Розвідник Іванюк: «З усіх командирів охорони ЧАЕС живим лишився тільки я»

Пригадую, коли  у 1986 році  сталася аварія на Чорнобильській АЕС, ніхто  не усвідомлював  масштабів цієї трагедії. По-перше,  щоб не створювати паніки в СРСР, вся інформація про справжні наслідки катастрофи замовчувалася; по –друге, те, чого люди не могли відразу відчути фізично, не викликало особливого хвилювання.

Лише через кілька років українська Хіросіма і Нагасакі заявила про себе на повен голос, адже такі «помилки» не минають даремно для всієї нації: пішли з життя ті, хто першим кинувся  приборкувати розбурханий атом, помолодшали хвороби «сучасності» - онко та серцеві захворювання. Геннадій Іванюк -  один із тисяч українців, які 30 років тому за покликом «партії» і  власної совісті поїхав  у чорнобильську зону допомагати ліквідовувати аварію, і один із небагатьох, хто сьогодні залишився в живих після нерівного бою із невидимим вбивцею - атомом.

Геннадій Іванюк -  67 років. Агент «008» - ветеран розвідки України, ветеран МВС, учасник ліквідації аварії на ЧАЕС, спеціаліст у сфері охорони і безпеки бізнесу, член Асоціації письменників України, поет, автор 4 збірок ліричних віршів, автор та розробник енерго-інформаційної медицини.

Народився в Підмосков’ї. Після закінчення  військового училища переїхав у Бровари, де мешкає вже близько півстоліття.

Радіація має смак

«Із Чорнобилем у мене пов’язано 6 років життя.  Із них 4 роки я працював  у чорнобильській зоні на постійній основі.

Про те, що в Прип’яті зірвалася атомна електростанція, я дізнався у Броварській лікарні - саме лікував нирки.  Вночі 26 квітня по тривозі підняли медиків і вони поїхали в чорнобильську зону.

[caption id=”attachment_55509” align=”aligncenter” width=”600”] Геннадій Іванюк[/caption]

На той час я служив начальником залізничного пульту охорони м. Києва. Після лікарні разом із іншими офіцерами свого управління  я написав рапорт про те, що хочу допомогти в ліквідації аварії. У Прип’ять відправили частину офіцерів і сержантів, але мене із-за здоров’я того разу не взяли. Потрапив я в зону тільки в травні 1987-го року. Мене командирували на півтора місяці підмінити начальника управління охорони, який пішов у відпустку. Я виконував обов’язки зам начальника управління, яке об’єднувало два відділи - Прип’ятьський і Чорнобильський. Пригадую, коли їхав у зону, в Іванкові відчув якийсь дивний металічний присмак у роті. Відразу і не збагнув, що це таке. Поплямкав-поплямкав, і тут осінило - так це ж радіація! Виявляється, радіація має смак. Металу.

Звичайно, я знав куди їду. Знав, що  хлопці-пожежники, які  першими пішли гасити реактор,  протягом року померли від опромінення, знав, що мої колеги-офіцери, котрі повернулися із зони, захворіли на променеву хворобу. Але поїхав. Я - офіцер, а офіцер  ховатися не має права. Найперше, що побачив, коли приїхав у Прип’ять -  багато людей у спецформах і масках. Вони постійно все мили: дороги, будинки, дерева, техніку… Мені пізніше також видали маску, та одягав я її рідко. Так як і всі. Радіації ж оком не побачиш.

У моєму  підпорядкуванні було близько 300 чоловік. Штат постійно мінявся: одні їхали додому на лікування, інші – приїздили.  Чим ми займалися? По всьому периметру Прип’яті було поставлено колюче огородження, яке було під’єднано до пульту охорони. Нашим завданням було охороняти територію від мародерів. Люди  вимушено залишили свої домівки, і всі свої статки  також залишили вимушено, адже все було заражено радіацією. Різноманітної техніки  в чорнобильській зоні також залишилося дуже багато. Мародери не зважали на радіацію - вони обкрадали квартири, а потім награбоване продавали.  Пригадую одне затримання, коли мародери намагалися за допомогою крану перенести через колючу огорожу вантажівку. Мої хлопці затримали їх «на гарячому».

Окрім того, що  вибухом було повністю зруйновано 4 реактор електростанції, загинув дуже важливий об’єкт Всесоюзного значення -  потужна радіолокаційна станція «Чорнобиль-2», яка фіксувала зліт всіх ракет, що запускали  із західних країн. Ця станція мала антени в десять разів вищі за сосни. Це був величезний об’єкт. Ми, по суті, охороняли «труп» цієї станції.

