Полонений55-річному добровольцю з Броварів вдалося втекти від ворогів, які погрожували жорстоко з ним розправитися. Три тижні бійця 11-го батальйону укривали місцеві жителі, а потім організували його відправку до Києва, повідомляють “Факти”.

«21 березня, коли я вийшов з поїзда у столиці і обійняв своїх рідних, тепер вважаю днем ​​свого другого народження», - каже Олександр. В 11-му батальйоні «Київська Русь» чоловік прослужив всього місяць. В кінці серпня він опинився одразу на передовій, а 30 вересня Остапкович разом з командиром сусіднього блокопоста, таким же добровольцем з Ірпеня Київської області Ігорем Багіровим, пішов у розвідку на територію ворога. З ними були ще два бійці - Кривогуб і Вахнюк. Група українських військових наскочила на засідку. Двох розстріляли відразу, а Остапковича і Кривогуба взяли в полон. Командування батальйону вело переговори з козаками, намагаючись визволити побратимів. Але ті постійно переносили час зустрічі, а незабаром перестали виходити на зв’язок. Тільки через півтора місяці після події вдалося забрати тіла загиблих. Днями дружина Ігоря Багірова замість чоловіка отримала медаль «За мужність». Доля полонених довгий час залишалася невідомою …

Кілька тижнів тому з’явилася інформація: Олександра Кривогуба вдалося звільнити відомому перемовнику Юрію Тандіту, якому дані про полонених передали ще у вересні. А Олександр Остапкович утік з полону і зумів вибратися з окупованої території… Як все відбувалося в той день, 30 вересня, коли група українських бійців потрапила в засідку, чоловік виклав в заяві для Європейського суду. Олександр твердо вирішив: світ має знати, хто і за що воює на сході України, що відбувалося з ним і його побратимами.

- Перші три місяці в полоні нас було п’ятеро: я, Саша Кривогуб і троє спецназівців з 80-ї бригади, - розповідає Олександр. - Перед Новим роком їх забрали батьки… Морально це було дуже важко. Троє поїхали додому, а ми… Більше до нас нікого не підсаджували. Ситуація змінилася після захоплення Дебальцевого. У ті дні була розбомблена Чорнухінська колонія суворого режиму. Ув’язнені, що там сиділи, розбіглися по окрузі. Близько тридцяти чоловік козаки зловили і посадили разом з нами. Ті, природно, тут же почали встановлювати свої блатні закони. А я на кухні отримував їжу - так з часом склалося. І відчув, що зеки цим незадоволені: «Укроп» не дає нам смачного”… Мовляв, не приношу сир і ковбасу - а нам цього не давали, нарізали тільки для конвоїрів, та й то тільки на свята… У ніч на 23 лютого мене розбудили і почали бити, розповідали, що зі мною зроблять вранці. У мене фантазія дуже багата, все це добре собі уявив. Один з охоронців по кличці Маніяк, який брав участь у знущаннях, сказав, що я ображаю майбутніх захисників Донбасу. Зеків вербували, їм оформляли документи . І з дня на день повинні були видати зброю…

Ніколи не питайте тих, хто був у полоні, як до них ставилися. (Після паузи продовжує мій співрозмовник. - Авт.). Тому що командири козаків весь час підкреслено повторювали: «Ми ж вас годуємо, не знущаємося, значить, ставимося добре». А коли вони не бачили, ночами, приходили козаки, кадировци, які різали, били, знущалися… Якщо людина в полоні, немає значення, в яких умовах його тримають…

остапкович

“У батальйоні я вибрав собі позивний «Юстас», - каже Олександр. - Люблю фільм про Штірліца. А там же постійно звучало: «Від Юстаса Алексу»… Навіть мого домашнього кота так звуть”.

Втечу планував з першого дня. Оскільки я маю досвід туристичних походів, ховав в затишні місця те, що мені могло знадобиться в дорозі і що вдавалося роздобути. У різних хованках у мене вже були ніж, сірники, свічечка, фляжечки, якісь мотузочки, карта місцевості. Коли збігав, нічого з цього не зміг взяти з собою. Знаєте, навіть добре виховання зіграло зі мною злий жарт. У ніч втечі я спав у кімнаті з конвоїром. Уважно подивився на його теплі міцні берци, але забрати їх не зміг. Цей хлопець нічого поганого мені не зробив… Прихопив тільки чиюсь куртку (у мене була легка вітровка). На ногах - кеди з дірками в підошві. Вистрибнув з вікна години о четвертій ранку. Дійшов до окраїни міста, сховався в кущах і пересидів до вечора. Всю наступну ніч йшов вздовж річки, заходячи у воду, плутаючи сліди, щоб собаки не могли мене знайти. Вранці вийшов до села. Один з будинків здався мені нічийним і при цьому надійним. У ньому і сховався. Незабаром туди прийшла сімейна пара - будинок належав жінчиній матері, яка недавно померла.

