Довгі десятиліття тема Голодомору була в Україні під забороною: за озвучене можна було потрапити і до Сибіру. Та і самі «лушпайники», як називали приїжджі броварчан, котрі пережили голод 1932-33 років, про жахіття того часу воліли не згадувати: занадто боліли відірвані по-живому шматки – рідні, закатовані голодом.

Досліджувати голодомор у Броварах розпочали після Указу президента 11.07.2005 року. Виконання цього значного обсягу роботи в Броварах було покладено на працівників краєзнавчого музею. Разом із Тетяною Євтушенко, Марією Овдієнко, Павлиною Кирієнко на волонтерських засадах пішла «в люди» шукати старожилів - свідків страхіть Голодомору тоді і 73-літня дослідниця, краєзнавець історії Броварів Раїса Степанівна Щербакова-Кайдан. Протягом 2 років тільки Раїса Степанівна зібрала 29 таких свідчень.

[caption id=”attachment_63431” align=”aligncenter” width=”600”]Голодомор Раїса Степанівна Щербакова-Кайдан[/caption]

Загалом працівниками музею зібрано понад сотня підтверджень: голод у нашому місті був спланований свідомо, і хоча 1932 року і була засуха, та люди не бідували, адже мали свою землю, яку обробляли, займалися сільським господарством та промисловою діяльністю. Та щоб встановити над селянами повний економічний контроль, владі треба було ліквідувати «шкідливий буржуазний вплив» приватної власності  - відібрати землю та загнати людей у «стійло» - колгоспи. Тих, хто противився колективізації, – висилали в Сибір та оббирали до нитки. Комунари забирали все, що заготовили броварчани до нового врожаю. І не лише зерно, картоплю, буряки, сало, а й одяг та хатнє начиння, прирікаючи як дорослих, так і дітей на голодну мученицьку смерть. Це була така кара за «куркульний саботаж» хлібозаготівель.

Коли в Україні почався голод, Раїсі Степанівні не було і року.

[caption id=”attachment_63440” align=”aligncenter” width=”450”]Голодомор Літо 1932 рік. Маленька Раїса із мамою[/caption]

Голодомор

ЇЇ дідусь - Іван Іваницький був «одноосібником». Жив заможно, бо мав землю в районі вул. Маяковського. Хоча сімейство тяжко працювало, але земля і годувала, і допомагала заощадити. «Коли почалася колективізація, прийшли активісти і сказали дідусеві: «Вибирай: або поїдеш із сім’єю у Сибір, або віддавай у колгосп усю землю», - розповідає Раїса Степанівна. – Дідусь віддав землю. І за ніч посивів. А потім ходив, дивився на свої поля і плакав, бо вони не оброблялися і заростали бур’янами». Раїсин батько саме перебував на строковій службі, а дівчинку виховувала мама та бабуся. Тільки завдяки тому, що мама здала у Київ  у «Торгсін» (де золото і срібло скуповували за безцінь) свої золоті прикраси, сімейство і змогло пережити голод. Все життя мама Раїси Степанівни шкодувала особливо за сережками – дідусевим подарунком.

Раїса Степанівна каже: «Сергій Дмитрович Шевель, 1926 року народження, розповів мені про справжній подвиг своєї матері – Марфи Андріївни, яка в голодні 1932-33 роки змогла вберегти від смерті не тільки своїх 7 синів, а ще й безпритульного хлопчика, якого прийняла до своєї хати. Жінка працювала в артілі «КООПпенька», де виробляли конопляні мотузки, і носила дітям із їдальні лушпиння картоплі та частину свого обіду. Взимку це лушпиння варила з гілочками дерев та висівками, а навесні додавала замість гілок – коріння рослин. Батько працював на чавуноливарному заводі і звідти приносив якусь частину їжі. Та цього на ораву голодних ротів не вистачало, тому мама відправляла дітей старцювати – просити. Сидіти вдома склавши руки – означало приректи себе і сім’ю на голодну смерть, тому й намагалися заробити, купити чи обміняти, або випросити. У броварських магазинах ніяких продуктів не було, зате в Києві можна було купити все, та лише за золото. Поміж собою люди говорили, що це навмисно так роблять, щоб «викачати» із селян останні заощадження”.

Голодомор

“Щоб прогодувати 3 дітей, віддала останній сімейний скарб - золотий хрест за 8 кг перлової крупи і мама Олени Петрівни Нестеренко.

А в батьків Катерини Кравченко золота не було. І допомоги нізвідки не було, бо тато поїхав на заробітки і не повернувся. Мати взимку і ранньою весною ходила по полю, що було на території сучасної лікарні, і збирала мерзлу картоплю, потім підсушувала її на сухій сковороді. Якщо вдавалося добути лушпиння, теж його підсушувала і давала 4 дітям такі «чіпси». Пухлі від голоду, вони не могли ходити: руки і ноги були аж прозорі. Старший братик і найменша сестричка померли у голодних муках».

«Катерина Петрівна Щербак розповіла, що її батько помер у рік її народження, а мама залишилася з 4 дітьми і своєю матір’ю. Жили вони на «гірці», недалеко від старого військкомату. Були «одноосібниками» -  мали великий город. Катерина Петрівна згадує, що до них іноді заходила сусідська дівчинка, у якої також не було батька, а у мами – троє дітей, тож її підгодовували. Під лавою, де сиділа дівчинка, стояло лушпиння. Вона щось жує, а лушпиння тихенько ховає до кишень. Щоб допомогти мамі прогодувати братиків і сестричок, ця дівчинка ходила в поле зрізати колоски. За те, що вона “розкрадала  державне майно”, міліціонер ії вбив».

