Боєць 11-го батальйону «Баклан»: «Мама рік думала, що я служу у Львові» - ФОТО

Біографія: Олександр Баклан, 34 роки. Народився в Києві, але того ж року батьки переїхали в Бровари. Закінчив 7 школу в 2000 році. Здобув фах юриста у Київському університеті туризму економіки і права. До війни займався адвокатською діяльністю. З першого дня пішов добровольцем. Відслужив два строки мобілізації.

«Мама сказала: «Сину, ти все правильно зробив»

У 2014 році на війну (АТО) я не попав. Залишили у військкоматі, тому що в них розширили штат і не вистачало людей. Дізнались, що я юрист і розбираюсь в документах, то мене й забрали, тому що там люди були різні за фахом.

Я не міг просто сидіти вдома біля телевізора і дивитись, як мою країну захоплює ворог. Коли почався другий строк мобілізації, написали ми рапорт. З військкомату нас троє хлопців було. І комісар нас відпустив. Ми пішли в 11-й добровольчий батальйон «Київська Русь».

Мамі не сказав. Сказав, що їду служити у Львів. Щоб вона не нервувала. Цілий рік мама думала, що я там. Коли мама дзвонила – казав, що на полігоні. Якщо якийсь обстріл – казав, що це військові навчання з вогневої підготовки, а сам ховався десь в окопчик чи в погріб. Деколи здогадувалася, казала: «Щось ви часто переїжджаєте….», а я відповідав «Мамо, це ж такі навчання», соромно було за брехню. Лише тоді, коли я вийшов на дембель, зайшов до квартири, в нагородах - вона подивилась і все зрозуміла. Заплакала.

Цілий день плакала. А наступного дня підійшла і поцілувала. Сказала: «Сину, ти все правильно зробив. Дякую тобі».

Повернувся я додому одразу після Пасхи, ось в травні. Трошки відпочив, пройшов реабілітацію. Трохи попустило, як кажуть. Вирішив піти на контрактну службу. Дуже важко працювати за фахом юриста з цивільними людьми. Важко сприймати людей, які кажуть: «А що ти там робив? Нащо воно треба? Тут «рєшалово» повсюди, а ти туди йдеш? За кого гинути?»

Я кажу: «Як за кого - а за землю, за незалежність, за українські цінності, за своїх рідних та близьких?» Вони цього не розуміють. Тому що в нас суспільство трохи почало розкладатись. Нема таких цінностей. От взяти ту ж західну Україну: в них культурні традиції, цінності, патріотизм, єдність - на висоті та заслуговують на повагу. А в нас тут тільки гроші, гроші й гроші… Хто заплатить – той і правий, для таких закону не існує. Всі дивляться де, та кого, як надурити, увірвати побільше. Все купується і продається, ніякої ні совісті, ні честі.

«Я служу не Порошенку, а народу України!»

Я зтикаюся з багатьма людьми. Кажу їм: «От, уявімо, що сюди прийдуть російські війська (найманці) з автоматами та бронетехнікою. Що ви будете робить?» - «О! Отоді ми будем воювать!». Я кажу: «Так тоді вже буде пізно». Ну впритул не розуміють. За кого, кажуть, йти воювать – за Порошенка?

Мені здається, що багато людей плутають поняття війни (АТО) з поняттям Майдану. Я говорю, що це вже не Майдан. В нас сусідня держава віджимає землі і хоче знову зробити своєю колонією! Хіба ви не бачите? Треба ж захищати та відстоювати свою незалежність… Якщо ми не будемо це робити, то, виходить, у нас і нації, як такої, немає. Ми ж за свої цінності стоїмо. За свою землю. Одним словом, здебільшого всі, з ким я розмовляв, зі мною погоджуються.