Мені пощастило, що ці люди виявилися проукраїнськими. Три тижні вони мене ховали, годували, допомагали зв’язатися з родиною і друзями, організовували мій виїзд. Розповідали, що в околицях на стовпах розвісили мою кольорову фотографію зі словами «розшукується особливо небезпечний озброєний злочинець»… Я їм буду вдячний до кінця життя. Вже потім, на території мирної України, знайшов будинок, де вони зможуть жити, якщо все ж наважаться виїхати з Луганської області. Вони повинні бути вкрай ображені на українську владу, адже вже більше півроку не отримують пенсію, не бачать пільг і підтримки. Проте переконані: Україна повинна бути єдиною і неподільною. При цьому їхні діти налаштовані проросійськи. Зараз мені дуже хочеться допомогти цим людям, які мене врятували.

Про те, як група українських військових потрапила в полон, Олександр розповідати не може. Ці спогади даються йому з великими труднощами. Чоловік дозволив мені використати в статті витяги з його письмових свідчень у позовній заяві до Європейського суду.

- Я був призначений командиром блокпоста, який знаходився між селами Городище і Центральне, - пояснив мені Олександр, дістаючи роздруківку заяви до Європейського суду з прав людини. - Далі був ворог. Причому настільки нахабний, що підходив до наших позицій практично впритул. Якось ми пили каву з бійцем Андро, позивний якого «Батоно» («шановний» грузинською), і біля мене пролетіла граната, випущена з гранатомета… Практично кожен день блокпост обстрілювали з мінометів, які привозили і ставили десь неподалік. Але ж ці міни летять беззвучно. Коли розриваються, вже не встигаєш сховатися. Я дуже переживав за своїх хлопців. Тому коли з Ростовської траси приїхав Ігор Багіров, привіз нам гумові чоботи, теплі спальники, плащі, я йому, досвідченому, сміливому бійцеві, розповів про те, що нас обстрілюють, а він запропонував визначити місце, звідки це могли робити. Повірте, це не було бажанням погеройствувати. Ми сподівалися вирахувати ворога. Багіров мене підтримав. Вахнюк та Кривогуб добровільно зголосилися піти з нами.

«Ми дійсно спочатку знайшли ничку ворога, - читаю я в заяві Олександра до Європейського суду. - А потім натрапили на їх секрет. Спочатку подумали, що сепаратистів всього троє, і що вдасться взяти їх у полон. Але в підсумку виявилося: в засідці було близько 12 осіб… Ігор, щоб врятувати нас, кинув у нападників гранату, за що був відразу ж розстріляний з автоматів. Кілька куль зачепили і Вахнюка. Я чув, як підійшов до нього козак “Всевеликого війська Донського” - такими були нашивки на формі - попросив викликати лікаря. Але потім пролунали постріли і інший голос сказав: “Більше лікар не потрібний”. Нас із Кривогубом побили, зв’язали і відвезли у сарай - господарську споруду колишнього нічного клубу “Торнадо” в місті Перевальськ. Там нас тримали півтора місяці. У мене було зламано ребро. Кривогубу розбили голову, пошкодили хребет так, що він кілька тижнів практично не пересувався. Майже щоночі до нас приходили на підпитку козаки “поговорити з “Укропами” по душам”, при цьому били і знущалися. До тіла приставляли зброю і запитували: “Яку ногу не шкода? Ту зараз і прострілю”… У сараї постійно було холодно, волого і сиро. У нас з’явилися воші. У середині листопада нас перевели до гаражу центру зайнятості, який служив “Всевеликого війська Донського” штабом. Після Нового року перевили до кімнати на другому поверсі у самій будівлі».

