Паратриатлоніст Закревський: «Моя мета - повернути зір собі та допомогти бачити іншим броварчанам»
25 березня Василь повернувся зі спортивного збору, який проходив у Туреччині, а 27 березня дійсному призеру чемпіонату світу та чемпіону Європи 2015 року з паратриатлону, масажисту-реабілітологу, волонтеру Василю Закревському виповнилося 32 роки. Якраз напередодні свого дня народження Василь отримав найвище звання в спорті – Заслуженого майстра спорту. Паратриатлоніст стверджує: як спортсмен він відбувся тільки завдяки іншим людям. Ми говорили про все: про найважливіших людей у його житті, друзів і ворогів, розчарування і кохання, про майбутнє і мрії, та як у часи відчаю не впасти духом і змусити себе рухатися до мети.
[caption id=”attachment_54238” align=”aligncenter” width=”450”]
У гідрокостюмі для плавання.[/caption]
[caption id=”attachment_54261” align=”aligncenter” width=”600”]
У колекції Василя - понад 70 медалей із плавання і паратриатлону. Із них золотих - близько 30, срібних – близько 20, бронзових –близько 20; близько 20 – іноземних.[/caption]
[caption id=”attachment_54262” align=”aligncenter” width=”600”]
Найбільш значимі для спортсмена – «кільця» з чемпіонатів світу, які проходили в Лондоні, Канаді, Чикаго.[/caption]
Проблеми, які родом із дитинства
«Я народився здоровою дитиною. Практично з 1 класу мене захопили лижі. Щозими в ЗОШ №1, де навчався, брав участь у лижних перегонах. Навіть мав призові місця. Я зростав енергійним і бойовим хлопчиною. Перші проблеми із зором почалися в 3 класі, коли палка, кинута другом, випадково потрапила мені поміж очі. Пізніше, у 6 класі, під час бійки з однолітками, отримав ще одну травму – голови. Зір почав стрімко падати, і відвідувати школу я вже не міг. Та я пристосувався до нових умов життя, хоча з пересуванням по будинку проблеми є і сьогодні. Запалити газ із першого разу також виходить не завжди».
Про людей «за кулісами». Людина №1 – мама Тетяна Володимирівна.
«Мама – це світло, яке рятує мене від розпачу, додає віри, оберігає, підтримує, надихає і втішає. Пригадую свій 7-8 клас, коли я майже зовсім перестав бачити і був змушений навчатися вдома. Шкільні друзі про мене забули. Тільки інколи заходили сусідські діти. Я закрився в собі: було дуже складно сприйняти той факт, що я, котрий тільки вчора був здоровим, активно займався лижними гонками, сьогодні став інвалідом. Потім були лікарні, операції… Та незрячість прогресувала. Тільки завдячуючи мамі я не сидів вдома склавши руки, а продовжив навчання в столичній школі-інтернат №5. Саме тоді й зрозумів: якщо сам себе не переможу і нічого не навчуся, то в цьому суспільстві залишуся «на дні». А це в мої плани на майбутнє не входило. Без активного руху було зовсім несила, і мама відвела мене на плавання. Вона годинами очікувала мене то під кабінетами лікарів, то під класними дверима, то у фойє басейну. У 18 років я отримав повну середню освіту, закінчив курси коп’ютерного набору та курси масажу. Я завжди буду безмежно вдячний найріднішій у світі людині. Я люблю тебе, мамо!».
[caption id=”attachment_54230” align=”aligncenter” width=”600”]
Із мамою Тетяною Володимирівною[/caption]
«Связанные одной цепью, связанные одной целью…»
«Із плаванням, на яке мене свого часу надихнув перший тренер Валерій Тарасов, у мене не склалося, хоча я тричі виступав на чемпіонатах України і повертався додому із «золотом». Тоді нинішній тренер із плавання Анжела Стельмах запропонувала мені знайти себе в цікавому, маловідомому в Україні спорті – триатлоні (включає в себе плавання, велогонку і біг – авт.). Саме Анжела Станіславівна стала тим дороговказом, який і визначив моє подальше спортивне життя: 5 років тому вона познайомила мене з майстром спорту міжнародного класу з триатлону Романом Королем та його тренером Едуардом Панаріним. І Роман погодився стати моїм гайдом (людина, яка супроводжує спортсмена з вадами зору під час бігу – авт.) та виступати зі мною в парі на всіх змаганнях.
