Як діти-переселенці звикають у Броварах до нового життя

За інформацією Міністерства освіти України, із зони АТО виїхало 73 тис. учнів (усього вимушених переселенців – близько 270 тис.). Представник уповноваженого Верховної Ради з питань дотримання прав дитини Оксана Філіпішина озвучила: 1 вересня практично всі діти-біженці сіли за парти. Чому «практично»? Не всім батькам вдалося вчасно влаштувати дітей у школи, адже продовжують скитатися по органах соціального захисту, або не встигли отримати види допомоги, яка їм належить, та підготувати своїх школяриків. Чи всі юні переселенці, котрі прибули в Бровари, навчаються, і як їм звикається на новому місці?

 «1 вересня за шкільні парти в Броварах сіло 306 дітей-переселенців – усі, хто звернувся, – розповів начальник управління освіти Володимир Онищенко. – Та цифра постійно змінюється, адже одні діти разом із батьками повертаються назад, інші сім’ї – прибувають. Дітей в школи розподіляли за бажанням батьків – у залежності від місця їхнього проживання, тому серед 10 броварських шкіл дітей-переселенців немає лише в ЗОШ № 1 та № 3, адже вони розташовані практично в приватному секторі, де біженці не проживають (знімають квартири переважно на масиві – авт.). Найбільше дітей із зони АТО – 78, навчається в 9 школі – єдиній на Броварщині, де є 10 російськомовних класів (на кожній паралелі по одному – авт.)».

ЗОШ № 9 можна назвати інтернаціональною – там навчаються 1516 дітей різних національностей: окрім українців – росіяни, вірмени, азербайджанці, грузини, цигани та інші. Нещодавно прибуло два учні з США. Ніякої ворожнечі між дітьми за расовою чи національною приналежністю немає. То ж дітей-переселенців із зони АТО школярі сприйняли як і всіх інших новачків. Хоча… навряд це сприйняття можна назвати «звичайним», адже діти розуміють: їхні однолітки покинули рідні домівки не із власної волі.

Коли йшла на інтерв’ю в 9 школу, хвилювалася: як своїми запитаннями не зробити дітям боляче, адже більшість уже встигла багато чого побачити і пережити? Тож спочатку вирішила поспілкуватися з директоркою школи Оленою Турковською та шкільним практичним психологом Наталією Дюбою.

«З червня поточного року 9 школа прийняла 82 дітей-біженців, які прибули до нас із Криму, Макіївки, Маріуполя, Кіровського, Красного Луча, Свердловська, Шахтарська, Луганська, Донецька та цих областей, – розповідає Олена Турковська. – Після 1 вересня до нас приїхало 12 дітей, а 4 дитини разом із батьками повернулися назад додому. Діти-переселенці навчаються в кожному російськомовному класі – з 1 по 10 (і не лише російськомовних), окрім 11-го, який минулоріч не набрався. Якщо раніше в цих класах було 11-12 учнів, нині – 19-23. Дітей ми зарахували до школи без документів, лише за їхнім свідоцтвом про народження та паспортом батьків – ніхто ж не розраховував, що війна затягнеться, і їм доведеться ходити в школу в чужому місті».

«Адаптація до нових умов проживання та навчання у дітей-біженців відбувається по-різному, – продовжує розмову Наталія Дюба. – Ті, котрі виїхали з місць бойових дій раніше, адаптуються легше, а в тих дітей, які побачили жахіття війни – адаптація відбувається складніше. У першу чергу, роз’яснювальну роботу веду з батьками, адже перебороти свій страх спочатку мають вони. Матері й батьки дуже нервують: як сприймуть їхніх дітей у новій школі, чи забезпечать необхідними підручниками, чи не будуть їх гнобити вчителі та однокласники, адже більшість дітей розмовляють лише російською. Був випадок, коли вся сім’я біженців прийшла в школу у вишиванках і розмовляла ламаною українською, лише б не відрізнятися від місцевих. Ось така реакція на страх. Був і випадок, коли дитина не змогла адаптуватися до нових умов проживання, тому сім’я змушена виїхати з нашого міста. Діти, які побачили багато жахіть і пережили стрес, часто нічого не розповідають. Їм простіше свої страхи намалювати. Найчастіше малюють не те, що залишили вдома, а картинки, де відчували себе в спокої та безпеці. Інколи, щоб позбутися накопленого страху, дитині доводиться його «вималювати», створивши цілий цикл картин. Частіше таке трапляється з підлітками».

