Сапер Фатєєв: «Після втрати ніг не хотілося жити. Але я буду жити, на зло ворогам!»

53-річному старшому лейтенанту, броварчанину Анатолію Фатєєву жилося нелегко і до війни: тяжкий валютний кредит за квартиру, невисокі зарплати, а тут – ще й долар різко скакнув. Але він пішов на Майдан, а потім – на фронт добровольцем. Вже за кілька днів сапер невдало провів розвідку: підступна міна, вибух, втрата обох ніг… Але боєць не здався і сьогодні своїм прикладом надихає жити і перемагати усіх нас. Історія сапера Анатолія Фатєєва – у продовженні серії публікацій «Маєш право знати» про броварських героїв війни.

У кращі роки життя я перейшов на українську. Бо нарешті відчув себе українцем.

Я жив у Дніпродзержинську, а в Дніпро їздив по справах. У 90-ті дрібним підприємцем був, у ті часи всі виживали як могли. Я торгував продуктами, дружина стояла на базарі. До того все життя пропрацював на будівництві, на лінії, майстром-прорабом. А потім це все вимерло, коли у 94-му криза прийшла, а за два роки мене звільнили. Все наше будуправління накрилось – і нас всіх нахрін скоротили… І так я потихеньку почав торгувати – треба було якось виживати, бо двоє дітей. А жінка у мене перед тим теж роботу втратила. Так що я пересів на батькові «Жигулі» і почав їй підвозити на базар продукти.

До Броварів я переїхав в 2008 році після будівельного буму 2007-го. Ми жили то в орендованих квартирах, то в родичів. Дружина мене все життя тягнула в Київ, а я не погоджувався. Але зрештою, удвох з донькою вони мене затягнули туди.

Кредит

Мені все життя чомусь не щастило. Власник квартири спочатку раз нам підняв плату, через кілька місяців знову підняв. У 2008-му році жінка мені почала казати: давали візьмем кредит в банку, та купимо – буде своє, будемо виплачувати, але не «дяді», скільки можна вже тому «дяді» платить?

Запиляла жінка – взяли кредит в банку. Їздили, бігали, шукали, видивлялися найдешевше житло по всій області. І тут в Броварах попалась най-найдешевша – тоді якраз був розпал, ціни росли як на дріжджях – за 70 тисяч доларів, блін. Долар тоді 5 гривень коштував.

І ми вляпались в цей доларовий кредит в Укрсиббанку. Тоді моя зарплата дозволяла, я працював прорабом. Вистачало мені якраз кредит погасити і ще й за комуналку заплатить. Ну, вляпались в це все діло, купили цю квартирку – а вона така страшненька, убита.

70 тисяч – це була найдешевша двокімнатна квартира. Ну, а ремонт – я будівельник, син допомагав, дочка допомагала. Куми допомагали, коротше, всі скопом ремонт зробили.

Революція 

Я на Майдан ходив. Скільки мені дозволяв час і гроші. Справа в тому, що з цим іпотечним кредитом я був рабом банку. Образно кажучи, кожен місяць я стояв на табуреточці – іноді тверденько стояв, іноді навшпиньки стояв, іноді табуреточка стояла на двох ніжках, а я стояв навшпиньки…

Я розумів всю відповідальність – якщо зі мною щось станеться, а моя зарплата основна. Зарплата жінки – це щоб сім’я мала що їсти. Дочка студентка, син у школі.. На зарплату жінки ми жили, а моя зарплата вся йшла на виплату цього доларового кредиту. Я тягнувся як міг.

В кризу 2008 року я і на двох, і на трьох роботах працював, щоб витягнути. Той долар як скакнув.. Мені особливо було ніколи – я під час Майдану працював на двох роботах. Як тільки випадала вільна хвилина – то йшов до барикад. Я люблю пекти – бувало пиріжків напечу, то рулетів – і йшов на Майдан. Коротше, я ходив неорганізовано.

