Історія одного відео або Бровари – не лише зона «покращення»
Команда сайту «МПЗ» може не поділяти погляди авторів та не несе відповідальності за інформацію, опубліковану у розділі «Блоги». Відповідальність за зміст, достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори текстів, розміщених у розділі «Блоги»
Про те, як довго ми його знімали, як два маленьких авто колесили вулицями Броварів з примотаною мотузками до капоту коштовною камерою. Менш відомо про десятки, а то й сотні годин безсонних ночей, витрачених на ці дві з половиною хвилини відео. Це була трудомістка, виснажлива, але цікава і приємна робота для всіх, хто до цього долучився. За що я ще раз дякую кожному з цих людей.
Але сьогодні мова не про це. Коли ролик з монтажних стапелів нарешті вийшов у відкриту Мережу, його автори, затамувавши подих, чекали на реакцію публіки. Перші тижні – пара тисяч переглядів… Опущені руки, пошук відповідей на питання – чому так сталося? Розчарування. Більше від зневіри ми намагалися не тиснути F5 на заповітній ютюбівській вкладці, аж поки якось не грянуло – 13 тисяч переглядів! Того ж дня по обіді цифра підскочила до тридцяти і на вечір вже становила півсотні тисяч. Знаючи, що накрутити статистику на Ютюбі – нереально, прийшло усвідомлення: настав час відкорковувати шампанське!
Ще за кілька тижнів було подолано психологічну позначку в сто тисяч переглядів. Автору цих рядків здавалося, що більше – не буде та й, по великому рахунку, не потрібно: і без того це - абсолютний рекорд у Броварах, значна цифра і по всеукраїнським міркам. Досягнення, перевершити яке ще довго нікому не стане снаги. Проте вчора ролик набрав другу сотню тисяч переглядів і за добу в середньому продовжує набирати ще по тисячі.
Вже більше заради спортивного інтересу я поцікавився долею подібних промо-відео інших міст України. І результат сьогодні вже не видається таким несподіваним: лише Київ в цьому питанні на голову випереджає Бровари, і на трішки – Львів. Одеса, Донецьк, Харків чи будь-який інший обласний центр хоч і має щось подібне – у переважних випадках створене з нагоди Євро-2012 – утім не отримали такого відклику інтернет-публіки. Не випадково йдеться лише про обласні центри: звісно, що міста зі співвідносною до Броварів кількістю населення нічого подібного не мають взагалі (поправте мене, якщо я помиляюсь - буду вдячний).
Не зважаючи на те, що броварське промо-відео і має в собі комерційну складову та зроблене на замовлення приватної компанії, утім створювалося воно передусім з почуття любові до рідного міста. Це один з тих успішних арт-продуктів, створених броварцями і для броварців, який отримав визнання в країні та яким місто могло би пишатися. І саме тому його ніколи не визнає наявна влада: його не покажуть по муніципальному ТБ (за гроші чи без), його не демонструватимуть на майдані під час міських свят. Причина – у вищій категорії ментального жлобства, притаманному Сапожко і компанії: «якщо це зроблено не під нашою егідою - значить воно або погане, або його не існує». І якби завтра котрийсь митець-самородок видав на гора геніальний шедевр – той лишиться поза бортом офіційної уваги, якщо на ньому не буде синьо-білої символіки та лику президентського покращеннятворящого.
Однак серед нас є не лише бездарі, але й таланти, котрі, як відомо – самі собі вторують шлях. Саме сьогодні люди, а не влада, наводять лад на дорогах, роблять комфортним свій життєвий простір, тим самим реалізуючи ініціативи паралельного офіційній бюрократії самоврядування. Дехто скаже: чому ми маємо виконувати роботу влади, якщо ми їй за це платимо податки? Та плюньте ви на неї! Її вже давно не існує для нас з вами: вона мешкає у своєму закритому континуумі, де немає місця людям, де немає начебто «по промовчанню» прийнятих правил «ти платиш – ми працюємо». Незважаючи на це народ у більшості своїй чомусь досі не готовий до рішучих – по типу врадіївських - кроків, аби поставити ту владу на місце. Але якщо вже так: давайте хоча би ці півтора роки до виборів тренуватися робити свої місто якісним. Творити добро і реальні справи, підтримувати одне одного, вчитися любити своє місто і з любов’ю керувати ним. Робити помилки, набивати гулі, падати, вставати і все одно робити. Бо ніхто цього не зробить за нас. Ми насправді маємо небагато часу, аби отримавши владу або довіривши її таким, як ми, в 2015-му не опинитися обеззброєними перед запитанням «Що робити?». Бо «хто винен?» зрозуміло й так.