Голодомор

«Залишившись без крихти хліба, голодні люди їли собак, котів, щурів, горобців, полову, траву, коріння. Щоб вижити, йшли на злочини, голодне безумство доводило і до людожерства.  Діти пухли з голоду, тож батьки, доведені до відчаю, іноді здавали їх у Київ, у притулок, чи  просто залишали в Києві  простовулиці. А спритні ділки відловлювали або заманювали цих дітей у підвали, вбивали їх та у великих казанах варили із них юшку, яку потім виносили на продаж на базар. А поряд, у коморах, гнило селянське добро: їхній  порятунок - хліб.

У Броварах було 2 комори. Одна, що на вул. Осипова (Переяславський шлях) за Княжицьким переїздом, друга - на території сьогоднішнього стадіону училища фізкультури на вул. Шевченка. Комори суворо охоронялися і мали до них доступ тільки начальники».

[caption id=”attachment_63433” align=”aligncenter” width=”600”]Голодомор Вул. Шевченка. Училище фізичної культури. Стадіон. Місце, де стояла одна із комор[/caption]

“Ті, хто зміг приховати в землі якусь частину картоплі, розтягували її на всю затяжну зиму, зберігаючи тоненьке лушпиння для посадки. Та посаджене повесні воно не сходило: вночі голодні люди вигрібали і його. У родині Федора Івановича Пінчука було 8 дітей. За рік не стало всіх. Бо у них не було навіть рятівного лушпиння. На колишніх броварських кладовищах - на Пекарні, де нині ринок, та на території церкви Петра і Павла, лежать цілі сім’ї. Особливо багато померло броварчан із вул. Андрєєва, Леніна (Благодатна), Старотроїцька, Щорса (Академіка Амосова), Київська”.

[caption id=”attachment_63438” align=”aligncenter” width=”600”]Голодомор Район “Пекарня.” На місці водонапірної  вежі була  братська могила, де  хоронили  тих, кому рідні не в силі були викопати яму. За вежею був цвинтар[/caption]

[caption id=”attachment_63435” align=”aligncenter” width=”600”]Голодомор Хрест  установлено в 2008 році[/caption]

“Знесилені люди мерли на ходу, коли поверталися з Києва, куди ходили обміняти чи купити хліба. Щодня  Броварами їздила підвода, яка збирала по вулиці померлих і звозила їх до великої ями – «братської могили». Викопали її в кінці кладовища на Пекарні. Про те, що водонапірна вежа, що на Пекарні, побудована на людських кістках, я дізналася, коли почала збирати свідчення старожилів. Так Григорій Васильович Сабадаш 1924 року народження з вулиці Леонтовича розповів, що коли почали будувати вежу, (1959 р. – авт.) біля кіоску в районі Пекарні він почув розмову двох чоловіків. Один із них, молодий екскаваторник казав: «Вип’ю, хоч трішки заглушу розум, бо рию котлован під фундамент водонапірної башти. І тільки ковшем зачерпну, так і витягаю людські кітки». Куди ці кістки потім діли, ніхто не знає. Вежу збудували, однак нею не користувалися, бо місто почало переходити на водопровід».

[caption id=”attachment_63427” align=”aligncenter” width=”600”]Голодомор Вул. Київська. Територія церкви Святих Апостолів Петра і Павла - колишній цвинтар, де в роки голодомору хоронили людей[/caption]

[caption id=”attachment_63428” align=”aligncenter” width=”600”]Голодомор Пам’ятний хрест на території  колишнього цвинтаря встановлено 19 листопада 2008 р.[/caption]

Голодомор

І хоча з теми Голодомору вже знято табу, та замовчувань вистачило, щоб приховати реальну кількість його жертв. Лише згідно даних «Книги пам’яті» протягом 1932-1933 років на Броварщині померло від голоду 1177 осіб. Безпосередньо в Броварах – 134 людини. Однак ці дані далеко не точні, адже у книгах РАГСів 1933 року було заборонено вказувати причиною смерті «голод», тож писали «виснаження» або «невідомо».

[caption id=”attachment_63445” align=”aligncenter” width=”600”]Голодомор Меморіал «Жертвам Голодомору та політичних репресій» біля храму Покрови Пресвятої Богородиці по вул. Гагаріна відкрито в 2008 р.[/caption]

[caption id=”attachment_63441” align=”aligncenter” width=”600”]Голодомор Меморіал споруджено  за кошти Миколи Залозного - сина репресованого жителя с. Княжичі, який за життя виїхав до Австралії, а зібрані кошти заповів на створення Меморіалу[/caption]

Та знищення голодом у 1932-33 роках було не останнім випробуванням броварчан. Добивали селянство в 1937 році розкуркуленням і репресіями, а в 1946-47 роках - спланованою акцією сталінського Політбюро з метою забрати в селян залишки зерна. Загалом Броварщина, враховуючи голод, виселення та міграції, втратила близько 10 тисяч чоловік.

26 листопада о 16:00 українці запалять тисячі свічок у пам’ять про жертв Голодомору. Запаліть свічку пам’яті і ви.

Фото - автора