Був якось у мене випадок. Зайшов я у відділення «Наша ряба» (в одному з прифронтових міст - прим.авт). Ну, солдатська їжа, тушонка ця, вже трохи набридла, думали, якоїсь курочки для різноманіття купити та шашликів пожарить. Зайшли. Стоїмо в черзі. Там в основному жінки похилого віку стояли. І підходить до мене дід. Каже ­–  що, Порошенко вам, типу, почав гарну зарплату платить? Можете собі дозволить вже м’ясця собі набрати? Мовляв, служите ви на цього Порошенка.

Я не витримую: «Я не Порошенку служу – я служу народу України. І присягу давав народу України. І мені не Порошенко гроші платить, а держава». Ну, він відразу закрився. І ціла черга з бабусь і жінок, які там стояли, почали аплодувати. «Затюкали» його: «Та пішов ти нахрін, сепар!» Кажуть мені – та не звертай на придурка уваги, в нас таких багато. Напевно дається взнаки місцеве російсько-сепарське телебачення та радіо, воно там дуже домінує.

Не так боїшся сепаратиста чи російських військ, як своїх алкоголіків

Найстрашніше на війні – це алкоголізм. Так звані «аватари». Не так боїшся сепаратиста чи російських військ, як своїх алкоголіків. У сусідів був випадок, коли на п’яну голову, слово за слово, і почалось: «Та в тебе кишка тонка!». А зброєю і боєприпасами все заставлено. Гранату взяв, каже: «Та я вас зараз тут всіх на х… підірву!» – «Та пішов ти…». В результаті 4 трьохсотих. Пощастило, що була не Ф-ка, а наступальна РГД, яка має менший радіус ураження. В трьох м’які тканини заділо, нічого суттєвого. Ну, контузія, ясне діло. А одному – яйця відсікло.

А якось одного бійця після горілки щось перемкнуло, то він почав воювати з пам’ятником. А потім свого напарника, який стояв з ним на варті, взяв на приціл, бо примарилось йому, що це сепаратист. Ледве заспокоїли його.

Забереш автомата і даси, як кажуть, люлєй – яка гарантія, що його знову не перемкне? Він може зайти в будь-який бліндаж, в будь-яку хату, бо все ж заставлене. Пішов, взяв, кинув, вистрілив – і все. Це найстрашніше на війні.

«Вона забрала горілку і дала дві буханки хліба: «Це від моєї сім’ї»

«Сор из избы» не виносять – багато чого вам не можу розказати. Але всякого бувало. Одним словом, не всі герої ті, хто приїжджають сюди.

Ми були під містом Миколаїв на знаменитому полігоні Шрі Лан (військовий жаргонізм від «Широкий Лан» - прим.авт.) Там жесть – степ і жодного дерева. Сонце за 30-ку. В намет заходиш, як в мікрохвильовку. І постійно цей гарячий вітер і перекотиполе. Гусеницями так землю розкришили, що вона стала як чорна пудра. Ходиш спітнілий постійно, вітер війне – одні очі і зуби білі стирчать. З баклажки сполоснувся, не встиг витертись – і знову те саме, ще й гірше. Пісок був всюди на зубах, в їжі, в спальнику… На передовій було легше.

Недалеко від полігону був магазинчик. Заїхали ми купити води і щось поїсти. І заходить в формі військовий: «Так, мені дві бутилки водки, три бутилки пива». Продавець, жіночка, виставляє все це на прилавок і каже – стільки-то грошей. А він такий: «Як грошей?! Та я! За твою сім’ю! За твоїх дітей воював!» - і рубаху рве, мовляв, ти, невдячна, ще будеш з мене гроші требувати? Вона забирає пляшки і дає йому дві буханки хліба – «Це від моєї сім’ї. Дякую, що ви там були і мене захищали». Той аж рота відкрив. Там ще цивільні стояли і ми. Всі почали аплодувати. Йому соромно стало, втік.

Алкоголізм - це страшна хвороба. Там 12 км від полігону було – і щоб оце бахнуть стакан, ганяли за 12 км. Так вони там «нажиралися», і ще й назад в такому стані пішки йшли. Гарний маршбросок. Я кажу – спецназ відпочиває.

