Зимове пекло Дебальцевого. Історія зв'язківця Гуравського з Броварів

Що ви знаєте про війну?

Війна – це мистецтво вижити. Це відстрілюватись від смерті автоматом Калашникова. Це сісти в кузов Камаза, який через годину спалахне від влучання снаряда. Це вистрибувати охопленим вогнем з палаючої вантажівки, яка жене майже під сотню кілометрів. Це повзти босим з обгорілою шкірою в 20 градусний мороз через Дебальцевське пекло.  І доповзти!

Історія бійця 15 вузла зв’язку, броварчанина Олександра Гуравського охоплює всього два дні. Однак ці два дні тривали вічність. Ця історія про волю до життя цілком могла би послужити сюжетом для повісті, що мотивувала би ніколи не здаватися. Навіть тоді, коли шансів нема.

17 лютого 2015 року

17 лютого на наш військовий табір напали, штаб там ще був розташований. При штабі були зв’язківці і допоміжні підрозділи. Національна гвардія стояла на перехресті Дебальцевого.

Тримали оборону. Ми були гірше озброєні – в нас були тільки звичайні Калашникови. АК 74 – і все. Ніякого не підствольника, нічого ні в кого нема. Таке – трохи гранат і все. Ми розташовувались в бетонно-цегляній  будівлі колишнього асфальтного заводу. Ще там колись було дорожнє управління. Постійно жили на першому поверсі, а на другому поверсі було пусто – там вже були осколками вибиті вікна.

На першому ми мішками заклали все. Барикади зробили, скажімо так. А на другому поверсі ми спостерігали. Бо якщо раптом прорив першої лінії оборони, то будемо вже ми відкривати вогонь. Поспішати не дозволяли, щоб не “здати” точку – бо могли з дистанції і першу, і другу лінію оборони прорвати. Тому ми залишалися невідомі, “не палилися”.

Було вже декілька поранених. В нас був лікар в батальйоні, майор, він чим міг то допомагав – джгути там, шини. І це все продовжувалось десь до 4-5 години дня.

Вранці вороги наблизились впритул, десь на відстань 250-300 метрів. Все почалось з того, що дальні пости почали дуже нервово відповідати по раціях, що по них стріляють снайпери. Я розташовувався недалеко від бліндажа, щоб якщо раптом артилерійський обстріл, то щоб було де сховатися.

«Нікого не випущу – завалю всіх»

На збори дали десь три-чотири години. Саме в цей день проводились переговори між нашим керівництвом і головами так званих ЛНР/ДНР. І глава ДНР сказав: «Нікого не випущу, завалю всіх». Я не знаю – спеціально чи ні, але реально вони могли там нас всіх на місці прикінчити.

Ми не знали нічого про ці переговори, просто почули від офіцерів. Що треба почекати до вечора – поки йдуть переговори. Про те, що ми оточені – ми знали давно. Ще за днів 10 до 17 числа воно вже було.  Тільки це було більше схоже не на кільце – а на мішок. Була ще передача минулого року – «Хоробрі серця», в якій один полковник сказав, що котла не було – а це був вогняний мішок. Ну, суті воно не змінило особливо.

Я чув від людей, які були і в Іловайському котлі, і в Дебальцевському, то вони казали, що Дебальцевський був набагато жахливіший.

УРАЛ

Ми познищували техніку – комп’ютери, інформацію, всі шифровки. Розбивали все, знищували як могли. Заклали вибухівку, щоб коли ми виїдемо з табору – підірвати все це, щоб потім вороги нічого не знайшли. Але все одно багато чого не підірвали, техніки там залишилось просо тьма.

Приблизно о першій ночі завантажились в бортовий УРАЛ, мороз був градусів 20. І їдемо – десь чоловік тридцять. Двоє поранених з нами було. Один з них – мій товариш, з яким ми всю службу разом пройшли. Він був поранений осколком в руку. В лежачому стані їхав. Ну коротше, одне на одному, мінімум речей, нічого зайвого.

