поховаєтеся по погребах і будете чекати Божої ласки.

– А яких людей бачили там?

– Серед місцевих досі є ще ті, хто вірить у Новоросію. Це фанатики, які наслухалися, що прийде київська хунта, прийдуть бандерівці їх різати, вони цього й злякалися. І ці люди прапори ДНР вивішували навіть після того, як ми уже місто зачистили. На ранок виїжджаємо – висить де-ен-ерівський прапор, звісно ми то зривали. А в них дійшло до того, що оті прапори шили з якихось штанів, футболок. Траплялося, що нам там і жінки погрожували, мовляв, забирайтеся, вас тут все одно повбивають, поріжуть. А коли у Слов’янську поновили залізницю, туди стала повертатися молодь – не надто адекватної зовнішності і поведінки. І отак от вдень ми їм розвозили гуманітарну допомогу, ділилися харчами, своїми пайками, поки все там налагоджувалося, вони дякували, дехто перепитував, чи то ми від ДНР? Та ні ж, кажу, подивіться Збройні сили України! А вночі чекаємо “гостей”. Вдень їдять фактично з твоїх рук, а вночі по тобі ж стріляють. Найобразливіше – обстрілювали навіть водовози. І в часи Другої світової у водовози не стріляли, то тільки ота мерзота може таке чинити. А нас обстрілювали, і весь час доводилося виділяти супровід охорони, коли по воду їздили. Бо на горі була колонка пробита і давала всього 300 літрів за добу. Звісно, це дуже мало на 600 людей.

А ті, хто з місцевих нас підтримували, дуже боялися. Вони чогось переконанні, що ми ненадовго там, що ми підемо, їх кинемо. І нічого дивного – та сама гора Карачун чотири рази переходила з рук в руки. Дуже багато людей загинуло, коли її штурмували. Це, по-перше, стратегічна висота, з якої можна обстрілювати будь-яку точку Краматорська, Слов’янська і всі довколишні села. До того ж там стоїть телевізійна вишка.

– Як ви самі змінилися ви через цю війну?

– Багато всього переоцінив. На життя став дивитися інакше. Людей вже інакше бачу, втратилася довіра… Можу спілкуватися відверто лише з тими хлопцями, котрі звідти. Хтось сторонній приходить, щось тобі починає розказувати, а ти слухаєш, але не довіряєш. Чи то звичка вже така виробилася, чи то чуйка, але думається: я тебе не знаю, ти мені спину не прикривав… Світогляд дуже міняється, може, й не все я усвідомив, що відбулося зі мною, з побратимами. Ми тут у шпиталі тримаємося купи, гуртуємося, тут із 72, і з 95 бригади хлопці. Підбадьорюємо один одного. В нас є спільна мета – ми воюємо за свою землю. Ми пережили однакові жахи війни, маємо про що поговорити. Інших людей вже не можеш близько так підпустити до себе. Хто не бачив війни так близько, як ти, той тебе і не зрозуміє.