bpvkk1Навіть під час війни Україна не припиняє перебувати в перманентній передвиборчій кампанії. Лише нещодавно були підбиті офіційні підсумки позачергових парламентських виборів і новоспечені депутати ще лиш готуються зайти під купол Верховної Ради. Однак вже сьогодні одна з головних тем в політичному порядку денному: наступні місцеві вибори в Україні. За різними версіями, перезавантажити місцеві ради планують чи то навесні, чи то восени наступного року. Однак найбільш часто в цьому контексті називають квітень-травень 2015, відтак виборча лихоманка може знову охопити країну вже за кілька місяців.

Міська рада – досі в «царстві тьми»

Для Броварів ці вибори найпевніше стануть вирішальним боєм в боротьбі, яка триває з кінця 2010 – початку 2011 року. Саме в той час в місті почала формуватись як політична, так і громадянська опозиція до влади Партії регіонів, що домінувала (і досі домінує) як у міській раді, так і у всіх виконавчих структурах. Свавільні вибори 2010 року, в результаті яких Сапожко легалізувався мером, а міська рада була роздерибанена «партією корита», не лише встановили владну гегемонію групи Трощенка-Сапожка, але й запустили процес формування ядра місцевої суспільно-політичної опозиції.

До тоді ще депутата міської ради Павла Різаненка, що першим почав серйозно збурювати спокій Сапожка і Ко, поступово почали приєднуватись інші колеги: спочатку Роман Сімутін, потім Юрій Чередник. Пізніше ситуативно «проти» ініціатив Сапожка почали виступати й інші депутати: Віктор Антоненко, Євген Грєдунов, Олег Іваненко, Юрій Плакся. Ближче до Майдану цей список поповнили Михайло Бабін, Віктор Рєзнік та Олександр Кириченко. На жаль, зараз, як і в період Януковича,  демократично налаштованих депутатів у броварській міській раді надто мало, аби вони могли впливати на прийняття рішень під час сесії, адже більшість досі контролюється Сапожком та колишніми регіоналами. Однак їхня поява на Гагаріна, 15 стала серйозним подразнюючим чинником для влади Сапожка і Партії регіонів, адже з того моменту усі помічені корупційні задумки броварської влади негайно ставали відомими громадськості.

Паралельно з цим у Броварах почав формуватись прошарок громадських активістів, котрі вже тоді почали влаштовувати протести проти дій місцевої влади та організовуватись у неформальні громадські рухи. Низка журналістських розслідувань призвели до кількох загальноміських кампаній, як то щодо повернення броварських басейнів у комунальну власність або ж відстоювання центрального міського парку «Перемога» від зазіхання «масажиста Азарова». Відповідь Сапожка і компанії не змусила себе довго чекати: проти «незгодних» був використаний увесь репресивний механізм режиму Януковича: кримінальні переслідування, фізичний тиск, залякування, розбійні напади, підпали та камери СІЗО.

Однак поява у Броварах політичних в’язнів з числа захисників парку, переслідування та напади на місцевих журналістів, сфабриковані справи проти активістів, підпали автомобілів та побиття опозиційних депутатів спровокувала зворотні для місцевої влади результати. Адже це не лише консолідувало усю активну броварську громадськість та стерло між нею дрібні непорозуміння, але й дало усвідомлення, з якою жорсткою та аморальною адміністративною машиною їм доведеться стикнутись під час наступних боїв.

Вибори 2012: масажист Азарова за кермом регіоналівського катка

Першим таким боєм стали парламентські вибори 2012 року, коли проти узгодженого опозиційного кандидата «партією корита» був виставлений масажист Азарова Сергій Федоренко. На цьому прикладі Бровари вперше «в усій красі» змогли побачити тотальне застосування адмінресурсу в «найкращих» його проявах: підкуп виборців, залякування бюджетників, гвалтування комунальної преси, використання міліції в якості «тітушок» тощо. Окремим параграфом можна було би виділити неймовірно масоване використання чорного піару проти опозиції: такої кількості «чорнухи» на тих виборах вочевидь не мав жоден округ, через що Бровари обгрунтовано називали «столицею чорного піару».

Водночас ті вибори стали гарним екзаменом для місцевої громадськості: в місті навчились оперативно реагувати на випади режиму, завдавати контрударів, і як наслідок – перемагати увесь адмінресурсний каток. Масажист Азарова з тріском програв вибори 2012 року, а натомість від нашого округу депутатом став опозиціонер до режиму Януковича загалом та регіналівської міської влади зокрема Різаненко. З того моменту Бровари почали нарощувати м’язи для ключового протистояння: Майдану.