На фронті всі рівні…

…і неважливо – офіцер ти чи нє. Якщо копати – значить, копати. Стріляти – значить, стріляти. В мене немає офіцерського звання. Я не ходив на військову кафедру. Хотів відслужити строкову службу сам. Ну, пішов і відслужив після університету.

Оскільки я юрист – а юриста у нас в батальйоні не було –  то я виконував, здебільшого, обов’язки заступника командира батальйону з правової роботи, допомагав замполіту також. Я був ініціатором та брав участь у розробці батальйонної відзнаки. Тому що від держави дочекатися нагороди… (зітхає). Хлопці досі чекають, дехто ще з 2014 року. Нема кошторису, бюрократія. Образливо.

Ясно, що ти туди не йдеш воювати за медальки. Але це підтримує дух. Відзнака – це просто повага та вдячність за твою роботу. Це визнання. Тому я запропонував розробити батальйонну відзнаку. Я склав положення: кому вона видається, за яких обставин, розробив шеврон нового зразка, але шеврон не затверджував, бо не встиг.

«Якщо хтось відповідав: «Не хочу», то Батя казав – «нам такі бійці не потрібні»

11-й батальйон «Київська Русь» славиться бойовою згуртованістю. Секрет в тому, що там в основному добровольці. Він створювався як батальйон територіальної оборони і його завданням було захищати Київську область. Але потім його зробили окремим мотопіхотним батальйоном і відправили на фронт. Коли я по першій мобілізації служив у військкоматі, то брав участь у формуванні 11-го батальйону «Київська Русь» і возив поповнення.

На співбесіді комбат ставив бійцю перше питання: «Ти хочеш чи ні?». Якщо хтось відповідав: «Не хочу», то командир батальйону полковник Гуменюк (Батя) відразу казав: «Нам такі бійці не потрібні, везіть їх в інші частини». Такий був відбір.

Тим, хто казав: «Хочу», ставили друге запитання: «Ти знаєш, що ми йдемо воювати і тебе можуть вбити?» – «Знаю». Все – боєць приймається. Тоді за ним не треба спостерігати, стояти, як кажуть, з лозиною. Навпаки: такі бійці проявляють ініціативу, і мотивація така – брат за брата. В батальйоні велика повага між бійцями. Звичайно, не без «цих» («аватарів» - прим.авт) і у нас. Але їх десь 5%. Це дуже мало, порівняно з іншими підрозділами.

«Я заходжу в будинок, він сидить, телевізор дивиться і курить. Я кажу: «Ти шо – ах…єл?»

Через два тижні ти вже звикаєш до обстрілів. Ти просто йдеш, і обстріл стає таким звичним, як… це як машина поруч проїхала. Ну стріляє, а ти йдеш собі, куриш і не звертаєш уваги. Але вухо все одно чує. Якщо десь ляпнуло поблизу, о – тоді треба кудись ховатись.

Ти починаєш цінувати життя. І не тільки своє, але й своїх побратимів. Слово честі саме на війні набирає сенсу і значення. Всі – друг за друга. Тобто на війні всі живуть колективно, а не окремо один від одного.

Але по-всякому бувало.

Якось ми стояли на окраїні селища: чисте поле, і склади там були. До перших позицій – 800 метрів. Я варту відстояв вночі, здав караул і наступний боєць в мене прийняв. Ну я і пішов. І тут по дорозі згадую, що забув сигарети. Повертаюсь назад, а нікого немає. Думаю, що за фігня? Я заходжу в будинок, він сидить телевізор дивиться і курить. Я кажу: «Ти шо ах…єл? Ти ж нас охороняєш! А раптом зараз прийдуть і нас всіх тут виріжуть як свиней! Ти розумієш, що ти робиш? Тобі що – важко дві години постояти?»

«Ой, шо ти починаєш… Які тут сєпари?» - ото таке відношення.