Їздили-їздили …Ясно, що ми не трасою на Артемівськ поїхали, бо нас там точно розбомбили б. Поїхали полями-дорогами, було пару водіїв, які нібито знали дорогу. Але вночі заблукали, і була попередня інформація, що можливо попереду заміновано. Коротше, доводилось петляти, шукати якісь виходи порятунку. Знайшли потім БТР, який попереду прокладав дорогу. Врешті-решт, доїздились до світанку і нас стало видно, адже була на той час вже величезна колона з автотранспорту з людьми.

Всього на той час, наскільки я знаю, в Дебальцевому і навколишніх позиціях перебувало близько 7-8 тисяч особового складу.  Живої сили, скажімо так. Уже всі хто стояли в полях – просто до нас підключалися ззаду.

Як в кіно про війну

Потім потрапили під автоматний обстріл. Але добре, що спритний водій був в нас – він швидко розвернувся і ми втекли. Потім почали з мінометів обстрілювати і водій звернув в канаву – там поруч з дорогою була.  По хребту їхали спочатку, по верху, а це вниз пішли. Там в долині тепліше видно було, грунт незамерзлий: врешті-решт ми загрузли. І там, де ми загрузли,  нас знову почали обстрілювати.

БМПшка, яка проїжджала поруч, спустилася до нас туди прикрити кулеметом. Прикрила, і ми, як в кіно про війну, як за танками ховаються люди, солдати отак поруч біжать і пересуваються разом на одній швидкості – отак було і в нас.

Сидів на броні один полковник з нашого ж батальйону. Він мені подав руку, я заліз на цю БМП-ху. І так ми виїхали на гору.

Ніхто той Урал не витягував ні якому разі – ну куди? Ми вибігли наверх. Прикривали самі себе. В передачі «Хоробрі серця» сказано, що нас прикривали і танкові війська, і нацгвардія, здається, казали, чи ще хтось. Не знаю, яку дорогу вони там прикривали, але в нас ніякого прикриття не було. Ото що було з боєприпасів – то тим самі себе й рятували.

КАМАЗ

На горі, куди ми вибігли треба було спиняти когось, щоб нас підібрали. Ну, і спинився Камаз. Ми залізли в кузов на борт, а мій товариш в кабіну, адже був поранений.

Потім він ще зупинявся: люди  все довантажувались і довантажувались. Врешті нас назбиралось кілька десятків: з різних підрозділів, з різних областей, країн і бозна-звідки. Всі рятувалися.

Там на борту ще снаряди були якісь, боєприпаси.  Ну, їдемо в чому їдемо. Потім чуєм по металу дзенькає – кулі: дзиньк-дзиньк. Всі по можливості прилягли, зайняли більш менш горизонтальні позиції.

Літрова банка

Врешті-решт потрапляють вони нам прямо в кузов ПТУРом. Це протитанкова керована ракета. Вона не вибухає – вона просто пропалює броню, аби вже всередині знищити екіпаж бойової машини.

Воно такого розміру приблизно, як літрова чашка чи банка. Це як мені на той момент здалось. І з цієї літрової банки вилітає метрів на два сопло вогню. Як ото автоген, тільки автоген він коротенький – а це отаке.  Ну і почало нас там смалить. Хтось крикнув: «Ріжте тент!», щоб через боки теж можна було вискакувати, а не тільки через зад.

В мене в бронежилеті був штик-ніж, але він був настільки тупий, шо я його навіть не став діставати. Спробував порвати тент, він і так уже був побитий, але він не рвався. Тобто я зрозумів, що спасіння тільки через задній вихід.

Я секунд 5-7 провів у вогні. Але добре, шо палило тільки по підлозі. Тобто там каталась по кузову ця банка, а машина ж їхала зі швидкістю 70-80 кілометрів, вона каталась туди-сюди, її ще навіть хтось з хлопців пробував ногами розвернути.