- Загибель Ігоря Багірова та Олександра Вахнюка для мене стала величезною трагедією, - каже чоловік. - Я ще не був на їхніх могилах. Але відчуваю, що морально вже готовий до цього. З дружиною Ігоря розмовляв по телефону. Їй важливо було від очевидця дізнатися, як загинув чоловік. З дружиною Олександра Вахнюка ще не говорив. Важко… Юлія місяць тому народила третю дитину… Її чоловік був справжнім воїном. Він колись служив у спецназі, знав, як розставити людей на позиціях. Але чомусь мене призначили командиром блокпоста, хоча я - типовий «піджак». Так в армії називають тих, хто отримав звання, навчаючись на військовій кафедрі вузу. Я більше займався побутовими питаннями, забезпеченням, укриттями, а «Сову» - такий позивний був у Вахнюка - відразу попросив: «Ти оціни ситуацію і познач бійцям їх позиції так, як це потрібно». На нього можна було покластися. Людина, про яку кажуть: з таким пішов би в розвідку. Ось я і пішов…

На фронт Остапкович потрапив завдяки ініціативі волонтерської групи «Мега-Поліграф». Чоловік, якого через вік не хотіли оформляти в батальйон, зміг подолати бюрократичні перепони, зв’язавшись з волонтерами. Більш того, його в числі інших двадцяти таких же відчайдушних захисників України на передову відвозили волонтери, в числі яких була і я. Наприкінці серпня ми доставили їх у самий вир подій під Дебальцевим. У той час, коли ми перебували в штабі батальйону, відразу в трьох місцях його бійці вели бій…

- За професією я інженер-будівельник, у мене власне проектне бюро, - каже Олександр. - Коли почалася війна, сам пішов у військкомат. Вирішив: краще нехай візьмуть мене, ніж когось із молодих хлопців. Але мені відмовили. Дізнавшись, що волонтерська організація «Мега-Поліграф» допомагає оформити таких добровольців, відразу ж зателефонував. Мені було все одно, в який підрозділ потраплю. І радий, що відразу опинився на передовій. Замполіт, начальник штабу, інші офіцери батальйону провели невеликий інструктаж, показали, як користуватися автоматом, як перевіряти машини на блокпостах і при цьому не стояти на лінії вогню у своїх же побратимів. Вже наступного дня розвідка повідомила, що на наш блокпост планується наступ. Напруга була неймовірним. Добу я не спав. У результаті атаки не було, хоча ворог нас намагався “прощупать”. Ми відбилися.

А взагалі, мені не пощастило побувати в бою. На два дні мене забрали в штаб, щоб оформити документи. Саме тоді на нашому блокпосту стався восьмигодинний бій. Відбити його допоміг Ігор Багіров, який прибув до нас на підмогу на танку. Бійці потім говорили, що від стрільби автомати розжарилися.

- Вам, людині, яка не служила, складно було адаптуватися на війні?

- Ще до того, як записався добровольцем, подумки приміряв на себе всі можливі варіанти. Уявляв, що мене розстрілюють, що мені відрізають вухо або пальці… Тому морально був готовий до будь-якого розвитку ситуації.

- Полон теж приміряли на себе?

- Так. Але на ділі все виявилося набагато важче. Ці п’ять місяців у козаків мене не існувало. Я не жив. Зі мною могли зробити все, що завгодно. Таке враження, ніби знаходився в могилі…

- У перші ж дні після вашої пропажі всі дані були передані перемовникам, в тому числі Юрію Тандіту. Ви вірили в те, що вас шукають, що обміняють?

- Чесно? Ні. Розумів, що слід сподіватися тільки на себе. І в будь-який момент потрібно бути готовим до втечі. Правда, все ж думав «зробити ноги» у квітні, коли потеплішає. Але все сталося раніше. Дуже складно було зважитися бігти. Ось це був, мабуть, найважчий момент. Сидиш в теплі, годують, поки живий. А що буде, коли вистрибнеш з вікна? Невідомо…

- Ваші рідні знали про те, що вам вдалося втекти?

- Я з ними підтримував зв’язок весь час, поки перебував у полоні. Не можу уявити, що пережила моя родина… Відразу після того, як нас взяли в полон, а Ігоря Багірова та Олександра Вахнюка розстріляли, в руках у козаків задзвонив один з наших телефонів. Почувши жіночий голос: «Тато?», козак сказав: «Тільки що його вбили». І натиснув відбій. Після чого поцікавився: «А чий це телефон дзвонив?» Виявилося, мій… Деякі конвоїри дозволяли телефонувати рідним, а один навіть дозволив кілька разів поговорити з дочкою по скайпу. Її знайомий допоміг мені вибратися з Луганської області. Перед виїздом я перефарбував волосся. Хотів додати сивини, щоб виглядати старше. У підсумку волосся стали якимись рудуватим, а борода - з фіолетовим відтінком. Добре, що на блокпостах нас практично не перевіряли. Там свої порядки: якщо водій автобуса дає певну суму грошей, пасажирів не чіпають, машину швидко пропускають. У мене є ще син, він народився в 1986 році. Через Чорнобильську катастрофу у нього були проблеми зі щитовидною залозою, її видалили. Тепер йому потрібно постійно спостерігатися у лікарів. Є й восьмирічний онук. Всі вони мене чекали. І тепер не відпускають від себе ні на хвилину…

