
Бровари-Слов'янськ: перший марш-кидок дорогою допомоги
За 100 кілометрів від фронту - жодних натяків на війну: по обидва боки розпалених сонцем автошляхів – гарячий океан жовтих соняшників під яскраво-блакитним небом. За 50 кілометрів від фронту в асфальті втиснуті артерії траків військової техніки, обабіч дороги – шматки обгорілих шин спалених автомобілів. За 20 кілометрів від фронту водій вантажівки витискає з машини максимум – з обох боків «зеленки» може прилетіти небажаний снаряд чи куля від бойовиків. Ці дороги регулярно прострілюються терористами, переважно вночі, але вдягати бронежилет тут обов’язково і вдень.
Перш ніж потрапити до міста, потрібно проїхати повз кілька блокпостів, які контролюють наші силовики. На одній із таких застав стоять хлопці із нашивками розформованого «Беркуту», поруч із українським висить прапор того ж спецпідрозділу. Чим ближче до Слов’янська – тим частіше зустрічаються дорожні знаки, що вказують на близькість до кордону з Росією. Деякі з них – прострелені автоматними чергами.
На в’їзді до Слов’янська назустріч рухається довга колона української бронетехніки. Вояки сигналять та підіймають руку у вітальному жесті. БТРи, БМП та військові «Хамери» на вулицях міста такі ж звичні, як «волги» чи «москвичі».
Місто досі дихає війною, проте синьо-жовті прапори над адміністративними будівлями не залишають сумнівів: це українська територія, хоч і зі значною кількістю ворожого населення.
Розбиті автошляхи, розбомблені будинки на під’їзді до міста, залишки барикад бойовиків з бетонних блоків, зрізаних дерев і мішків з піском.
Над головами обірвані дроти електроліній, поруч з ними – спалені автобусні зупинки, зруйновані придорожні кафе та заправки. Скло з вибитих вікон та уламки цегли досі лежать на тротуарах. Немолода жінка згрібає наслідки боїв біля свого будинку – в одному з під’їздів відразу кілька величезних дірок на місці квартир, куди потрапили міни: такі зараз реалії залишеного терористами українського Cлов’янська.
«Когда эти сепаратисты были в городе, мы с соседями пришли за водой. В этой колонке мы всегда брали воду. Нам начали угрожать и, кроя трехэтажным матом, прогнали оттуда без воды__», – згадує літній мешканець Слов’янська. Після того він поїхав з міста, повернувся додому 13 липня. Оповиті страхом від черг автоматів та бойових установок в руках місцевих наркоманів та алкоголіків, що пішли вбивати українців в угрупування Стрєлка, багато мешканців міста залишали домівки.
Впадає в око, що на вулицях майже не видно дітей та й молоді досить мало. Напівпорожніми вулицями ходять переважно літні люди, військові та міліція. Рух пожвавлюється тільки тоді, коли до місцевого Будинку культури ім. Леніна під’їжджають дві фури з гуманітарною допомогою: в сусідньому дворі відразу збирається натовп жінок, які намагаються сформувати чергу. Ці продукти їм справді потрібні, адже полиці місцевих магазинів майже порожні – на вітринах переважно крупи та деякі господарські товари. Неприємно дивує, коли молоде подружжя лається на «київську хунту», що «кинула їх напризволяще» - і це в десятку метрів від «гуманітарних» вантажівок зі столичними номерами.
За містом нависла гора Карачун. Саме тут терористи з гранатометів розстріляли телевізійну вежу, яка досі металевим скелетом лежить на горі. Тепер тут дислокуються наші військові, які частково відновили в Слов’янську мовлення кількох теле- та радіоканалів, зв’язок та електропостачання.
Табір української армії розташовано в найвищій точці – під нею увесь Словянськ як на долоні, а з іншого боку так само добре видно сусідній Краматорськ. Недаремно ця стратегічна висота тричі за останній час переходила з під контролю однієї сторони до іншої та лише нещодавно стала місцем постійної дислокації української армії.
В складі 11 батальйону ВТРО на горі Карачун воюють і броварські хлопці, яким сьогодні активісти координаційного центру привезли зібрану допомогу: спорядження, продукти, воду, медикаменти, гігієнічні засоби та адресні посилки від рідних.
[caption id=”attachment_27547” align=”aligncenter” width=”600”] Кореспондент “Маєш право знати” з чотирилапим стражем г. Карачун[/caption]
Броварчанин Микола Смірнов розповідає, що вночі їх іноді обстрілюють, але бійці батальйону завдають адекватну відповідь. За кілька тижнів перебування тут з боку наших військових жодних втрат. «Правда, сьогодні вночі якийсь «ватник» пострілював в наш бік трассерами», - розповідає солдат. «Але так неточно бив, що ми навіть відповідати не стали – намагаємось не сіяти зайвий раз паніку в місті, що досі оговтується від війни».
[caption id=”attachment_27545” align=”aligncenter” width=”400”] Новоприбулий солдат з с. Гоголів Віктор Паламаренко: “Хто як не ми?”[/caption]
Спитавши командира дозволу, Микола Смірнов показує місце заваленої терористами телевежі. Скрізь навколо – уламки, воронки від снарядів, безліч гільз: як маленьких автоматних, так і з артилерійських установок, розміром до метра. Довкола Карачуна по траві краще не ходити: терористи залишили по собі безліч «розтяжок», замаскованих по всій території.
Боєць показує розбомблений бліндаж, в який попала міна терористів: тоді тут поліг увесь українських мінометний розрахунок. Поруч з бліндажем – обпалені дерев’яні скрині від набоїв, гільзи сигнальних ракет та відпрацьований корпус гранатомету. Раптом в Миколи затріщала рація – командир викликає на базу. Сьогодні вони заступають на нічне чергування міста.