Був дуже їдкий дим. Я дуже хотів вдихнути, але швидко зрозумів, що не треба. Затамував подих. Протримався ці 5 секунд. Я думав, що я вистрибував останній. Але потім – ну я ж зв’язок підтримую з хлопцями, які допомогли спастись – то вони сказали, що двоє там згоріло. Не знаю, з яких підрозділів. Вони просто хапнули диму і впали.

Зняли взуття разом зі шкірою

Ми там навіть зброю свою позалишали, без автоматів вискакували. Коротше кажучи, я вистрибнув, на мені все горіло. Я загаситися не міг – почав кликати на допомогу.  До мене підбігли двоє хлопців, один із нашої ж бригади контрактник, а другий з Чернігівської області.

Загасили. Вони просто стягнули з мене одяг – штани і взуття. В мене були такі “дутіки”, бо казали: взуйте щось якомога легше, тепліше і беззвучне. Всі розуміли, що можливо доведеться рухатися пішки. Якраз такими і було це взуття. Ну, і вони, коротше, приплавились до моїх ніг. Коли хлопці стягували їх з мене, то вони просто знімалися із шкірою.

Ось так босий, я з хлопцями близько кілометра то повз, то біг. Біжимо і чуємо, що кулі свистять, черги пролітають буквально поруч. Знову проповзли трохи, потім не витримали вже, підірвались - будь що буде! - знов побігли.

БМП

Наш транспорт, який рухався, просто не зупинявся. І ми їх розуміли, бо кожен везе пару десятків, а то й більше, чоловік. І заради того, щоб підібрати нас чотирьох, ніхто не буде ризикувати. Тому що зупинитись – означає дати можливість влупити в стоячий транспорт. Ми розуміли – краще хай нас чотирьох, ніж 50.

Добігли ми до такої впадини, жолобок такий в рельєфі, а збоку посадочка невелика з дерев. Я кажу – хлопці, дайте перевести подих. Кажу, подивіться - я просто босий. Ми зупинились. Трохи віддихались – і знову ж таки БМП їхала, можливо навіть та сама, не знаю. І газує так, що зупинятись не збирається. Я кажу: хлопці, хапаймося за руки, як ото Віцин, Нікулін і Моргунов зупиняли у фільмі «Кавказька полонянка». А він газує, мовляв, не спинюсь. А ми йому: братан, подивись на нас, всі погоріли, в таких лахміттях, дим з нас іде, ще в когось куртка тліє. Коротше, свіженькі такі, гарячі хлопці на морозі.

Він кричить: бігом давай! Так ми і залізли, трималися там хто за що. Він нас ще з кілометра півтора провіз, в селище Луганське. Це 30 кілометрів від Артемівська. Воно було повністю наше на той момент. Скрізь наші хлопці і блокпости. І там стояла швидка. На щастя.

Ми забігли в цю швидку. Вже там до мене став доходити цей біль. Стрес став проходити, стало спокійніше, що хоч вже не підстрелять. Став відходити – і тут біль просто зашкалив. Жодного знеболювального не було, водій каже: пацани, я везу, а лікарі всі там, ну тому що просто капець. Операції зразу всі на ходу.

Було десь приблизно 9 ранку. І на той момент було вже 143 поранених. Це був тільки початок колони.

Ще півгодини на морозі – і могли не врятувати

Ну потім мені розказували, що хвіст колони просто розбомбили. Тобто тим, хто був спочатку колони – їм ще пощастило.

Довезли в  Артемівську лікарню, але там був лише пантенол. Там мене забризкали, але воно ж не допомагає, бо це ж не сонячні опіки: у мене 2 і 3 стадії були опіки. І другої стадії відмороження. Ще десь з півгодинки на тому морозі – і була б вже третя стадія. Могли б уже ампутувати, могли б не врятувати.

Мене вже взяли під руки, посадили в каталку. І зразу на промивання ран. Я вже там стогнав, в мене волосся ще більше було – я тягав себе за чуба і стогнав. Просив знеболення. Так дуже вальяжно, хвилин через 10, принесли – поки не промили рани. Промили рани, поставили крапельницю, я десь за три годинки відійшов. Полегшення невеличке відчув, і мене того ж дня забрали в Харків до шпиталю.