Як можна з такими воювати? Ти лягаєш спати з впевненістю, що там стоїть чатовий, який хоч вистрелити встигне, щоб всіх попередити. Так, не виключено, що його можуть вбити. Але він встигне зробити постріл.

«Піджаки»

Трохи дратувало те, що нам присилали «піджаків». «Піджаки» - це студенти, які ходили на військову кафедру. За це їхні батьки офіційно заплатили гроші, щоб «відмазати» від армії. Звісно, їм присвоюють офіцерські звання, зірочки дають. І от присилають нам цих студентів. Він в казармі жодного разу не був, він не знає уставу, і його ставлять командувати ВОПом, бо він офіцер. Він такий переляканий, що два слова не може зв’язати. Що він може накомандувати? І тому формально – стояв цей «офіцер», а командував якийсь дорослий мужик, який має авторитет.

Або молодьож, 21-22 роки: теж ще несформовані. Ти до нього підходиш ззаду, по плечу хлопаєш, а він перелякано розвертається і вже готовий тебе стрілять. Я кажу: «Тобі що – жити не хочеться? Ти нащо на посту в навушниках музику слухаєш? А якби на моєму місці якийсь російський розвідник був, ДРГ-шник? Він би просто встромив би ножа і все».

Чи вночі – сидить і в мобілці ігри грає. Це те саме, що собі на лобі намалювати хрест. Але молоді хоч сприймають інформацію і більше такого не роблять.

«Зрада тут, в тилу, і зрада там – це два різних поняття»

Багато хто не витримує. Стрілялися хлопці. Офіцер навіть застрелився. А стрілялися через те, що вони там, а жінки тут…

Психологія яка на війні? Щоб поруч твій побратим прикрив твою спину. А тут, в тилу, найсильніша твоя опора – це твоя дружина, сім’я.

Багато дружин подають на розлучення. Хлопці не витримували, просто стрілялися. Для них це була як зрада…. Зрада тут і зрада там – це два різних поняття. Якщо ти тут, в тилу, і жінка від тебе пішла, то це зовсім інше, ніж коли ти там. Ти на війні, а тебе вдома зраджують. Вдома. Такі відчуття мало хто може витримати. Дуже важко.

«Тільки виїхали зі школи за село – і почали крити «Градами»

На день Святого Миколая, це 2015 рік був, вирішили з побратимами скинутись грошима, привітати дитсадок і школу – вони там разом. Це в селі Троїцькому. Поїхали в це село, купили всякі новорічні подарунки, фрукти, солодощі, смаколики. Діти дуже зраділи.

Школа там була на ремонті, зробили лише два класи. А до цього стояла без вікон. Потрапила  під обстріл, і там навіть при вході, де табличка «Ласкаво просимо!» - все було, як решето, посічено осколками.

Директор школи, жіночка, розказувала, що 10 чи 12 років добивались у держави шкільного автобуса. Нового. Каже – тільки-но дали новий автобус, і за два місяці прийшли сепаратисти. І тупо отжали цей автобус. «І знов ми оце без автобуса… Коли то воно знову буде?»

Діти новорічну виставу костюмовану показали. Нам сподобалось. Дуже це нас надихнуло. Адже ти бачиш ці радісні очі і коли з дитячих вуст лунає: «Дякуємо, солдати, за наш захист і подарунки», то хочеться плакати, дехто з нас не витримували. Бо у багатьох в дома залишилися такі ж дітки.

Після закінчення ми поїхали на свої позиції, і як тільки ми виїхали за село, почався обстріл «Градами». Ми, зрозуміло, з машини всі вилетіли, під обочину лягли, щоб нас осколками не заділо. І думаємо – як там діти? А там же повно дітей! Ми трошки раніше поїхали, а всі там ще залишались. І ми дуже за них злякалися. Слава Богу, пощастило, що пройшлося по околиці села.