15-річна Аріна (у червоному светрі) також малює. Багато. Переважно – портрети. Поки що вони в темних кольорах. Як і її рідний Луганськ.

«В Луганске в школе у меня были пары, а здесь – уроки. Но я быстро привыкла каждый день носить много книг, тетрадок, учить каждый день уроки. Очень скучаю за домом, но возвращаться назад покуда не собираемся. Понемногу обживаемся на новом месте: я и брат – учимся, отчим уже нашел работу, мама еще в поиске. После 9 класса буду в Киеве поступать на журналиста. Опасная это работа, но интересная, ведь очень важно правду рассказывать…».

Владислава, котрий також приїхав із Луганська, приютили в Броварах материні знайомі. З окупованого міста родина виїжджала поспіхом, тому практично без речей навіть першої необхідності. Знайомі допомагали чим могли. До 1 вересня на новому місці батьки більш-менш адаптувалися, мама навіть влаштувалася працювать, а от Владиславу – складно: новий колектив, нові люди, набагато менше спілкування, каже хлопець. Компенсує його перепискою по Інтернету. Саме від друзів, котрі залишилися в Луганську, і дізнається останні новини про місто: «Те друзья, что уехали в Россию, в школу 1 сентября не пошли. Принципиально. Мечтают возвратиться домой в Луганск и окончить школу со своим классом. Я тоже мечтаю об этом. Но никто не знает, когда у нас там все утихнет», – і замовкає. Взагалі, хлопець не багатослівний і боїться сказати «щось не те».

«Усі 7 дітей-переселенців, які навчаються у моєму 9-Д, – розповідає класний керівник Світлана Сусло, – порівняно зі своїми однокласниками – спокійніші та стриманіші. Можливо, ще не пройшов страх від побаченого та пережитого».

Та Ангеліна (зліва), котра приїхала з Горлівки, серед моїх співрозмовників була чи не найвідвертішою: «Хорошо помню 21 июля. Сначала не планировали уезжать, думали – пронесет. Но потом родители быстро собрали нас, троих детей, в дорогу. Думали, едем ненадолго, потому взяли с собой вещей минимум. Только отъехали в 4 утра от дома, Горловку начали бомбить «градами». Ехали 12 часов вслепую, лишь бы подальше от взрывов. Вспомнили, что есть родственники в Броварах. Здесь долго не могли найти квартиру. Но, слава Богу, папа и мама возобновили свою работу (работают по интернету в турагенстве), и мы уже купили квартиру. Бабушка и дедушка еле вырвались из Горловки. Приехали к нам намного позже. Друзья, которые остались, рассказывают по телефону: в городе пусто и очень страшно – оккупанты шныряют Горловкой, и если кто вышел без документов – уводят с собой, особенно молодежь. И никто не знает куда. Нам возвращаться некуда.

В броварской школе у меня проблемы с украинским языком, потому что у меня была русская школа и украинский читали только 1 урок в неделю. Но ничего, со временем я все догоню. В классе дружу с несколькими девочками, а за пределами школы друзей так и не нашла».

Не знайшли їх за межами класу не лише Аріна, Владислав і Ангеліна, а й другокласники Кіра та Сашко. У їхньому 2-Д дітей-переселенців аж 9. Усі вони, кажуть учителі, діти дуже хороші, навіть більш сміливіші та активніші за інших.

