Якби Броварами керували німці, або секрет успіху міста Трір

22 червня 2013 року о четвертій ранку, озброєні новими знаннями, ми вирушили з Німеччини додому – в Україну. …Рівно за тиждень до цього ми з Сергієм Іллюхіним та однодумцями з команди ДемАльянсу прибули до стародавнього Тріру вивчати місцевий досвід функціонування сучасного міста: як переробляють сміття, як планують забудову нових територій, як заощаджують енергію, як очищують каналізаційну воду, як облаштовують індустріальні зони тощо.

Побачене та почуте не просто вразило, воно без перебільшень перевернуло світогляд, адже технологічні особливості вище перелічених процесів виявились далеко не найголовнішою рушійною силою загального прогресу: запорукою змін на краще у найдавнішому містечку Німеччини  стала принципова та далекоглядна позиція чиновників. Так-так, не пересічних громадян, не приватних підприємців, а звичайних службовців з незвичайним світоглядом, які поклали в основу розбудови свого міста найголовнішу цінність – «common good», тобто спільне благо, і непохитно відстоювали її у всіх проектах.

Тепер я напевне знаю, який вид туризму насправді найцікавіший. Звісно, милуватись архітектурними пам’ятками та насолоджуватись мальовничими краєвидами – приємно, проте зазирнути за «лаштунки» туристичних видовищ виявилось набагато більш захоплюючою справою. Вперше мені хотілось накупити купу магнітиків та брелоків з написом “Трір” не для епізодичної згадки про красивий туристичний об’єкт, а щоб щодня згадувати те найголовніше, що відкрило мені це місто. І хоч на сувенірах до Броварів зі мною поїхали фотографії архітектурних видовищ – римські ворота Порта Нігра та Трірський собор – у спогадах та в телефоні залишились знімки набагато ціннішого: сміттєсортувального заводу, станції очистки води, план та краєвиди нового району Тріра, затишний еко-будиночок, вбудований у пагорб з травою на даху, доглянуті клумби в промзонах та схема комунальної реформи, яку ощадливі та хазяйновиті німці запланували на наступні десятки років.

Сміттєвий клондайк 

Візит на завод з сортування та переробки сміття здивував знову ж таки не так технологіями, як підходом. Те, що сміття може приносити прибуток, ні для кого не секрет. Найцікавіше починається, якщо за цю справу береться не приватна компанія, а муніципальна, так звана публічна компанія, яка належить громаді міста. Завдяки вмілому та ефективному керівництву підприємством, яке займається вивезенням та частковою утилізацією сміття, німцям з Тріру вдалось… знизити тарифи для населення. При цьому ще залишились кошти для інвестицій у подальше вдосконалення технологій переробки сміття.

Ощадливість та особливо ретельний підхід до витрачання коштів громадян допомагають підприємству не лише вивозити нове сміття, а й утримувати старе сміттєзвалище, яке залишилось у спадок від попереднього покоління не дуже екологічно свідомих співвітчизників. Якщо не доглядати за старими відходами, то брудна вода та хімікати потраплятимуть у навколишнє середовище та завдаватимуть природі непоправної шкоди. Для сучасних німців це неприпустимо, тому вони витрачають близько 1 млн. євро в рік на те, щоб збирати газ та очищати воду, які виділяє законсервоване сховище відходів, і при цьому вони примудряються видобувати з них енергію, яка вдвічі скорочує витрати на утримання звалища.

Планування майбутнього

Задовго до того, як французька військова база надумала залишити територію Тріру, місцеві чиновники почали міркувати над тим, що робити з територією, яка звільниться внаслідок цього. Розпочались тривалі громадські обговорення, які допомогли в результаті дійти найоптимальнішого рішення – місту потрібен новий котеджний район та «науковий парк» для приваблення бізнес-компаній та створення нових робочих місць. Після цього розпочався процес розробки детального плану території, у який були залучені не лише влада та громадськість, а й комунальні підприємства, які відповідають за міські електро- та водомережі, а також приватні компанії. І знову у центрі всіх зусиль опинився остаточний покупець нерухомості, тобто потенційний мешканець міста.

Щоб вигідно продати чи здати в оренду землю у новому районі, його розробники найбільше переймались тим, щоб створити якомога більш комфортні умови для проживання та роботи: розвинута та продумана інфраструктура (обов’язково два супермаркети, щоб була конкуренція, а відтак нижчі ціни), оригінальний та сучасний дизайн (обов’язкова умова для всіх покупців землі –  приватні котеджі мають будуватись у чітко визначеному стилі), наявність незвичних рекреаційних зон, система природного відведення води на випадок сильних злив тощо. А найцікавіше – комунікаційна програма для розвитку добросусідства: регулярні зустрічі для спілкування мешканців, запровадження різних традицій («входини» нового сусіда), спільні обговорення поточних питань місцевого значення.