Там я пробув дві доби. Просто в муках, тому що знеболення нормального не було. Щось звичайне не брало – всі розуміли, що щось наркотичне потрібно, але давати ніхто не хотів. Видно знають, куди його дівати і без мене.

На третій день лікарі нічого не казали – просто дивились на мене. Я сам собі бризкав тим самим пантенолом. Це вже в мене було три таких безсонних ночі. На третій день мені вже сказали, що є літак на Київ доставити важкопоранених і я теж лечу.

Ну, думаю, слава Богу. Привезли до аеропорту. За півтори години до Борисполя долетіли. В польоті мене знеболили вже нормально. Там в аеропорту були лікарі, то вже нормальне знеболювальне дали. В польоті я на 40 хвилин задрімав.

«Милицями і палицями не користувався»

В Києві потрапив не в шпиталь, слава Богу, тому що до військових лікарів я завжди боюсь потрапляти. Бо це не те. Я потрапив в опіковий центр, на метро Чернігівській знаходиться. Там зразу спеціалісти мене оглянули і сказали, що без операції не обійтися, треба буде робити пересадку шкіри.

21 – це я туди потрапив, 23 лютого мені вже робили першу операцію – видаляли  згорілі тканини, через чотири дні ще одну операцію, і потім через тиждень одну. Тобто три операції було. Взяли зі стегон шкіру і пересадили туди.

Місяць я був в лежачому стані. Майже два тижні в реанімації. Навіть перев’язки робили з наркозом. Потім потихеньку перевели в загальне відділення. Коротше рівно місяць я був не ходячий.

Потім тренувався. Почав ходити потроху, але розходився нормально вже на реабілітації, коли мене виписали. Я сходами спускався, хоч бочком, але все ж таки.. Милицями і палицями ніякими не користувався. Вчився ходити спочатку в ходунках. Потім уже без.

Поїхав на реабілітацію, в Немирові знаходиться реабілітаційний центр. Спеціальний: післяопікової реабілітації. Доброчинний фонд «Добротворці» це все оплачував – все моє перебування на лікуванні з 20 лютого повністю фінансувалося цим фондом і путівка ця в реабілітаційний центр. Радонові ванни мені допомогли.

Вже десь за тиждень в реабілітаційному я спускався сходами нормально – передом. Але зараз суглоби ще не до кінця розроблені. Реабілітація мені потрібна протягом років 2-3-х хоча би раз на рік. І то –  все залежатиме, як буде поводити себе моя шкіра. Вона рубцюється, її потрібно весь час еластичними бинтами стягувати, мазати кремами німецькими, які в нас просто не продаються. Якось там замовляють спеціальні організації.

Ну в принципі функціоную повноцінно, але з якимось дискомфортом, скажімо так. Нормально. Все в порядку. Слава богу живий – так шо все добре.

 «Давай вже – ходи, я хочу з тобою вже погулять!»

Маю доньку, 6 років. Вона знала, що я був там, вона мене дуже підтримувала, телефонувала мінімум двічі-тричі на добу. «Папа, ти вже ходиш? Папа ти вже ходиш?» - ну такий щебетунчик, ви собі уявляєте. Я там лежу, ноги підняті, щоб крові менше потрапляло до нервових кінцівок, щоб біль не так відчувався. А вона: «Давай вже ходи, я хочу з тобою вже погулять!». Це все підтримувала надзвичайно.

Не жалкую абсолютно, що пішов на війну. Навчився з усіх мінусових ситуаціях, які трапляються в житті, робити плюс. Робити якісь висновки, чомусь вчитися в тих обставинах. Якщо я навчився – значить це вже плюс. Якщо мене це змінило, якщо це мене зробило сильнішим – це у будь-якому разі плюс.

Олександр Гуравський висловлює велику подяку волонтерам з благодійного фонду «Добротворці» лікарям, що поставили його на ноги.

Фото Миколи Кожемяка та з Інтернету