… Після війни мені банк списав увесь борг. Я писав голові правління, французу. Я йому написав лист, приклав свою довідку про поранення, документи. Написав, що при всій повазі до вашого банку, як би я не старався – я просто не в змозі буду заплатити. Бо я вийду на пенсію. А максимальна пенсія для інвалідів – 2,85 мінімального прожиткового мінімуму. Я порахував – виходило десь 3270 грн.  Я розрахунок приклав і написав прохання – я попросив скостити хоча б 80% боргу і якусь частину я їм доплачу – бо моєї пенсії могло вистачити. Але банк пішов мені назустріч і 100% мені списав. Це – супер.

Рік чекав, поки дадуть повістку

Я сам пішов, ще коли «зелені чоловічки» в березні 14-го року як зайшли. Я дивився на це неподобство – думаю, блін. День, два, три, тиждень – а події розвивались і  розвивались. Коротше, я наприкінці березня побіг в броварський військкомат. І написав заяву – прошу мене добровольцем взяти. Мені було противно на це дивитись, сил не вистачало. Ну вони прийняли заяву, записали в якісь там списки. І сказали – добре, чекайте, викличемо.

Я далі працюю. Живу. І чекаю. Чекав рік. Так мені й нічого не прийшло. В 20 числах березня 2015 року я отримав відпустку. Поїхав провідати батька в Дніпродзержинськ. Жінка працювала – я поїхав без неї.

Не хотіла мене відпускати – як знала. (сміється). А ми з батьком – «ля-ля», «фа-фа», ну і я побіг в Дніпрдзержинський військкомат, бо коли переїхав в Бровари, то залишився зареєстрований в Дніпродзержинську. Там було кілька кіл бюрократичного пекла, щоб отримати повістку на фронт. Все це немає сенсу описувати: скажу лише, що добровольцем в армію через наші військомати не так просто було потрапити. Зрештою, виписали мені повістку, дали два дні на збори.

З дружиною попрощався. Показав їй повістку. Кажу – ну так і так, мене призвали…Обманув її. Кажу – на перепідготовку мене призвали.

Зібрався, як раніше збирались – фуфайку якомога гіршу, штани і черевики теж старі. Все ж пропаде. Я ще по радянських принципах: коли йдеш - вдягаєш найгірше. Отак от я і пішов.

Потрапив у 93 бригаду. За ці дні вони дозбирали офіцерів запасу. А потім відправили в тилову базу 20 батальйону під Авдіївку.

Війна

В базовому таборі, в тилу, кілометрів 20 від нашого штабу «виграв конкуренцію» з морським сапером і призначили мене командиром інженерно-саперного взводу. Приїхав капітан Коцюба , підписав документи, акт прийому передачі, телефони мені надиктовував, в кого просити допомоги раптом що. Каже – я так тебе чекав! Переночували.  Отримали автомати, броники.  І наступного ранку  - на передову під Авдіївку, прямо на лінію фронту.

Наш штаб був у невеличкому селі Красногорівка. За селом була стара занедбана ферма. В селах не селились, щоб по них не стріляли.

Тоді не було ніякого досвіду бойового, доводилось освоювати все на ходу. Я зразу не ставив мінні поля: приїжджали інші інженери, підучили мене і таких, як я. Проводили практичні заняття, бо там – один електрик, інший шофер, хтось екскаваторник… В мене у взводі було чоловік п’ять, які пройшли «учебку», вони щось знали. А я – майже 30 років як завершив воєнну кафедру, все підзабулось.

На початку червня батальйон вивели на ротацію. Ну ще й окопатись не встигли – 4-5 днів пробули на ротації. 7 числа надійшов наказ, нас зібрав комбат о 15:00 . Каже: повна бойова готовність, 17:00 – в пішій колоні батальйон має вийти на виконання бойових завдань. Вирішуйте, хто за ким і як іде в колоні. Беріть найнеобхідніше. Знаєш, коли батальйон постійно стоїть він поступово обростає господарством, як будь яка людина. Зрештою, взяли тільки бойовий комплект і найнеобхідніше.

