• Сьогодні: Субота, 5 Грудня, 2020

Це й справді бій за Україну

Серпень24/ 2012
avatar
Павло Різаненко

Депутат Верховної Ради України, обраний у 97 окрузі

Команда сайту «МПЗ» може не поділяти погляди авторів та не несе відповідальності за інформацію, опубліковану у розділі «Блоги». Відповідальність за зміст, достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори текстів, розміщених у розділі «Блоги»

Україна відзначає 21-у річницю Незалежності. Говорячи про  це свято,  мені насамперед згадується 2004 рік, Майдан, Помаранчева революція.  Не побоюсь цього визначення, але це подія, як на мене, грандіозного масштабу. То  був пік духовного піднесення нашого народу, то  була яскрава і неперевершена за формою і змістом мирна демонстрація  того, що народ  хоче  жити в абсолютно  іншій країні, де є правда і справедливість, де немає  обману, фальшування, насилля державної машини над особистістю. Люди йшли, їхали на Майдан за  покликом серця. Люди ризикували, адже невідомо  було,   чим все це могло закінчитися. Але вони сміливо виступали за свободу у своїй країні, вони хотіли бачити Україну державою з міцними демократичними цінностями, з європейськими стандартами життя.

У  той час я працював у Москві, але практично кожні вихідні приїжджав до Києва, щоб бути причетним до такої величавої події, допомагав учасникам акції і матеріально, і морально.  Увесь світ у ті незабутні дні із захопленням слідкував за розвитком подій в Україні. Я, як очевидець всього того, що відбувалося на Майдані,  розповідав своїм російським колегам. Я бачив їхні  захоплені очі. Вони нам тоді по-доброму заздрили, що у нас  можливе подібне, що народ не злякався вийти і відкрито заявити своє негативне ставлення до тодішнього режиму, вийшов боротися за свою свободу. Скажу відверто: я щасливий з того, що на мою долю випала ця подія, і ніколи не жалкував і не жалкуватиму, що долучився до Майдану. І ніколи не соромитимуся про це говорити.

Але то вже наша  історія. І нам потрібно добре засвоїти  уроки  того часу, якими б вони гіркими не були, ні в якому разі не повторювати помилок. Ми повинні  бути мудрішими.

Нам потрібно збудувати  громадянське суспільство і навчитися жити в умовах його існування.  По-справжньому ми його й почали зводити у 2004-му. Але – не довершили, зупинилися навіть не на півдорозі, а практично на самому початку шляху.  Ми  занадто довірилися тодішнім лідерам, сподіваючись, що вони   втілять у життя всі надії, які ми покладали на них, на Майдан загалом.  Ми посадили їх у владні крісла   і вирішили, що на цьому наша місія закінчилася.

І це має бути головним уроком – усвідомлення того, що владу, якщо вона навіть повністю,  так би мовити, наша,  потрібно постійно контролювати.Формула  мусить бути наступною: сьогодні народ обрав цю владу і сьогодні ж він її починає  контролювати. Ми мусимо навчитися цьому, і діяти насамперед через інструменти громадянського суспільства.

Сьогодні я, вже як кандидат у народні депутати, проводжу багато зустрічей із людьми. Ми розмовляємо з ними де завгодно – просто біля будинків, на вулиці, на майданчиках. Для опозиційних кандидатів сільські клуби, актові зали закриті. Нам перешкоджають в організації  зустрічей.   Звісно, перекритий доступ до комунальних засобів масової інформації. Влада вдається до елементарного шантажу, залякування людей – звільненням з роботи, великими неприємностями з веденням бізнесу, якщо ви підприємець, аби тільки вони підтримували  провладного кандидата. Атмосферу  в країні, а особливо на місцях, люди старшого покоління, експерти, порівнюють вже з найгіршими часами радянського режиму, коли існувала тільки одна «єдино правильно ідеологія». Будь-які сумніви, а тим паче дії проти системи жорстоко переслідувалися й каралися.

Тому хочу наголосити:  розпочався і триває бій за Україну. Саме так – бій. Питання  стоїть руба – або ми сьогодні дамо рішучу відсіч цій наскрізь корумпованій владі,  або Україна  порине в темряву автократичного, диктаторського  режиму.

Зрозуміло й інше:  нинішня влада  слабка. Бо тільки слабкий побоюється свого ж народу, боїться відкритого діалогу, дискусії з опонентом. Бо тільки слабка влада йде шляхом заборон, залякування, відвертого шантажу. Сьогодні вона опирається  на підконтрольну їй  правоохоронну систему, на  судову гілку, про яку на нинішньому етапі не варто говорити як про незалежну. Але це їм не допоможе. Мої зустрічі з людьми зміцнюють у переконанні – влада отримає  те, що справді  заслужила.

Але цю мить, мить перемоги над нею,  треба наближати усім нам. Час і справді настав. Час рішучих дій, час спільної, чесної, відповідальної, нелегкої роботи з реформування нашої країни, час УДАРу.  Я вірю – ми зможемо!

Зі святом  Незалежності!

  • avatar
    mimoshel
    8 років тому

     самый большой обман это проект “Удар”, созданный очень умелыми полит технологами. Они учли психологию украинца: он любит сильных лидеров, слабо разбирается в политике и экономике – живет иллюзиями и верой в доброго царя. До определенного времени это была Юля, Ющенко, сейчас Кличко. За спиной этого мощного, фактурного персонажа, сборище крыс сбежавших с тонущего корабля. Это видно и по рекламе: впереди в гордом одиночестве мужественный Кличко, а в отдалении мелким планом какие-то людишки, предположительно члены партии. Реклама сознательно или нет показывает, нет партии “Удар”, нет сплоченных партийных рядов, есть Кличко известный и любимый спортсмен, победитель, а вот какой из него политик ни кто не знает, но часть народа купилась его харизмой,забыв истину: Не сотвори себе кумира. Пример Тимошенко наглядное подтверждение этой истины