Батальйон «Київська Русь» прибув на ротацію на «мамах» і «кобзариках» під вигуки «Гірко!»

Пошарпані. Небриті. Стомлені. Але в очах – щастя, на устах – посмішки. Вони не очікували ніяких фанфар, аби лише швидше затиснути в обіймах найрідніших людей та впасти в білу постіль, якої хлопці не бачили 4 місяці. 27 грудня під стінами навчального центру «Десна» бійців 25-го батальйону оборони «Київська Русь», які повернулися зі Сходу України на ротацію, зустрічали рідні, друзі та волонтери.

Софія Василівна розмахує прапором і разом із іншими, які вишикувалися в живий коридор, сканує: «Ге-ро-ї! Ге-ро-ї!». По обличчю течуть сльози, вона підбігає до машин, тисне хлопцям руки і щиро дякує за те, що стояли там, на передовій, за те, що повернулися живими.

Пані Софія разом з донькою Тетяною та 6-річним онуком Данилком приїхала в Десну з Броварів зустрічати після 4 місяців розлуки свого улюбленого зятя Віталія. «У мене синів немає, але мій зять – справжній син українського народу, – гордо розповідає жінка. – Я його благала не їхати на війну, але він сказав: «Молоді хлопці голови кладуть, а я ховатимуся за жіночими спідницями?». Віталій у нас військовий, а в Дебальцево був розвідником».

Протягом усього часу жінки з волонтерами як могли, так і підтримували свого розвідника та всіх його побратимів: забезпечували одягом, харчами, речами першої необхідності. Хіба що зброю та патрони не купували, сумно посміхається Тетяна. Про те, що чоловіка разом з іншими з 25-го батальйону відпустили на ротацію, жінка дізналася ще 23 грудня. Саме цього дня батальйон передав свої позиції іншій військовій частині, а ранком 24 грудня став на марш і залишив територію Дебальцево. Взагалі, кажуть солдати, від’їзд із Донбасу для них був несподіванкою – уже і не надіялися зустріти Новий рік вдома.

25-й добровольчий батальйон було створено в червні 2014 року, а вже в серпні перша партія солдат вирушила на Схід, у саме пекло.

Переважна більшість із них – добровольці 18-60 років із Києва та області, але є і зі Львова, Хмельницького, Тернополя, Волині. Три доби хлопці поверталися на Чернігівщину.

Із собою тягли і те, чим воювали проти оснащеного до зубів ворога – старенькі постріляні УАЗи, які отримали від волонтерів, легковики, переобладнані в «бронетранспортери».

Перша та друга черга колони з’явилися на «батьківському» КПП 126-го навчального центру із запізненням.

Третя черга колони – танки, БТРи, тягачі прийшла ще пізніше: стара техніка по дорозі кілька разів ламалася і її довелося тягти, однак своїх бойових «подруг» – «мам» і «кобзариків» чоловіки і не збиралися залишати. Замикала колону розвідка.

Чи не в останній машині їхав і Віталій. Та попри те, що чоловік за цей час відростив бороду та вуса, Данилко впізнав батька і кинувся до машини: «Я ж казав, я ж казав, що він повернеться!».

Хоча війна на Сході країни триває, солдат зустрічали як справжніх переможців: короваєм, квітами, плакатами, вигуками вдячності, салютом, сльозами радості, обіймами і поцілунками, імпровізованими столиками на капотах машин із бойовими сто грамами та закускою.

Їх бояться і «кидають»

За кілометр до пункту призначення перша черга колони близько години очікувала на другу. Нам вдалося поспілкуватися із хлопцями, які грілися біля розпалених на узбіччі вогнищ, курили та жваво перемовлялися. Більшість – не бриті. Сміються: так тепліше. Одяг пошарпаний і «різношерстий» – складно сказати, що це солдати одного батальйону. У деяких на куртках – жовто-блакитні стрічки та банти, на руках – плетені браслети з написом: «Спасибо. Береги тебя Бог».

45-річний доброволець Віктор, який до війни працював у Броварах таксистом, каже, що на передовій найбільше додавали віри і сили дитячі малюнки та листи. Саме заради дітей і пішов на фронт, хоча спочатку й вагався, а коли побачив, що беруть зовсім «зелених», більше не роздумував. А ще, кажуть хлопці, хотілося уваги і поваги від держави. Та від неї за весь час дочекалися лише касок «для краси», адже вони не витримують і найменшого осколка. А ще була камуфляжна форма, яка через місяць розлізлася, та автомати. Але і їх немає – зброю у хлопців забрали ще в Ізюмі, щоб бува, кажуть, батальйони не пішли на Київ, адже добровольці не вдоволені тим, як держава дбає про якнайшвидше закінчення війни: «Чому верхівка забезпечує національну гвардію новим одягом, технікою, зброєю, а на першій лінії оборони стоять голі й босі добровольчі батальйони, яких витягли з «гражданки», які 15-20 років не тримали в руках зброї, але які стримують навали сепаратистів? Якби не волонтери, які забезпечували нас практично всім, 25-му батальйону була б «кришка» відразу. А так, дякуючи Богу, за 4 місяці відправили «двохсотих» лише 9».

Розповідають: терористи обстрілювали їхні позиції мало не щодня. Добровольці у відповідь лише відстрілювалися, хоча готові були йти і в атаку, лише б швидше вигнати непроханого «брата». Звичайно, було страшно, але в ці хвилини згадували своїх беззахисних рідних, які залишилися у них за спиною. Це додавало сили вистояти.

28-річний Леонід, якого з нетерпінням 3 місяці очікувала красуня-дружина та 3-річний син, до АТО працював на артемівському заводі кольорових металів. «Потім пішов у броварську добровольчу народну дружину, – розповідає чоловік. – Коли її розформували – записався добровольцем. Жінка плакала, просила, кричала. Однак, якщо не я, то хто?». За час перебування в Дебальцево, Леонід отримав поранення в руку, але від госпіталізації відмовився – підлікувався у санчастині – і знову на передову. Тож після ротації також планує повернутися на фронт. Та таких, розповідають солдати, лише відсотків 20-30. У одних – проблеми зі здоров’ям, інші – розчарувалися: «кидає» їхнього брата держава. У госпіталях їх неохоче визнають, як воїнів АТО, адже цей статус вимагає певних пільг і витрат, тож у діагнозах і вигадують різні нісенітниці.

Приємна несподіванка

По прибутті всієї колони відбулося шикування солдат, після чого вони мали здати всю зброю та техніку. І тут сталося несподіване: один із воїнів вийшов із строю, вивів із натовпу жінку, став перед нею на коліно і запропонував їй руку та серце. А потім було голосне: «Гірко!».

Як розповіла нашому журналісту щаслива пара, протягом півроку Тетяна поповнювала солдатам рахунки на мобільні. Потім захотіла дізнатися, кому саме надходили кошти, і зателефонувала одному з бійців. Ним виявився її земляк, вінничанин Віталій: «Мені відразу сподобався її голос, – розповідає чоловік, – а потім, коли я приїздив на кілька днів у відпустку, ми зустрілися. Тетяна заслужила бути щасливою, вона дуже хороша людина. Ось так тьотя Таня стала моєю Танюшею».

Відпочиватимуть добровольці протягом двох місяців. За цей час пара планує побратися і більше ніколи не розлучатися.

Фото – автора статті