Їй майже 90 років. Однак і зовнішній вигляд, і стиль поведінки, глибина мудрості видає в ній Вчителя. Вона працювала директором однієї з кращих на той час шкіл у місті, однак зараз живе на самоті.

Поховала чоловіка і трьох синів…  Каже, коли поховала молодшого, - «серце обледенилося»…

Раз на тиждень до неї заходять молоді небайдужі дівчата, приносять їй їжу.

Однак, Вона каже – найцінніше, що Ви мені даєте - спілкування. Бачити живих і людей, і говорити з ними – то Велике Щастя.

Хочеш пізнати реальність – досліди історію… Історія директора 2 школи у Броварах відкриває мені історію цього міста, пояснює реальність нашої країни і змушує замислитись, що є насправді цінним у житті…

Костенко Діна Андріївна 22.03.1938 року народження… Чи знають її учні, як зараз живе їх Вчитель і Директор школи?

[caption id=”attachment_73060” align=”aligncenter” width=”370”] Костенко Діна Андріївна[/caption]

-         Як вирішили стати Вчителем, Діно Андріївно?

 

-         Вчителем я стала після того, як мій тато навчив мене читати художні книжки, тоді перед мною відкрився безмежний цікавий світ. Який не покидав мене до тих пір, поки могла читати. Книжка стала моєю професією, її треба не тільки самій зрозуміти, а навчити розуміти інших.

 

Це мені допоміг зрозуміти Харківський університет, який я закінчила у 1953 році. З університету мене направили в Івано-Франківську область м. Олешків. Це місто було гарячою точкою, доводилося бути дуже обережною не тільки на уроках, а взагалі у житті.

 

-  Які цінності закладали у Вас батьки?

 

-         Батьки ніколи не диктували як себе вести, а постійно спонукали до того, щоб я брала приклад з них. Основні ознаки моїх батьків: порядність, правдивість, доброта…

 

Батько розплатився в’язницею, хворобою , життям за свою віру.

Одного дня  тато прийшов додому і сказав мамі і нам, дітям: «Швиденько збирайте речі, ми покидаємо місто, їдемо в село».

 

Його оголосили у пресі «ворогом народу».  Ми заховалися в одному з сіл, однак потім все одно його знайшли і звинуватили в якихось крадіжках, однак насправді - убили за його переконання… Ми не знаємо навіть, де він похований. В 21 рік я втратила  тата, йому було 46.

 

Цей біль і страх назавжди   поселився в моєму серці. Однак я пам’ятала всі його слова, що треба бути чесним, любити людей, треба довіряти Богу навіть в найстрашніших ситуаціях.

 

Він став в’язнем свого сумління і заплатив за це життям, а я продовжила жити у в’язниці власної совісті…

 

При вступі в університет, я приховала, що я дочка «ворога народу». А вони цього не розкопали… Інакше вони б знайшли привід, щоб виключити мене з університету.

 

Це найбільше диво в моєму житті, що я змогла вивчитися в університеті і вчити дітей. Я дуже цього хотіла…

 

Мама працювала в колгоспі , і, розуміється, грошей за це не отримувала, тому моєю стипендією я ділилася з мамою.

Я часто думаю, як вона виростила нас? Без грошей? Це теж було диво…

 

Що важливо, під час мого навчання в школі, в університеті і роботи, хабарів не було. Гроші ніхто і ніколи навіть не пропонував. Найбільший хабар - то були квіти або цукерки. В 90-х роках вже намагалися батьки давати якісь кульки, однак я відмовлялась.

 

 

[caption id=”attachment_73061” align=”aligncenter” width=”555”] Директор школи №2 м.Бровари (1977-1983 рр)[/caption]

-  Як потрапили на посаду директора 2 школи? Які були виклики і труднощі?

 

Після закінченні університету кілька років працювала в Олешкові. Потім з чоловіком переїхала в Конотоп, там працювала два роки вчителем української мови та літератури. Потім переїхали у Бровари, куди перевели чоловіка на роботу.

 

У зв’язку з тим, що директора школи №2 м. Бровари переводили на іншу посаду, мене призначили замість нього.

 

Пішла з посади директора школи у пенсійному віці. В той час начальник районо здійснив якісь неправильні дії, провинився і його зняли. Наша школа вважалась найбільш миролюбивою і добропорядною, тому він захотів її очолити, а мені почав натякати, що пора на пенсію.