Революція гідності: броварський контекст

Революція гідності стала довгоочікуваною подією для всього третього сектору та політичної опозиції Броварів, але й водночас викликом для усієї активної громади. До честі тієї самої громади, броварчани змогли адекватно відреагувати на події, і не лише неабияк вклалися в інфраструктуру Майдану, але й безпосередньо взяти участь майже в усіх важливих революційних боях. Так, місцеві активісти вже 21 листопада були в складі ще малочисельної групи протестувальників, що вийшли на Майдан по заклику Найєма, брали участь та дістали поранення у сутичках на Банковій 1 грудня, були в авангарді під час штурму Майдану в ніч на 11 грудня, перебували в самому пеклі 18 та 19 лютого. Такий досвід дав відповідну мотивацію, і коли революція досягла свого апогею, стихійно створені громадські структури Броварів – найперше Самооборона та Народна Рада - не лише заблокували можливі маневри місцевої регіоналівської влади, але й не допустили кровопролиття на вулицях міста, коли в багатьох майданівців неабияк чесались кулаки, аби звести рахунки з усіма чиновниками та депутатами, яку були причетні до режиму Януковича у Броварах. Можливо, саме через надмірну «цивілізованість» та ліберальність броварських активістів, фактичними результатами революції у нашому місті стала лише відставка начальника міліції Семікопа, голови РДА Іваненка та прокурора Гарника. Водночас «живими та на волі» лишилось ще багато активних прибічників Януковича, зокрема головна мішень броварської революції – міський голова, обраний від Партії регіонів Ігор Сапожко. Зрештою, саме його утримання на своїй посаді визначило подальший хід подій як в контексті позачергових парламентських виборів, так і щодо майбутніх виборів місцевих.

Вибори 2014: приручений «комбат» на службі в російського бізнесу

Позачергові парламентські перегони стали екзаменом на готовність головних броварських політичних фігур грати в нових умовах. Діючий нардеп Різаненко уперше у своїй політичній кар’єрі мав іти на вибори у якості номінального кандидата від влади, адже балотувався від президентського мега-блоку. Водночас, у нашому випадку формат «провладного» кандидата вже не передбачав можливості використання адмінресурсу, в т.ч. міліцейського або судового, чим так любили користуватися висуванці від влади за часів Януковича. Навпаки: цього разу в місті склалась парадоксальна ситуація, коли кандидат від Президента по нашому округу фактично опинився в ролі опозиціонера. Адже як і в 2012 році, тут проти нього виступили усі місцеві можновладці, які у більшості своїй зберегли власні адміністративні позиції ще з часів Януковича. Позаяк мери Броварів і Березані, голова броварської райради та більшість депутатів – регіонали, котрі розуміли, що чергова перемога Різаненка може стати серйозним ризиком не лише щодо їхніх подальших перспектив зберегти власні крісла, а й узагалі – лишитися на волі та з наявними статками.

Відтак як і в 2012-му, проти Різаненка була висунута ціла когорта технічних і номінально «основних» кандидатів, завдання яких, однак, було єдине: максимальне розпорошення голосів, що їх мали віддати виборці за діючого нардепа. Дійшло до того, що для висуванця від Народного фронту Миколи Семеняки та регіонала, заступника Сапожка Василя Андрєєва майже у відкриту було створено єдиний виборчий штаб: унікальна ситуація якщо не для національної, то для броварської «передвиборки» вже точно. Окрім того, технічне обслуговування цих кандидатів здійснювалось ще у кілька ешелонів: свої завдання виконував Олег Кищук та його «фан-сектор», частково на себе брала роботу «лібералка» Наталія Багмут та висуванець від партії Ляшка Олександр Фещун.

Проте наближеним до кулуарів місцевої політики все було зрозумілим: в контексті парламентських виборів 2014-року відбувалась не стільки боротьба за парламентське крісло, скільки продовжувалась боротьба команди Різаненка проти Сапожка, який тепер мав єдиного та безальтернативного покровителя – Віктора Поліщука. Адже після революції Ігор Трощенко, що раніше контролював міську раду та міського голову, практично втратив вплив у місті. Натомість сьогодні його нішу зайняв – і значно розширив – олігарх національного масштабу Віктор Проліщук, який став єдиним захистом та опорою для мера Ігоря Сапожка. Відтак вибори 2014 стали увертюрою і тактичним боєм за парламентський плацдарм перед генеральної битою за Бровари – місцевими виборами, котрі мають відбутися 2015-го року. Різаненко відстояв власні позиції та готується до атаки, водночас Сапожко і Поліщук вже сьогодні почали укріплювати власні позиції та шукати нових союзників перед головною сутичкою, де на карту буде поставлено все.

У другій частині читайте про партійні “розклади” головних учасників майбутніх місцевих виборів у Броварах