[caption id=”attachment_54227” align=”aligncenter” width=”600”]
Роман Король: «Вася – дуже комфортний, позитивний, настирливий і цілеспрямований. Він мені імпонує, тому я і згодився працювати з ним у парі».[/caption]
[caption id=”attachment_54235” align=”aligncenter” width=”600”]
Роман Король: “Головне – відчувати ритм одне одного: бігти в «крок», плисти – в «гребок», їхати – « у педаль. Під час бігу я підлаштовуюся під Васю, підказую по техніці бігу, диханню, тактиці суперників, коментую дистанцію». Любительський забіг у Києві.[/caption]
[caption id=”attachment_54236” align=”aligncenter” width=”600”]
Роман Король: «Головне – обом робити найменше помилок, адже коли один помиляється, збільшується навантаження на іншого. Особливо це відчутно під час їзди на велосипеді». Під час збору в Аланії. 2015 рік.[/caption]
[caption id=”attachment_54228” align=”aligncenter” width=”600”]
Роман та Василь дебютували в 2013 році на чемпіонаті Європи в Туреччині (м. Аланія). Тоді прийшли першими, та через неправильну «прив’язку» їх дискваліфікували.[/caption]
Увесь свій вільний час я тренуюся: з Романом - на велосипеді, плаваю – під пильним оком Анжели Стельмах, бігаю з різними гайдами. Якщо з плаванням у мене проблем не було, то біг і їзда на велосипеді спочатку здавалися мені чимось недосяжним. Після перших складних тренувань я себе запитував: невже не зможу бігати і їздити так, як Роман? Та він же зміг! Поряд із ним зможу і я! І сідав на велосипед, закріплений на станку, «накручувати» кілометри. А потім ішов на стадіон бігати. Спочатку – 5 кілометрів, через півроку – 10. Мене змінили люди, які тримали за руку на всьому шляху. Медалі – зміцнили віру в себе».
[caption id=”attachment_54204” align=”aligncenter” width=”600”]
Під час збору в Аланії (Турція). Місцевий пробіг 21 км.[/caption]
[caption id=”attachment_54202” align=”aligncenter” width=”450”]
Тренування: флай-йога на розтяжку м’язів.[/caption]
[caption id=”attachment_54208” align=”aligncenter” width=”600”]
2014 рік. Гонка нації «Біг із перешкодами» із Максимом Лимаренком.[/caption]
[caption id=”attachment_54207” align=”aligncenter” width=”600”]
2014 рік. “Біг із перешкодами”. «Я просто не міг такого не спробувати! Ці випробування, які проходять далеко не всі учасники, додали мені впевненості у власних силах. Хоча я був єдиним незрячим, до фінішу ми дійшли».[/caption]
Коли 4 секунди вирішують усе
Роман Король: «Найбільш пам’ятний для нас старт – 2015 року на
[caption id=”attachment_54210” align=”aligncenter” width=”600”]
2015 рік. На чемпіонаті Європи в Женеві. Фініш і перемога.[/caption]
[caption id=”attachment_54225” align=”aligncenter” width=”600”]
“Ось вона, рідненька”. Женевське “золото” у Василя в лівій руці.[/caption]
[caption id=”attachment_54215” align=”aligncenter” width=”450”]
Василь Закревський на президентському твітері[/caption]
[caption id=”attachment_54205” align=”aligncenter” width=”600”]
Женева. Після перемоги на чемпіонаті Європи.[/caption]
Про найбільшого ворога
«Найбільший мій ворог – лінь: завжди хочеться зайву годинку полежати в ліжку. Найважче боротися із самим собою».
Як не розчаровуватися в людях
«У мене багато друзів, з якими я переписуюся по Інтернету. Допомагає мені в цьому комп’ютер, який вміє “розмовляти”. Загалом всіх людей я вважаю добрими. Однак, щоб не розчаровуватися, треба спочатку не дуже зачаровуватися».
[caption id=”attachment_54214” align=”aligncenter” width=”600”]
Бобриця. 2015 рік. Командна перемога в естафеті з любительського триатлону.[/caption]
Про кохання
«У стосунках для мене найголовніше - взаєморозуміння. Маю дівчину, з якою зустрічаюся три роки. Однак на особисте життя у мене часу не вистачає, адже на даний момент для мене в пріоритеті – спорт і робота. На сьогодні працюю в Українському центрі з фізичної культури і спорту інвалідів “Інваспорт” спортсменом-інструктором та займаюся масажем».