Коли нам розповідали про цей проект, показуючи слайди презентації на екрані, чесно кажучи, вірилось у реальність його втілення важко, проте по завершенні розповіді нас повезли… у вже збудований район, який ми щойно бачили на схемі. Виявляється, це був не проект на майбутнє, а вже завершений. І побачене у дійсності вразило не менше, ніж план забудови на папері.

Мотивація замість примусу

В усьому, що нам розповідали та показували, простежувався один дуже важливий принцип взаємодії влади та громадян. Суворі німці виявились дуже винахідливими у тому, як замість прямих заборон та жорсткого примусу спонукати людей діяти відповідно до правил, які мають забезпечити комфорт для всіх. Яскравим прикладом стало вирішення питання з великою кількістю туристичних автобусів, які щодня привозять сотні відвідувачів до багатого на архітектурні пам’ятки міста. Щоб не загромаджувати центральну частину надміром громадського транспорту, чиновники вигадали стимул для водіїв, щоб ті не залишались чекати на свої групи біля місця посадки пасажирів. Вони оголосили тендер серед закладів громадського харчування на те, щоб переможець поруч зі своїм рестораном облаштував місце, де водії могли б помити свої авто, скористатись вбиральнею, посидіти та поспілкуватись – і все це безкоштовно. І такий заклад знайшовся. То ж тепер водії охоче користуються цими «мотивуючими» зручностями та заїжджають у центр міста лише ввечері, щоб забрати своїх туристів.

І таких стимулів – безліч, бо німці розуміють, що легше знайти спосіб вирішення проблеми, який влаштує всіх, ніж потім організувати систему контролю за дотриманням силоміць нав’язаних, незручних правил.

Мати вигоду з усього

Показовим прикладом того, як німці ставляться до вирішення тих чи інших комунальних питань у місті, є станція очистки каналізаційної води. Спершу вода з колекторів проходить механічну очистку, після цього її відправляють на біологічні метаморфози. Та вже на першому етапі ощадливі німці відбирають з води  побутовий жир, з якого потім виробляється енергія. На етапі біологічної обробки окремі часточки також забираються для виготовлення біогазу, який дозволяє частково забезпечувати потреби станції в електроенергії (робота насосів та турбін). Тобто якщо є можливість замість викинути щось, добути з нього енергію, німці обов’язково це зроблять.

Для українських комунальників, мабуть, подібний підхід виглядає щонайменше дивним, адже навіщо думати про скорочення витрат на очистку води чи  переробку сміття, якщо завжди можна підвищити тарифи для населення, заклавши у них «витрати на власну неефективність». Проте німецький комунальник думає інакше. Він розглядає будь-яке комунальне підприємство як… підприємство. Однак не те, що заробляє на населенні, а те, що постійно думає, як оптимізувати витрати, щоб при сталих тарифах вивільняти фінансові ресурси для запровадження нових технологій та інновацій, які знову ж таки мають заощадити витрати. Потреба у зростанні вартості послуг – це критерій, що свідчить про явну неефективність управління. А це для німця – ганебно. Тому і намагаються постачальники комунальних послуг постійно вдосконалюватись та розвиватись.

…22 червня 2013 року о четвертій ранку ми вирушили з Німеччини додому – в Україну. І хоч німці програли Другу світову війну, майже через 70 років їхні нащадки живуть як переможці. Два міста з населенням близько 100 тисяч мешканців – німецький Трір та українські Бровари – демонструють разючу різницю. І запорукою успішності німців з Тріру стало те, що вони для розбудови свого міста обрали принцип «спільного блага», який передбачає найбільш ефективний спосіб вирішення муніципальних проблем, від якого виграють усі, а не «приватний інтерес», який спустошує міський бюджет та кишені громадян, «вимиваючи» ресурси для розвитку та підвищення комфорту проживання в окремо взятому місті.

P.S: У день найсильнішої спеки за час нашого стажування ми з друзями вирішили відвідати місцевий муніципальний басейн, що був неподалік від нашого помешкання. І знаєте, скільки коштує вхід у німецький заклад для плавання? Трохи більше 30 грн. за 1 годину, та близько 55 грн. за 3,5 години. Так, відвідини трірського басейну розвінчали всі міфи броварського комунального підприємства «Оздоровчо-реабілітаційний центр», де ціни вдвічі більші, і при тому, що зарплати в Україні далеко не такі, як в Європі.