Начальник штабу, підполковник Василь Олександрович, теж броварський, тестує привезений активістами бінокль з шістдесятикратним збільшенням. Незамінна річ, таких біноклів нашим хлопцям дуже не вистачає. А ще – тепловізорів та приладів нічного бачення.
До підполковника підходить боєць і доповідає про кількох підозрілих чоловіків. Офіцер дає відповідні доручення. Принагідно запитуємо, коли може завершитись ця війна: «Боюсь до нового року навряд чи встигнемо», - ділиться прогнозами підполковник.
Розпитує як зараз у Броварах. Каже, що добре знає мера Ігоря Сапожка: намагався добитись житла як офіцер запасу – безуспішно. «Досі по гуртожитках», - каже 53-річний підполковник. Інший вояка взагалі не добирає цензурних слів на адресу міської влади – обіцяє повернутись і розібратися з чиновниками «по бойовому».
Вдень у Слов’янську більш-менш спокійно. Вночі, каже підполковник, збираються по 15-20 місцевих чоловіків, які не втекли з бандою Гіркіна, а залягли на дно в Слов’янську. Саме з вечора навколо Карачуна починають спрацьовувати розтяжки: переважно з вини зайців чи інших тварин, але буває, що свою гранату отримує й терорист. В будь-якому разі на кожне спрацювання розтяжки солдати відкривають автоматний вогонь – про всяк випадок. «Вчора гатили так, що у вухах дзвеніло», - жаліється один з бійців.
Розмовляємо біля розвантаженої «гуманітарки». «Візьми собі водички», - по-батьківськи звертається до прохожого повз військового: з водою тут проблемно. Зі свердловини неподалік Карачуна за день можна витиснути максимум 30-40 літрів води на батальйон.
Бойовий дух хлопців високий. Привезена допомога тільки зміцнює їх віру. Добре, коли на тебе чекають вдома, хвилюються за тебе. Добре, коли в тебе є надійний тил.
[caption id=”attachment_27548” align=”aligncenter” width=”600”] Колишній броварський активіст “ГроЗи” тепер захищає спокій Слов’янська[/caption]
Лейтенант Андронов з Броварів зворушено розглядає дитячі малюнки: акуратно бере аркуші паперу руками в тактичних перчатках, розкладає пацифістські малюнки школярів на ящики поруч з «калашами». Таке враження, що для нього ці малюнки - важливіші за нові берці, бронежилет чи каску.
[caption id=”attachment_27557” align=”aligncenter” width=”600”] Броварчани Микола, Андрій та Павло на Карачуні[/caption]
Журналістів та активістів коордцентру солдати не відпускають без обіду. Польові кухарі подають смачну гречку з тушонкою, салат та копчене сало. Приїжджі дивуються, як в таких умовах можна приготувати настільки смачну капусту: виявилось, що це справа рук місцевого зенітника, а за сумісництвом – кухаря.
Раптом здіймається курява від кортежу мерседесів та інкасаторських машин. В супроводі елітного спецназу з авто виходить прем’єр-мінстр Арсеній Яценюк, віце-прем’єр Володимир Гройсман та міністр внутрішніх справ Арсен Аваков. За ними – свита з чиновників та довга вервечка журналістів центральних ЗМІ. Глава МВС доповідає Яценюку про обстановку, потім очільник українського уряду дає короткий брифінг на фоні зруйнованої телевежі. Каже, що на відбудову Донбасу підуть шалені кошти, а вже сьогодні виділених 8 мільярдів може вистачити хіба що на кілька місяців.
В планах Яценюка отримати допомогу від західних донорів, а також «розкуркулити» українських олігархів. «Але ми справимось», - оптимістично і твердо резюмує прем’єр.
Коментарі глави Кабміну для журналістів лунають на звуковому фоні від автоматів та БТРів за кількасот метрів. Акули пера насторожено оглядаються. Але боятись нема чого – це наші пристрілюють бойову техніку.
Наприкінці польового брифінгу Арсен Аваков представляє Яценюку героя-волонтера Армена, який допомагав військовим під Слов’янськом, коли тут було пекло. Чоловік літав сюди на вертольоті, щоразу ризикуючи бути збитим російськими терористами, але мусив робити ставку ціною в життя, аби доправити солдатам військове спорядження та медикаменти.
Броварські волонтери також запевняють, що цей візит в зону бойових дій – перший, але не останній. Мешканці Броварів і надалі приносять допомогу військовим в штаб Координаційного центру, тож її також потрібно буде доправляти хлопцям на фронт. Координатор центру, депутат Броварської міської ради Роман Сімутін каже, що коордцентр зумів зібрати на закупівлю необхідного броварським військовим понад 50 тисяч гривень, половину з яких надали місцеві підприємці. Розповів активіст і про деякі проблеми в організації поїздки, зокрема, про відмову військкомату Броварів надати засоби індивідуального захисту для активістів. Проте бронежилети та каски для тих, хто доставляв допомогу, люб’язно надали в одному з Київських військкоматів. Втім, поїздка відбулась успішно, тому тепер, за словами Сімутіна, зібрану допомогу можна без проблем доставляти відпрацьованим маршрутом.
Надвечір прощаємось з нашими. Просять передавати всім вітання і подяку за допомогу. Обіцяють, що перемога скоро.
…Повертаючтсь через Слов’янськ наша колона зійшла з маршруту. Довелось запитувати дорогу в місцевих: в результаті нас вивели на підірваний міст. З довколишніх міських заростів кущів та дерев у відкриті вікна потрапляв неприємний їдкий запах трупів. Але через півгодини вже все позаду. Проклавши маршрут, покидаємо Донецьку область мовчки.
Фото і текст: Тарас Шако та Андрій Качор