Щоб не збожеволіти від переживань і невідомості, бійці намагалися «прикрасити» своє життя. У сараї, в якому їх разом зі спецназівцями з 80-ї бригади протримали півтора місяці, в кутку стояло відро з водою. Набираючи в кухоль собі, кожен пропонував і іншим: «Панове, чим вас пригостити? Чаєм або кавою?» Кожен робив своє замовлення. Той, що пригощав, розносив крижану воду, але кожен напружував фантазію і «пив» обраний напій. Юра з 80-ї бригади ВДВ, коли була можливість, говорив мамі: «Не переживай. Годують добре. Є все: і каша, і картопля, і м’ясо, і особливо риба».

- Сниться полон?

- Чомусь ні. Переслідує інший сон: на блокпосту починається колотнеча, а я не можу знайти свій автомат. Поставив зброю під деревом, а його там немає. Прокидаюся в жаху.

- Козаки вели з вами політичні розмови?

- У них одне питання: «Навіщо ти сюди прийшов?» Їх головна ідея - “русский мир”. Я ж намагався пояснити їм, що ми не проти цього, а за цивілізований уклад життя. Але це як суперечка про якість хрону: вони говорять - він гіркий, а ми - білий. Пояснював їм і про Крим доступною мовою. Уявіть, говорив, що у мене горить будинок, я тушу пожежа, а сусід у цей час у мене шматок городу відібрав. Те ж саме зробила Росія. Я не приховував від них, що 19 лютого на Майдані виносив з-під куль поранених мітингувальників. А слово «Майдан» на них зовсім діє як червона ганчірка на бика: «Так ти ідейний?» Вони ж усе прекрасно розуміють. До цих пір використовують легенду про розп’ятого в Слов’янську хлопчика. Один час серед охоронців був російський військовий. Коли він з’явився вперше, з побоюванням дивився на мене. Я сказав йому: «Не бійся. Я сьогодні вже кров пив. Тебе не трону». Ні тіні усмішки. Якось він запитав мене: «А як живе Київ зараз?» Я йому цілком серйозно почав говорити, що людей силою змушують носити ошатний одяг, вечорами заганяють в кінотеатри і ресторани, щоб розважалися, в місті заборонено ходити у військовій формі. Під час мого безумного спічу він жодного разу не запитав: «Ти жартуєш?» Я ставлюся до них як до хворих і обдурених людей.

Олександр дуже сумує за бійцям, з якими служив, адже з багатьма встиг здружитися.

- Якось я вмовив грузина Андро заспівати мені «Суліко», - згадує чоловік. - Як же це красиво! Попросив його написати мені текст пісні. І уявіть: його дружина вже після мого повернення з полону передала мені грузинський прапор, на якому «Батоно» написав тексти не тільки цієї пісні, а й «Розквітай під сонцем, Грузія моя»… Днями батальйон вийшов із зони АТО, тепер зустрінуся зі усіма. І ми з Андро обов’язково заспіваємо разом. Коли я приймав блокпост і знайомився з бійцями, 11 осіб з 28 виявилися Олександрами. Зібралися одні захисники - так перекладається це ім’я. Мені це здалося символічним.

Про полон і війну, почуття обов’язку перед країною та сім’єю ми говорили три години. І я задала не всі питання.

- Я в полоні, особливо за місяць втечі, зміцнився у вірі в Бога, - каже чоловік. - Та й як інакше? Поки брів по лісах і полях, не підірвався на розтяжці, мене не побачили в оптику, хоча я пройшов між декількома блокпостами. На мене не напали собаки і дикі тварини. Та й будинок я вибрав безпомилково. Неначе померла бабуся спеціально для мене його залишила. Було багато дивовижних збігів і чудових зустрічей, завдяки чому я залишився живий. Без Божого провидіння і молитов безлічі людей, які вірили в моє спасіння, тут не обійшлося. Я впевнений.

Джерело: “Факти“