 

Я написала заяву на звільнення, однак колеги почали просити, щоб я ще залишилась.  І тоді почалась травля. Вони прислали ревізію і два роки шукали, до чого можна причепитися, щоб зняти.

 

Оскільки в моїх діях нічого не знайшли, я нічого не крала, то знайшли якісь проблеми в роботі їдальні, які, в принципі, не від мене залежали. Тому я звільнилась з посади директора, але ще 15 років працювала вчителем у Києві.

 

Пішла на пенсію, коли в нас в Україні почалася в житті «неразбериха»  і діти були дуже роздратовані і домашнім, і навколишнім.

 

І бувало таке, коли учень дістає свою їжу на уроці і починає їсти. Щось говорити йому – немає смислу, бо він настільки деорієнтований в житті, він не знає, що правильно, що ні. Тому працювати з дітьми було важко в той час, у 90-х роках.

 

-  Як Вам вдавалося суміщати відповідальну роботу і родину? Ви ростили трьох дітей…

 

-  Родина - то основний багаж людини, який її надихає на добро.

 

У мене було 3 сини. Один маленьким помер, тоді моє серце «обледенилося»… Два сини виросли до повнолітнього життя. Однак, то були важкі часи після розпаду СРСР, багато злочинності… Вони обоє померли від насильницької смерті крадіїв, які у них щось вимагали.

 

Це було в важкий час. Це дуже важко пережити… Але і в таких умовах, згадуючи все, що вчив батько,  я думаю про одне. Діти - то велике щастя, вони наповнюють змістом життя і роблять його потрібним.

 

Мені в житті дуже пощастило з чоловіком. Чоловік, протягом життя стає частиною тебе самої. Ми все життя прожили разом, він помер 2 роки тому. Але навіть зараз, коли я ходжу по квартирі, я ніби відчуваю, що він поряд, весь час говорю до нього…

 

 

[caption id=”attachment_73063” align=”aligncenter” width=”644”] З чоловіком і синами…[/caption]

Він ніколи не заважав моїй роботі і інтересам. Часу на родину і на роботу вистачало тому, що про сім’ю турбувалась не одна я, а ми вдвох з чоловіком.

 

-  Чи важко будувати стосунки у педагогічних колективах? Як боротися з конфліктами?

 

У нашій школі зібрався такий колектив вчителів, з якими завжди можна було домовитися без сварки. Ні заздрощів, ні ворожнечі в колективі не було. Може цьому сприяло і те, що я з усіх сил намагалася не чинити непорозумінь.

 

Конфлікти, які  неминуче виникають, найкраще усмиряти чи приборкувати, не намагаючись з усіх сил доказати скою правоту.

 

-  Як думаєте, від чого залежить якість освіти учнів?

 

-  Рівень освіти учнів залежить не тільки від школи, але й від того середовища, в якому вони живуть. Щоб визначити рівень освіченості учня, треба знати не тільки його оцінки, а і його ставлення до життя, його розуміння навколишнього середовища, його моральні якості.

 

-  Що було найважчим для Вас у житті?

 

-         Неможливість висловити те, що у тебе на серці.

 

Я знала, за що убили мого батька і розуміла, що вільно висловити свої переконання означало піти зі школи, а можливо і втратити життя… Найважче було приховати те, що ти віриш у Бога.

 

Однак Любов, яку я бачила у батькові, я намагалась завжди берегти в моєму серці і проявляти до людей. Не зважаючи на кризові ситуації в житті, моє серце не стало черствим і злим.

-  Як виховати моральну дитину?

Власним прикладом. Це найдієвіше. Слово, нотації, зауваження мало що дають. Вони скоріше відлякують. Багато значить терпимість. Добре слово скоріше дійде, ніж удар.

 

-  В нелегкі часи тоталітаризму Ви працювали на заході і на сході України. Де було легше?

 

Велика була різниця. Найголовніше – то рівень культури. А культура, вона від віри.

 

Західна Україна була ближче до Європи. Там була більша свобода і менше хамства, ніж у східних областях, які від Росії набиралися її манер.

Ну а ми - по середині.

 

_______________

Прощаючись, побачила в її кімнаті фарфорову ляльку-українку.

Розказує, їх було дві. Українка і Циганка. Подарували випускники…

Циганку циган украв.

 

Українка залишилась. Як і Україна в її серці.

Життєва алегорія…