«Ліда Стрельченко для мене – перший волонтер»

Коли приїжджали волонтери з Броварів, то ти чекав не стільки того, що вони там привезуть – їжу чи берці нові, наприклад –  як просто цієї уваги, вісточки з дому. Це було найбільш приємно, що нас не забувають і до нас приїжджають.

Ліда Стрельченко – це для мене був перший волонтер. Їй дуже велика шана і подяка. Я їй писав, і все, що було потрібно, вона завжди присилала. Ніколи такого не було, щоб вона сказала: «Сань, в нас такого нема», чи ще щось. Завжди присилала.

Також хочу висловити свою подяку волонтерам Сурменку Віталію, Наталії Барбон, Олександру, волонтерам які присилали нам маскувальні сітки, та іншим за підтримку. Низький Вам уклін.

«Ти бігаєш, вигризаєш, а тебе мало хто хоче почути»

Дуже важко реабілітуватися. Підтримка з боку влади є часткова, повсюди бюрократія. В кожен кабінет ти заносиш стоси паперів. Отак два кабінети поруч стоять – ти і в перший, і в другий теж саме несеш. Я питаю: «Так а навіщо? Вам треба – візьміть подивіться, чи картотеку якусь спільну зробіть». Нє: кожному занеси, кожному роздай. Повний брєд. Це коли оформлюєш пільги, допомогу, виплати бійцям. Частина пільг взагалі тільки існують на папері.

Ти прийшов з війни, і в ідеалі держава має тобі сказати «дякую», тобі положено це, це і це – на! Ти відніс документи і отримав. Це ж гарантовано на законодавчому рівні державою. А такого немає. Ти бігаєш, вигризаєш, а тебе ще й на фіг посилають. То землі немає, то якихось паперів не вистачає, то ще щось. Ти вже воюєш тут – з місцевими чиновниками.

Обіцяли землю. Як кинулись – землі, начебто, купа, але «нема». Ти хочеш ознайомитись з Генпланом, який вже давно має бути публічним. Але нє: приходиш, а тобі кажуть, що це секретно. От це найбільше бісить. Начебто щось і робиться в місті, але до кінця нема прозорості.

Бюрократія і на фронті є. Наприклад, техніка – це життя бійців. Уявіть, якщо вона стоїть поламана, і в будь-який момент можуть початись обстріли, бойові дії. І щоб відремонтувати – треба запчастини. А через бюрократію в триста «погоджень», тільки через місяців три тобі ту деталь можуть видати. А вона треба – от зараз!

Контрактна армія – це вихід…

…бо головне, щоб в армію йшли ті, хто знає, чого туди йде. Мені подобається, що 80% тих, хто йдуть контрактниками, – це учасники бойових дій. Вони там були, вони знають, що це таке. А не так, що перший снаряд вибухнув, а солдат вже автомат кинув, і стоїть отак – не знає, що робить.

Дуже хотів би відзначити забезпечення в Збройних Силах України: все покращилось в плані обмундирування, з бронежилетами немає проблем, а з їжею – так взагалі. Нам видавали стільки їжі, що можна було магазин відкривати і торгувати. Все не з’їдали. Ми віддавали все місцевим, бо там люди виживали, хто як міг. Ми занесемо бабусі тушонки, гречки, крупи якоїсь, а вона нам молочка принесе: це вам хлопці, каже.

Спочатку боялися пити. Потім одному дали, він випив. Ну що - чекаємо. Почекали – живий. Ну, тоді і ми будемо пити. Зараз то воно смішно, а тоді там – було не дуже. Бо люди різні бувають – можуть же насипати щось, і ти після того молока коні двинеш через дві години. Але коли довго стоїш, а людей там же небагато лишається, то всіх уже в обличчя знаєш, розумієш, хто чим дихає. І тоді вже не так страшно.

Якби відмотати час назад, то -

я би не змінив своїх рішень і вчинків. Я дуже задоволений ними. Якщо вийде – хочу отримати звання офіцера. І хочу далі йти служити народу України.

Фото - Катерина Мамайсур-Негода та з архіву Олександра