Як й інші міліціонери, я жив у гуртожитку. Тільки в кімнаті мешкав сам. Харчувалися всі в їдальні. Годували нас добре, деякі  хлопці навіть поправлялися. Були чутки, що нам начебто видавали горілку, як захист від радіації. Це неправда - горілки не видавали, її хлопці привозили з дому, коли їздили на «побивку». Контроль «зверху»  був жорсткий, розслаблятися не було коли, але все рівно тихцем випивали. Чи була  горілка насправді способом «захисту» від радіації –  сказати не можу.

Як “запобігали” радіації

У нас був єдиний  спосіб захиту – не їсти те, що росте на цій місцевості. Всі це прекрасно знали, але втриматися могли не всі, бо під ногами  було стільки ягід і грибів, на деревах -  яблук, груш, вишень, слив! А в річці Прип’ять ви б бачили скільки риби! Може, це так радіація спровокувала, але урожайність того року була як ніколи. У одному з сусідніх сіл ми знайшли розбиті і перевернуті вулики, переповнені медом. Я сам пасічник, і мені стало жаль бджіл, тож забрав вулики і перевіз до казарми. Але після того, як хлопці вийняли стільники і їх з’їли, довелося вулики відвезти назад. Як же його їсти, коли все  забруднено радіацією? Я знав, що і так отримую  «порцію» 2 мілірентгени на годину. Правда, ця  «порція» часто  була і більша, адже  постійно виїздили оглядати  «могильники» радіовідходів. Один із найбільших був  біля села Підлісне. Тоді маски і одягали, та все рівно в горлі першило.

[caption id=”attachment_55516” align=”aligncenter” width=”600”] 1991 р. Під час об’їзду постів. Крайній справа - водій Г. Іванюка, другий справа - Г. Іванюк, крайній зліва - старший посту, другий зліва - майор Божок - начмед міліцейських підрозділів.[/caption]

Звичайно, складно було втриматися, щоб не покуштувати дари природи. Але я нічого не їв. Просто бачив, що в лісі та околицях тиняється багато хворих тварин – зайці, лисиці, собаки. Розумів, що так само радіація діє і на людину, а коли «вилізе» на поверхню - це лише справа часу. Щоб менше розносилося зарази, хворих тварин хлопці  вбивали.

30 років тому була тільки одна офіційна версія, чому зірвався Чорнобиль, якої і притримувалися: в результаті  грубих порушень правил експлуатації атомної електростанції.

«Репресовані смертники»

У 1988 році,  коли начальник  черговий раз пішов у відпустку, я знову поїхав у чорнобильську зону. За рік мало що помінялося - людей було багато: міліція, військові, внутрішні війська, вчені… У 88-му було об’єднано 2 підрозділи - Чорнобильський і Прип’ятьський та створено перший спецбатальйон міліції. Це була та ж охорона, тільки  називатися стала по-іншому.

У червні 1989 року командир спецбатальйону тяжко захворів, і мені запропонували поїхати в зону знову. Я розумів, що їду вже не на місяць, а на постійну службу. Звичайно, міг і відмовитися, але знав, що це єдиний шанс  для мене, котрий все життя пробивав собі дорогу тільки власними зусиллями, просунутися по службових сходинках. І я поїхав. Повернувся додому тільки в 1993-му. Точніше, мене винесли із зони на носилках. Та це я забіг наперед.

У 89-му році мій спецбатальйон почав працювати по-новому - «вахтовим методом»: 15 днів міліціонери працювали, потім їх змінювали інші 150 хлопців. По цій методиці, розробленій мною, працює охорона  і понині. Я ж залишався  в чорнобильській зоні постійно, їздив додому в Бровари  тільки на вихідні. У 89-му  ми на зоні трішки обжилися і побудували в казармі сауну для міліції. Була окрема сауна і для керівного складу, де проводили «чисті четверги». Саме на них і вирішувалися найважливіші питання. Не таю - не без випивки, але горілку завозили підпільно.

1990-ий рік запам’ятався масовим мародерством. Цього року мої хлопці затримували мародерів 54 рази.