Як заробити на прожиття
«Пріоритетним у моєму житті є масаж, який дає мені можливість заробляти на прожиття. Приймаю вдома. Так мені зручніше планувати свій час. На сьогодні я володію кількома техніками масажу: профілактичним, спортивним, антицелюлітним, багуа, relax. Використовую у своїй роботі й спеціальну техніку - кінезіологічне тейпування (нанесення спеціальної стрічки на різні ділянки тіла людини з метою зняття болю, відновлення рухливості суглобів – авт.) та вісцеральну хіропрактику (терапію живота – авт.).
[caption id=”attachment_54222” align=”aligncenter” width=”600”]
Василю вистачає кількох дотиків до тіла пацієнта, щоб він міг розповісти про всі «мінуси» людського організму та спеціальним масажем усунути ці проблеми.[/caption]
Щоб здобути ці знання і уміння, паралельно спорту я навчався в міжнародному медичному коледжі і отримав освіту за спеціальністю «сестринська справа і масаж». Потім ще 5 років навчався фізичній реабілітації в університеті «Людина», здобував нові знання в сфері масажу із різних технік у центрі Сергія Капралова, де готували масажистів до чемпіонатів України з класичного та спа-масажу. Спочатку практикував здобуті навички у броварському реабілітаційному центрі «Прагнення». Дуже вдячний за такий «стартовий майданчик» генеральному директору «Прагнення» Валерію Іваненку. А також засновнику і голові ГО «Прагнення» Олегу Іваненку, який на власному прикладі показав, чого можна досягти, якщо дуже прагнути. Знайомство із Олегом наповнило моє життя новим подихом та новими силами».
Навіщо потрібно волонтертво
«Я - член волонтерської організації «Мозірон», співзасновником та головою правління якої є кандидат психологічних наук, реабілітолог Світлана Винограденко. Познайомився з нею в 2009 році на чемпіонаті України з масажу. З того часу і намагаюся незрячим допомагати, щоб вони не замикалися в собі, як я в 7-8 класах, коли сидів вдома, а розвивалися, адаптувалися до соціуму, адже тільки так можна у житті чогось досягти. Я розумію наскільки важлива в таких ситуаціях підтримка. Особливо, коли людина втратила зір у зрілому віці. У єдиному на Україні клубі для незрячих «Гайдранер», засновником якого є я, незрячі мають змогу вчитися правильному бігу з гайдами. На сьогодні в клубі займаються близько 10 незрячих із Києва та області віком від 14 до 55 років. Деякі з них уже братимуть участь у марафоні 17 квітня. Допомагаючи тим, котрі опинилися в біді, я сам відчуваю підтримку не тільки рідних та близьких, а зовсім незнайомих людей».
«Коли мені буде 33 роки…»
«У 2015 році спільно з Дмитром Стригуном - керівником організації «Ініціатива плюс», що опікується воїнами АТО, ми розробили соціальний проект для незрячих людей «Бачу надію». Наш проект підтримало Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). Із 1 березня 2016 року викладачі-волонтери мають змогу вчити незрячих користуватися Інтернетом, писати повідомлення, спілкуватися у соціальних мережах, розпізнавати гроші і предмети, бігати з гайдами. Через рік, коли мені буде 33 роки, думаю, відкрию власну справу, що стосуватиметься реабілітації незрячих. Головне моє завдання – зрушити з місця життя людей, які втратили зір. У моєму салоні, окрім масажу, незрячим надаватимуть послуги, яких у Броварах ще немає».
Про мрію
«Моя мрія – повернути собі зір. Для цього мені потрібні складні операції на обох очах. На сьогодні таких операцій у світі ще не роблять. Подібні практикують у Німеччині та США, та вони дуже дорогі. Окрім цього, ніхто не дає гарантії, що зір повернеться. Тож я чекаю розвитку в світі офтальмології. А щоб не втрачати час, займаюся тим, що подобається, адже потім, після операцій, не зможу займатися спортом, який передбачає великі навантаження. Між спортом і зором я вибираю останнє. Я переконаний: зір до мене обов’язково повернеться! А сьогодні я просто зобов’язаний показати лінію старту незрячим людям».
Віримо, що наша зустріч із Василем Закревським була не останньою, і про незрячого броварського паратриатлоніста світ ще почує, адже попереду на хлопця очікують Паралімпійські ігри. І, безперечно, перемога.
Фото - Світлани Яців та з Інтернету