7-го числа зайшли в Мар’їнку, а вже 13-го я підірвався. Я навіть всі свої опорники не встиг об’їхати.

Вибух

Підірвався як дурень. (Сміється). Несподівано! Викликали мене на опорник, він називався «Форт- 22». Заява надійшла від командира роти. Комроти передає заявку комбату. Комбат  викликає мене: Толя, треба поїхати поставити мінний шлагбаум на «Форті».

Я кинув собі десяток протитанкових мін, десяток детонаторів в свій «Уазік», шматок мотузки кинув – для шлагбаума. Приїжджаю на «Форт», зустрівся із замкомвзвода. Кажу: так і так, комбат прислав поставити шлагбаум для вас біля першого блокпоста. Він каже: слухай, у нас уже нема першого блок поста. Вночі був бій, були втрати в них: один 200-й, два – 300-х.

Ну і він каже – «я хочу отам, біля посадочки пост». Зроби, говорить, мені розвідку, це ж по твоїй саперній темі. Перевір посадочку на наявність мін, розтяжок.

Дав мені він прикриття. І я поповз в посадочку, зробив розвідочку. І зробив я помилку, некомпетенту. Скільки нас не вчать – проповз, зробив розвідку, виходь тим же шляхом, що і заходив. А там так виходить, що крайній будинок стоїть, дорога пішла на Донецьк, а тут от (показує) город цього будинку, метрів 15 відстань. І зеленочка – метрів 4.

І я від кута будинку поповз в цю зеленку. А посадка йде вздовж лінії фронту. Знайшов хороше місце, пригірок, сантиметрів 60, зверху гілляки нависають – окопайся і все видно, а наступна посадка – сепарська, метрів 300.  І там так добре видно все, і кущ прикриває – класне місце! Все видно, можна зробити пост. І я поповз по цьому городу біля будинку.

Повзу – теж розвідку роблю. Розвідка – теж така «класна» штука, особливо коли міношукача нема. В мене числилось два міношукачі – жоден не працював. Там такі міношукачі 70-х років. Один взагалі не пищить, а інший весь час пищить: куди не ткни – повсюди міни))). Я подавав заявки, сказали, що то довго й нудно і ніхріна ти не дочекаєшся. І я замовив через волонтерів, і  не встиг дочекатись…

Розвідка проводилась за допомогою прутика і візуально – щоб не порито і не покрито. І я проповз, а там поруч був кущ чи калина чи шо. І я думаю, ну нахріна я повзу?  З одного боку посадка мене прикриває, з іншого – місце оце. А мені сказали – ти не вставай, а повзи, бо снайпер вдень працює. Менше малюйся, краще повзком.

Але я встав на ноги - і так півтори чи дві години проповз! Зробив один крок, другий. І тут бачу - лежить шматок скла, десь 40 на 40 сантиметрів, і я, полудурок, думаю – я вже через нього переступив, уже наступний крок зробив. І думаю – це ж наші будуть на пост заходити, їм буде зручно заходити за цим кущем. Вдень це скло видно, а якщо вночі будуть іти? Хрін шо побачать, наступлять. Вночі чути дуже сильно, аж до сепарів. Хрупне під ногою: і будь-який сепар загатить з кулемета на звук - і все.

Коротше, думаю – ну не треба тут це скло, бо будуть же наші заходити. Я вже переступив однією ногою, повертаюсь назад і піднімаю його, щоб викинути нахєр – а під ним міна-сюрприз. Міна у якої детонатор спрацьовує не на натискання, а на розтискання.

Попереджували мене – не бери нічого по дорозі. Але так склом мене обдурити….  В голову ніколи б не прийшло, що я на склі попадусь…

Чи варто жити далі? 

