Чиї вказівки виконує броварська міліція, допитуючи журналістів «Маєш Право Знати»?

Спілкування з міліцією приємними не буває майже ніколи – про це знає кожен українець ще з дитинства. І не суть важливо, в якості кого вас викликають у відділок: як заявника, свідка чи підозрюваного. Особливої радості від перебування в казенних стінах чекати годі.

З іншого боку, коли ти (а не на тебе) подаєш заяву про злочин, підсвідомо очікуєш чогось «притомного» – чогось такого, що інколи ще називають «справедливість». Ну, може і не зовсім справедливості в тому розумінні, до якого ми звикли, але вже точно не ставлення до себе з боку міліціонерів як до підозрюваного.

Ще наприкінці лютого я отримав телефонний дзвінок від броварських правоохоронців з проханням прийти «на бесіду». Ніщо не віщувало біди, позаяк незадовго до цього я подавав заяву про злочин, в якій йшлось про незаконне блокування приміщення міської ради невідомими особами у формі працівників МВС. Проте під час телефонної розмови насторожило, що спілкувався зі мною ніхто інший, як начальник карного розшуку п. Шляховський. Втім, зацікавленість у розкритті злочину підштовхнула мене до добровільного візиту у відому будівлю на вулиці Кірова.

Яке ж було моє здивування, коли в кабінеті перебували кілька оперів, а на всіх увімкнених казенних комп’ютерах красувався відкритий сайт «Маєш Право Знати»! Виявилось, що викликають мене по справі нападу на депутата Різаненка, аби відібрати пояснення як у свідка. Про мою заяву щодо незаконних дій міліції у міськраді навіть не йшлось.

Оперативник Євген Кузик старанно та довго записував на комп’ютері кожне слово, пояснюючи, що не звик друкувати, але цього разу так йому наказало начальство. Спочатку все було начебто нормально: я розповідав, як приїхав на місце скоєння нападу, як побачив там постраждалого та його водія, як приїжджала на місце подій міліція і як я викликав «швидку». А далі почались «художества».

«В яких Ви стосунках з Павлом Різаненком? Що знаєте про його дружину? Чи має він братів або сестер? А дітей? В яких Ви стосунках з його помічниками, водіями і т.п.? Де він працює? Де проживає? