10 січня кілька людей в режимі онлайн розпочали обговорення організації заходу на підтримку родини Павличенків у Броварах. Наступного дня в марші «Волю Павличенкам!», запланованому на 13 грудня, погодилось взяти участь понад півтори сотні користувачів соціальних мереж. Вже через день після оголошення на Майдані Свободи зібралось близько двохсот молодих броварчан, аби провести протестну акцію, прецедентів якій місто не знало вже багато років. Все це стало можливим без «патронату» політичних сил, за відсутності проплачених активістів, без використання політичної символіки та в позавиборчий період.

Марш «Волю Павличенкам!» вирішили організувати майже повністю за допомогою соціальних мереж та в умовах мінімального використання друкованої продукції: невелика кількість плакатів із закликом долучитись до акції з’явилась у місті лише за день до заходу й навряд чи в достатній мірі могли донести інформацію до броварчан. В умовах ще триваючих новорічних свят та з огляду на певну втому суспільства від різноманітних заходів під час виборчої кампанії розраховувати на масовість маршу навряд чи доводилось. В той же час було зрозуміло, що акція у подібному форматі вважалася б вдалою тільки тоді, якби 13 січня на Майдан Свободи вийшла принаймні сотня людей - в іншому випадку марш виглядав би непереконливо на тлі велелюдних заходів в підтримку Павличенків в Києві та обласних центрах. Саме щодо достатньої кількості людей ще напередодні виникали найбільші сумніви, позаяк досі в Броварах було занадто мало прикладів, коли мобілізація через соціальні мережі давала очікувані результати…

Проте в неділю 13 січня місто здригнулось від скандувань «Свободу чесним!», котрі лунали всіма центральними вулицями Броварів з вуст двох сотень молодих людей – переважно, футбольних фанатів. Колона мітингувальників пройшла майже усім Масивом в супроводі правоохоронців та під заохочувальне гудіння автомобільних клаксонів. Не всі перехожі вперше помітивши марш відразу розуміли, про що саме йдеться: хто такі Павличенки досі відомо далеко не кожному. Проте цікавість та увага містян до акції була неймовірною: хтось кидав свої справи і спостерігав за маршем, хтось виглядав з вікна квартири та привітно махав руками, а хтось і сам приєднувався до акції, через що кількість учаснику маршу постійно змінювалась. Наприкінці ходи, коли колона крокувала бульваром Незалежності, її учасники разом запалили близько десятка червоних фаєрів, що стало кульмінацією акції.

Діставшись фінального пункту призначення – фонтану в парку «Перемога» - учасники маршу провели короткотривалий мітинг, який за емоційністю набагато перевершував багатогодинні заходи «традиційної» броварської опозиції. Опісля місцеві захисники Павличенків швидко розійшлись.

Резонанс від маршу «Волю Павличенкам!» вочевидь перевершив як очікування організаторів, так і відповідні результати протестних заходів, що їх організовувала «офіційна» броварська опозиція: не зважаючи на старання автор так і не зміг пригадати більш яскравий захід з політичними вимогами, котрий коли-небудь відбувався в Броварах. Чому ж це вдалось неформальній спільноті, лідери якої мають доволі скромний досвід організації подібних заходів, в той час коли в осередків політичних партій чи громадських організацій у Броварах – котрі мають до всього ще й певне фінансування - це виходить далеко не щоразу?

1. Залучення якнайширшого кола однодумців не етапі підготовки. Не зважаючи на те, що марш головним чином готувався через соціальні мережі, його організаторам вдалось долучити до процесу якнайбільшу кількість людей ще за три дні до акції. В інтернеті були організовані колективні обговорення, віртуальні «точки збору», зручні інструменти анонсування акції в соцмережах «вірусним» шляхом. Так, зокрема, промо-аватари для користувачів Вконтактє були зроблені в загальній стилістиці всеукраїнської кампанії на захист Павличенків, проте з акцентами саме на броварський захід – вже за добу ці аватари встановили собі десятки людей, після чого вони почали стихійно поширюватись місцевим сегментом соцмереж. Розрахунок був простим, проте від цього не менш правильним: якщо людина зробила хоча б невеликий, проте власний внесок в організацію заходу, це в рази збільшує вірогідність її появи на акції не лише власною персоною, а ще й з друзями.

2. Визначення аудиторії, конкретизація повідомлення, зручний час проведення акції. Інформація про захід поширювалась переважно серед молоді віком від 18 до 23 років – саме ця частина складає ядро протестних акцій на захист Павличенків в загальнонаціональному контексті. Також організатори звернулись до «Свободи», для якої подібні акції є «профільним», а в цьому випадку – взагалі обов’язковими з огляду на порушене питання сучасних українських політв’язнів. Відтак участь в марші взяли чимало «свободівців», які, втім, жодною партійною символікою себе не позначали, дотримуючись вимог організаторів (що для «Свободи» на всеукраїнському рівні далеко не завжди притаманно). Ну й звісно футбольні фанати, котрі стали головними ініціаторами кампанії на підтримку ув’язнених Сергія та Дмитра Павличенків. Не останнім фактором успішності маршу став і обраний час проведення – неділя, 15:00. Саме невдалий вибір часу в багатьох випадках грав злий жарт з іншими організаціями, що намагались проводити свої акції: обирався або будній день (коли люди на навчанні чи на роботі), або ж ранок вихідного, коли й так «ліниві» броварчани мають одну з небагатьох нагод виспатись.

3. Робота зі ЗМІ. Ще за кілька днів до 13 січня організатори звернулись до журналістів з проханням розповсюдити інформацію та допомогти в написанні обов’язкових інформаційних матеріалів. Крім такої допомоги медійники ще й зі свого боку поширили інфу власними каналами, в результаті чого анонс акцій з’явився в місцевих ЗМІ, і зрештою на броварський марш приїхали знімальні групи двох центральних телеканалів, а також фотокореспонденти та відомі блогери. Вже увечері того ж дня репортажі з маршу почали з’являтись у всеукраїнській пресі.

4. Яскрава атрибутика, харизматичні спікери, ефективність та привабливість формату. Заборону використання політичної символіки учасники маршу компенсували яскравими банерами та плакатами, більшість з яких були зроблені вручну: крім усього іншого людям це давало зрозуміти, що акція готувалась щиро, не «конвеєрним» шляхом, а відтак і рівень довіри до неї був більшим. Крім того вже згадане використання фаєрів практично виключало можливість не помітити марш для перехожих у неділю в центрі міста, котрі з цікавістю спостерігали за дійством, а відтак і дізнавалися його мету. Та й сам формат маршу дозволив охопити увесь центральний мікрорайон Броварів за досить короткий час, коли його учасники ще не встигли втомитись і зберігали «стрункість лав». Звісно, що це вигідно відрізняло акцію «Волю Павличенко!» у Броварах від більшості місцевих протестних акцій. Фінальний акорд маршу – мітинг в парку «Перемога» - відбувся за участі речників, які говорили коротко, чітко й по суті, навіть без використання якогось звукопідсилюючого обладнання що, як на автора цих рядків, сприймалось публікою значно краще, ніж при використанні мікрофону.

5. Динамічність, пасіонарність активістів. Учасники маршу, їхня готовність протягом години безперервно скандувати заклики та гасла, безперечно, стали головною складовою успіху заходу. Досі жодному громадському чи політичному середовищу Броварів не вдалось залучити до своїх акцій подібну активну спільноту, «задовольняючись» або проплаченими «прапороносцями» або ж людьми похилого віку, котрі навряд чи зможуть марширувати вулицями міста. Вочевидь причиною цього є проблематика, яку піднімають ці середовища і які рідко коли цікаві молодим людям. Зрештою, і цілеспрямовану роботу з молодими неформальними спільнотам в Броварах майже ніхто не проводить, махнувши на тих рукою з огляду на пасивність молодих мешканців під час виборів.

Марш 13 січня показав, що хоч молодь досі й не готова брати активну участь у виборчих кампаніях, вона може швидко мобілізуватись на яскраві акції тоді, коли йдеться про захист однодумців, її прав та інтересів, коли приваблює формат заходу, обрана зручна дата і час, використовуються близькі для неї гасла і немає засилля обридлої партійної пропаганди. Коли всі ці фактори сходять в одну точку, броварська молодь – зорганізувавшись через соціальні мережі - може вийти на Майдан в кількості кількох сотень аби протестувати проти влади висуваючи при цьому ще й політичні вимоги. Відсьогодні цей доконаний факт вже не можна ігнорувати й події 13 січня обов’язково мають стати грунтом для серйозних роздумів в головах броварської політичної опозиції.