[caption id=”attachment_55515” align=”aligncenter” width=”600”] 1990 р. Не постійний склад. Г. Іванюк проводить інструктаж перед заступанням  міліціонерів  на службу.[/caption]

[caption id=”attachment_55514” align=”aligncenter” width=”600”] 1990 р. Зі своїми бійцями. Позаду - Чорнобильська АЕС.[/caption]

Моїми підлеглими були «репресовані» міліціонери із усієї України – «зальотники»: це ті, які  на роботі чимось «проштрафилися» – випивали, побилися і таке інше. Їм керівництво поставило умову: або звільнять із МВД, або повинні їхати в Чорнобиль змивати свою ганьбу «кров’ю». Їхали. Як пізніше виявилося, змили свою «вину» і справді кров’ю: хлопці опромінилися і заробили  важкі, невиліковні  хвороби. Серед трьох командирів, які керували спецбатальйоном, серед  усього керівного складу, які були на той час у зоні, живим залишився тільки я. Та з 2009 року борюся з онкозахворюванням. Як вижив і живу? Тільки завдяки вірі.

Тож  повертаючись до «зальотників». Різні серед них були. Одні – добросовісні, інші, продовжували «залітати» і в мене. Переважно, за п’янство.  За 4 роки  роботи в зоні довелося 6-х  міліціонерів звільнити. Із них одного -  за мародерство, а одного довелося відправити  навіть у психлікарню – як випивав, ставав зовсім неадекватним.

Останній «бій»

1991-ий. Перший рік незалежності України. Звичайно, позначився він і на чорнобильській зоні: значно скоротилася кількість людей - лишилася практично половина –  тисяч 12. Виїхала велика кількість військових, вчених… Їхні «послуги» були вже непотрібними. Цей рік запам’ятався і великими заборгованостями по зарплатах. Але мій спецбатальйон не страждав від цього -  все вдавалося владнати на «чистих четвергах».

Найбільше запам’ятався останній рік моєї служби – 1993-ій. Тоді сталося НП. Це було в неділю, коли я поїхав  на вихідні додому. Поруч із гуртожитком МВС був гуртожиток, де жили пожежники. У неділю пожежники напилися і схопили кухарку та почали тягти її у свій гуртожиток. Це побачив один із моїх офіцерів і відбив дівчину. П’яні пожежники були невдоволені,  тож  пішли  «штурмувати» гуртожиток МВС. Черговий по гуртожитку -  молодший лейтенант -  намагався зупинити п’яний розлючений натовп, та все було даремно. Тоді він застосував зброю: спочатку вистрілив  попереджувальним угору, а коли люди не зупинилася - по п’яних пожежниках.  Двох поранив, і тільки це зупинило розлючених хлопців.

Якби ж пожежники увірвалися у гуртожиток МВС, не знаю, щоб і було, адже там зберігалася зброя. Був суд, довго розбиралися. Навіть сам прокурор проводив власне розслідування. Молодшого лейтенанта виправдали, але з органів звільнили. Я тяжко переніс це НП (а вже мав проблеми із здоров’ям), і одного дня  із зони мене винесли на носилках просто у «швидку».  Я довго лежав у шпиталі і в зону більше не повернувся. Через це ЧП я полковником так і не став. Щоправда, це звання отримав пізніше.

[caption id=”attachment_55526” align=”aligncenter” width=”600”] Геннадій Іванюк - генерал козацтва Запорізького. У своєму арсеналі має 26 медалей та почесних відзнак за самовіддану службу в розвідці, МВС та Чорнобилі.[/caption]

 

Скажу, що мої знання і уміння розвідника в зоні пригодилися. Особливо, знання з психології, які допомагали порозумітися з людьми в різних нестандартних ситуаціях.

Щороку, коли наближається 26 квітня, у мене народжуються вірші, присвячені цій “чорній” даті в історії країни. Цей  рік також не став винятком.

Хлопці, я вас усіх пам’ятаю і люблю. Тримайтеся!

Тридцать лет уже минуло

С тех трагических времен,

Сколько тьмой уже накрыло

Героических имен…

Мирный атом стал военным,

Агрессивным, боевым,

Легендарным, незабвенным, -

Нам пришлось сражаться с ним.

Мы в атаки не ходили,

Ну а он на нас ходил.

Стойко все переносили

И никто из нас не ныл.

Стронций, цезий и плутоний

Нас долбили каждый день,

Нас спасал Святой Антоний

И «водяры» крепкий « хрень».

Потрепал нас мирный атом

Доставая нашу плоть.

Часто крыли его матом –

Да простит нас всех Господь.

Всем, кто еще жив остался

Я желаю долгих лет,

Чтоб болезням не сдавался,

Преумножил Белый Свет.

Чтоб потомкам рассказали

Будни тех лихих времен,

И чтоб те не забывали

Ликвидаторов имен”.

Фото - Микола Кожемяко та з архіву Геннадія Іванюка.