Якщо Ангеліна повертатися в Горлівку не планує, то 7-річна Кіра, яка прибула в Бровари з бабусею до її сестри, поїхала б в рідне місто вже сьогодні, адже там залишилися її тато і мама.

Чому – дівчинка не знає, а бабуся не розповідає. Від поганих думок Кіру відволікає малювання. Цей предмет вона любить найбільше.

Її однокласник Саша також дуже сумує за татом і мамою, котрі залишилися в Донецьку: «Они приехать не смогли, потому что у нас там овчарка, кот и куры». У Броварах Саша живе в двоюрідного брата разом із 16-річною сестрою Анею. Разом ходять і на заняття із хортингу: «Нас учат драться. Это нужно, чтобы быть сильными и уметь защищаться от плохих людей».

Ці хлопчики й дівчатка – звичайні діти, які вимушено залишили осідлі місця і втекли від вибухів, розрухи, сліз і смерті. Втекли від страху. Щодня з нетерпінням вони чекають новин, коли звільнять їхні міста, однак частина уже ніколи не повернеться на свою маленьку батьківщину, адже там, вдома, друзі й рідні стали ворогами, і не вірять, що у них у Броварах усе нормально. А ті, які повернуться назад, самі зможуть розповісти, як було насправді. І їм повірять без зайвих слів, бо вони вже будуть іншими. Сьогодні ж діти вчаться бути сильними.

«Усім, хто спілкується з переселенцями, особливо дітьми, варто навчитися їх вислуховувати та підтримувати, – радить психолог Наталія Дюба. – Не забуваймо: кожен із нас може потрапити в подібну ситуацію, тож маємо в будь-яких випадках залишатися людяними і милосердними».

Очима дитини: откровення очевидця

Мар’яна, уч. 9-Д класу (справа). Приїхала з м. Шахтарськ

«Бомбить Шахтерск начали 27 июля. Только мы с мамой приехали к бабушке на дачу (случайно), через 15 мин начался обстрел города. Хотели возвратиться вечером домой, но получилось только через 12 дней. Дома нам очень помогали собаки: начинали выть, а через 10 минут была бомбежка. За эти 10 минут мы успевали спуститься в подвал, занести воду. Несколько ночей в подвале ночевали. Правда, спали только дети, остальным не было места. Хлеб не завозили, потому мы его выпекали на даче сами. Сахара тоже не было. Его искали не для того, чтобы чай подсластить, а чтобы дрожжи поднялись.

Когда упал «Боинг» и приехали эксперты – объявили временное перемирие. За это время многие жители пытались покинуть Шахтерск. Мы сначала не выезжали, боялись, ведь по новостям передавали, что автобусы и машины с беженцами расстреливают. А когда рискнули, нас не пропускали на блокпостах, потому что у нас не было документов. Таксисты просили бешеные деньги, ведь бензин был в большом дефиците. Спасибо одному таксисту, который оказался просто Человеком и довез нас до Донецка. Мы успели на последний поезд, что отправлялся с города, а потом вокзал закрыли, ведь перед этим один поезд разбомбили. Сначала приехали во Львов. Там разговаривали на русском, специально, чтобы проверить реакцию, но никто нас не назвал сепаратистами. Наоборот, нас жалели. Потом мы переехали в Киев, где к нам присоединился папа, который был на заработках в Крыму. Для этого ему пришлось пересекать таможню, ведь Крым стал Россией. Приехали жить в Бровары к родственнице моего крестного. Папа устроился работать в Броварах поваром, мама – швеей, сняли квартиру.

Недавно мама ездила в Шахтерск за зимними вещами. Там не только пусто, но и дискомфортно, потому что большинство донецких – других политических взглядов. Наши родственники и знакомые тоже за Россию. Со многими перессорились и общаться уже не будем. Уезжать назад не собираемся. Бровары – мой второй дом».

Фото – Ірини Ющенко