…І вже коли я лежав в Мечнікова¸ аналізував – а часу в мене багаааато було! – думав: от падло! Там не сепар ставив, а справжній російський вояка. Ми коли в Мар’їнку прийшли, нас місцева 28 бригада попередила: ви, хлопці, обережніше, бо навпроти тут стоять чисто росіяни - другий батальйон морської піхоти тихоокеанського флоту, «ушлые ребята».

І оце я аналізував – розумний, сука, мінер. 100% попадання. Це війна: будь хто з нас наступить на скло, детонатор вивільняється, ти забираєш з нього ногу – і все, відбувається вибух. Захотів десь викинути скло – відбувається вибух. Уявімо, що закінчилась війна, через 5-10 років місцевий житель вирішив скопати огород – вибух…

Я коли підірвався, у мене батальйонна рація була – я зразу повідомив, що я, Крот, на взводному опорному пункті «Форт 22» зловив протипіхотну міну. Права нога відірвана. Ліва – пошкоджена. Прошу терміново вийти на медиків. Доповів Вай Фаю – в штаб батальйону. І тут же продублював Шаману. Це наш доктор, начмед. Все, каже, я чув – вже хлопці стрибають у швидку. Ну і я поповз до своїх. Хлопці поповзли мені назустріч.

Пам’ятаю, джгути мені накладали, відчуваю - халява мокра. Протишокові вкололи. За руки за ноги – там вулиця прострілюється – ну, мене стежечками вивели.

Пам’ятаю, коли Шаман казав водію – «Толік, жени в Курахове». Більше нічого не пам’ятаю.

Мені зробили операцію в Селідовому. Я ще коли повз – побачив, що все… На чому та нога бовталась, я не знаю, на штанах чи на сухожилках. В Селідовому праву «підчікали», ліву якось присобачили.

Ліву ногу мені потім ще два рази пришивали. В «Мечникова» я оговтався, дивлюсь – з правого боку під простирадлом – плоско, ні хріна не стирчить. Ну я знав, що нічого стирчати і не буде. А ліва – щось там стирчить. Ну, думаю, добре. Ну це я зараз так кажу, що я щось тоді думав..

Минуло 3-4 дні, перев’язки, те-се. Був великий обхід, начальник госпіталя, начальник хірургії, і пам’ятаю, що подивився на мою ногу і каже – блін, чого її так хреново пришили? Зібрався весь натовп – кажуть: ну як він з нею ходити буде? Криво, косолапо пришили. Каже - треба переробляти.

Переробили ногу, пришили другий раз – видно рівніше пришили. Пройшов якийсь час, а  потім до мене прийшов мій лікар і каже: Толік, у тебе є два варіанти: або ми тобі ногу відріжемо, (вони казали про гангрену якусь мармурову), або ти помреш від зараження крові. Часу думати в тебе небагато. Я кажу – а я довго ніколи не думаю, ріжте. Наступного дня мені її відрізали.

Пекельний біль потім був. Я навіть повіситися хотів. З балкона кинутись. Коли ногу відчикрижили, через два дні перевели в хірургію. Там моє ліжко було біля балкона.. Перевернувся, на руках дотягнувся, через балкон – і все, ти вільний від болю… Були такі дурні  думки. Слава Богу, що не дуже довго.

[caption id=”attachment_54939” align=”aligncenter” width=”600”] Фото спецпроекту журналу Viva! “Переможці”[/caption]

Врятували від таких думок люди. Батько, теща, дружина, діти, волонтери – всі підтримували. Люди в мене вірили. Витягували мене. Якби не витримав - це було би малодушно. І з іншого боку думаю – ні фіга собі, сепари, хєр вам! Тоді вийшло б – що я здався, що вони мене піймали. Ні, я буду жити – на зло ворогам!

Розмовляв Тарас Шако, фото - Миколи Кожемяка та журналу Viva!