Через міліцейський «підписздєсь» досі не відомі подробиці історії про знайдених броварчанок

[caption id=”attachment_22842” align=”alignleft” width=”199”] Юлія Барабаш[/caption]

Понад тиждень тому на сайті ГУ МВС України в Київській області з’явилась інформація про те, що двох зниклих після розгону Євромайдану 30 листопада броварчанок знайшли. Дівчат 16 та 18 років - Марину Цебоєву й Лілію Хачатурову - броварські правоохоронці повернули батькам.

Щоб дізнатись подробиці історії про знайдених дівчат, а також про розбите вікно приймальні броварського мера Сапожка,  я зателефонував до начальника відділу зв’язків з горомадськістю Броварського міськвідділу міліції Юлії Барабаш. Тої самої Юлії Барабаш, яка ще не так давно водила журналістів броварським відділком міліції у День відкритих дверей, демонструючи, як всі гарно працюють, вихваляючи перед телекамерами оперативність правоохоронців та довіру броварчан, що росте, ніби на дріжджах.

В телефонній розмові пані Барабаш сказала, що розповість всі подробиці. Щоправда для цього потрібно підготувати запит на інформацію і направити у броварський міськвідділ. На моє запитання, чи можна документ надіслати електронною поштою, Юлія Миколаївна відповіла ствердно і продиктувала свій e-mail.

Я склав відповідний запит і того ж дня (9 грудня) надіслав на надану пані Юлією електронну пошту. Прочекавши відведені Законом «Про доступ до публічної інформації» 5 днів, я знову зателефонував Юлії Барабаш, щоб з’ясувати, що там з відповіддю на наш запит. І тут, коли всі строки спливли, начвідділу зв’язків з громадськістю повідомила, що запит не можуть зареєструвати…  без підпису журналіста. Без нього «начальство не підпише» відповідь на запит. При цьому пані Барабаш запевнила, що відповідь готова, однак без підпису на запиті вона не може її надіслати.

Той, хто займається обробкою запитів від журналістів, вочевидь, мав би знати, що підпис на запиті не вимагається, якщо його подають за електронноою поштою, він потрібен лише у випадку, якщо запит подається письмово в паперовому вигляді. Проте, схоже, Юлії Миколаївні про це було невідомо, то ж я зробив їй юридичний лікбез. Однак цитування норм закону «Про доступ до публічної інформації» не подіяло на начальника відділу зв’язків з громадськістю. Пані Барабаш наполягала на своєму: не буде в запиті підпису - не буде й відповіді, тим самим промовисто демонструючи, що вказівки начальства для неї важливіші, ніж закон.

Гаразд, подумав я, хочете підпис «здєсь» – буде вам підпис «здєсь». Вирішивши врегулювати цю «калізію», я роздрукував запит, розписався, відсканував і надіслав на e-mail пані Юлії. Весь процес зайняв дві-три хвилини.

Прочекавши кілька годин, я знову зв’язався з Юлією Барабаш телефоном. І тут почалась кульмінація - апогей “калізії”. Барабаш зізналась, що не може відкрити файл в форматі «pdf». Я погодився надіслати запит в будь-якому іншому запропонованому форматі. Однак після цього Юлія Миколаївна несподівано заявила , що: а) це її особиста(!) пошта і вона не мій особистий секретар, щоб просто відкрити й роздрукувати запит; б) запитами займається канцелярія, і отримати вже готову(!) відповідь можна лише занісши туди запит з підписом; в) вона займається тільки тими справами, які їй доручає начальство.

Аудіозапис трагікомічної розмови з Юлією Барабаш

Після цієї абсурдної ситуації залишилось чимало логічних запитань. По-перше, навіщо пані Барабаш надала журналісту для надсилання запиту адресу своєї особистої(?!) пошти, якщо вона не призначена для запитів? По-друге, чим тоді займається начальник відділу зв’язків з громадськістю, якщо вона елементарно не може підготувати та надіслати звичайну відповідь на звичайний запит електронною поштою, що було б зручно для всіх і зекономило б час? І по-третє, чому прохання виконувати закон, а не вказівки начальства сприймаються як образа.

Тиждень тому Юлія Барабаш говорила так переконливо, що передбачити такі несподівані труднощі після першої розмови було неможливо. Отримати відповідь на запит видавалось дуже просто. На ділі ж все виявилось діаметрально протилежним. В останній момент тебе ставлять перед фактом, що отримати інформацію від броварських правоохоронців можна, тільки пройшовши 9 кіл бюрократичного пекла. Але все одно на фініші тебе посилають… в канцелярію.

Підбиваючи підсумки, хотілося б висловити кілька побажань щодо того, як броварська міліція співпрацює з пресою. По-перше, слід навчитись уважно читати закон і його виконувати. По-друге, почати врешті нормально працювати з журналістами завжди, а не тільки раз на рік - на День відкритих дверей. І насамкінець, опанувати елементарні навички користування інтернетом. Це ж лише у ваших інтересах - лише так можна підняти рівень довіри до міліції.

І наостанок: пані Юліє, якщо мій робочий телефон не відповідає, то є мобільний, вказаний у запиті, зрештою зв’язатись зі мною можна листом, навіть якщо ваша скринька особиста. І ще рекомендував би Вам звернутись до сектору забезпечення доступу до публічної інформації Броварської міськради: тел. 5-41-71. Питати Ковшун Людмилу Михайлівну. Вона може провести професійний майстер-клас, стосовно роботи із запитами на інформацію. В свою чергу можу підказати, як користуватись гуглом.

Звісно, ми розуміємо, що ймовірність притягнення до відповідальності за порушення Закону «Про доступ…» в умовах “покращеної” правоохоронної системи – примарна. Проте ми все одно подамо скарги у відповідні інстанції зі сподіванням, що після цього у броварській міліції нарешті розберуться, як журналістам можна оперативно отримувати коментарі та подробиці резонансних справ та хто відповідає за обробку запитів на інформацію.