• Сьогодні: Понеділок, Вересень 16, 2019

Як лікувати “ускладнення” від тривалої імітації демократії? Починати з себе!

Травень07/ 2014
avatar
Аліна Дяченко

Депутат Броварської міськради, голова броварського осередку "ДемАльянсу", екс-головний редактор "Маєш право знати"

Команда сайту «МПЗ» може не поділяти погляди авторів та не несе відповідальності за інформацію, опубліковану у розділі «Блоги». Відповідальність за зміст, достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори текстів, розміщених у розділі «Блоги»

сизифЗа що боровся Майдан насправді? Що хочуть всі ті люди, які перемогли режим Януковича? Яке майбутнє ми плануємо тепер будувати? Попри певний пафос, ці запитання зараз вкрай важливі, хоч постійна загроза війни й відволікає від пошуків відповідей на них. Як показує практика взаємодії з різними громадськими середовищами Броварів, все не так просто й однозначно з цими зовсім не риторичними запитаннями. На жаль, треба визнати, що “хвороби” злочинного режиму не минулись для суспільства безслідно і залишили по собі “тяжкі ускладнення”. І, схоже, шлях від олігархічного авторитаризму до громадської солідарності та демократії не такий простий, як би нам усім хотілось.

Імітація народовладдя призвела до сильного розчарування у демократичних процедурах та інструментах. Ми хочемо чесності і прозорості, законослухняності та справедливості від влади, але самі далеко не завжди готові бути такими. Першою на цьому “обпеклась” Броварська Народна Рада, коли висунула свою кандидатуру на посаду секретаря міськради. Ми не провели ніякого громадського обговорення, не запросили та не поспілкувались з усіма можливими кандидатами на цю посаду, які відповідали головним критеріям. Я розумію, що двадцяті числа лютого були не найкращим періодом для демократичних процедур. Проте, як показало подальше майбутнє, нам варто було все ж таки запитати думку усіх громадських середовищ і, можливо, ми б мали зараз зовсім іншу ситуацію у нашому місті.

Та ситуація стала для нас повчальною, та не можна сказати, що ми всі зробили належні висновки. І досі серед громадських активістів я спостерігаю бажання не проводити ніяких консультацій та обговорень і одразу підтримувати конкретні кандидатури на досить важливі для міста посади. Проте дуже хотілося б, щоб ми не поспішали з висновками, і поспілкувавшись лише з одним претендентом, не квапились “лобіювати” його на всіх рівнях як обранця громади. Як на мене, то відповідальна громада має діяти дуже зважено й проводити ретельний відбір будь-яких кандидатів на будь-які публічні посади. Громадське обговорення – це не “ігри в демократію”, це важливий інструмент для пошуку справді найкращих майбутніх посадовців. Про кожного охочого потрібно збирати максимум інформації, ставити гострі та незручні запитання і чути чесні або нечесні відповіді. І лише після цього слід визначати найдостойнішого, хоча, звісно, не варто сподіватись на диво – ідеальних людей у нашій неідеальній країни не існує.

democracy-sign-post

Є й інша крайність, у яку справді дуже важко не впасти на тлі розчарування “псевдодемократією”. Це правове невігластво через зневагу до законів. Після того, як роками для окремої касти людей закони не діяли, а всім решті пропонувалось жити по законах (які подеколи самі собі суперечили), важко переконати людей таки дотримуватись суспільних правил. Анархія та самоуправство здаються найкращим виходом з безвиході, коли судді, прокурори та міліція не виконують своїх обов’язків, а право обходити закони перетворюється на звичайну платну послугу. Та все ж потрібно поступово повертатись у правове поле, при чому нам усім – тобто не лише владі, але й громаді. Інакше чим далі, тим важче буде проводити межу “правильного” та “справедливого”.

Крім того, зараз дуже важливо не впадати й у надмір “самоврядування”. Вперше я стикнулась з показовим проявом цього, коли в березні на наш Майдан Свободи якісь невідомі принесли дерев’яного хреста з тим, щоб встановити його і вшанувати пам’ять Небесної Сотні. Ідея дуже слушна і доречна, безумовно, монументи загиблим майданівцям мають постати у всіх містах. Однак хто має право вирішувати – де та який пам’ятник ставити Героям Майдану? Спроба зупинити рішучих чоловіків наштовхнулась на повне нерозуміння – “чому це ми не можемо самі вирішити, де нам ставити пам’ятний хрест?!” Аргумент, що подібні питання потрібно вирішувати у широкому колі громади міста, не подіяв. На щастя, їх вдалось переконати розмістити хрест там, де стихійно люди поклали ще в лютому фотографії загиблих, стали приносити квіти й запалювати свічки, а не просто посеред клумби біля світлофору. Та, вочевидь, питання встановлення повноцінного монументу Героям Небесної Сотні нам ще доведеться спільно вирішувати. А заодно і думати, хто достойний зайняти постамент Леніна перед прокуратурою. І тут без демократичних процедур, як на мене, не обійтись.

atlant

Однак, зрозуміло, що громадські обговорення мають бути не просто для галочки. Досить профанацій та імітацій. Розміщення оголошення на офіційному веб-сайті міськради явно не достатньо. У будь-якого повідомлення є своя “цільова аудиторія”, а в нашому випадку – “дотичні громадські середовища”. І завдання того, хто проводить обговорення, донести інформацію до всіх зацікавлених груп та максимальної кількості представників громади.  Це має бути не пасивна процедура, а дуже активна. Крім того, не завадить час від часу проводити громадські слухання або бодай круглі столи за широкої участі громади. Так, зараз на триває “громадське обговорення” проекту Генерального плану м. Бровари, а більшість броварчан ні сном ні духом про це. На черзі – обговорення шляхів вирішення проблеми з засиллям МАФів у нашому місті, і треба спільно – владі, громаді та власникам кіосків шукати оптимальний вихід з ситуації. А ще у мешканців Пекарні є цікаве бачення відновлення парку “Приозерний”, однак і їм варто спитати думку сусідів та всіх броварчан щодо ідеї реконструкції парку у романтичному стилі – з розарієм, бузковим гаєм, диво-клумбами та реліктовими деревами.

Нам усім потрібно усвідомити нарешті, що ми – громада – є господарями у нашому місті. Але це не означає, що ми можемо робити, що завгодно і ні в кого нічого не питаючи. Ми “колегіальний господар” і маємо узгоджувати свої дії один з одним і завжди шукати найоптимальніше рішення. Зрозуміло, що роками влада не особливо цікавилась думкою громадян, то ж нині доведеться фактично з нуля налагоджувати цей діалог, вчитись чути один одного, довіряти. Але, як на мене, іншого шляху у нас немає. Ну або я принаймні його не бачу. Бо я була на Майдані саме за це – за діалог влади і громади, за демократичні процедури і цінності, за відкритість і прозорість. А не за анархію, легковажне ставлення до законів чи “протягування” псевдообранців громади на ключові посади. Зрештою, ми у Броварах боролись за новий формат стосунків чиновників та громадян задовго до Майдану і не один рік – юридично, публічно, через легітимний громадський тиск. І ми робили і робимо це не для того, щоб потім хтось “ну дуже рішучий” називав усе це “іграми в демократію”, обізвав все неефективним та взявся за інші форми тиску й наведення порядку. Бо я щиро переконана – демократія починається з кожного з нас. І час вже нарешті дізнатись, яка вона насправді – без імітацій та пересмикувань.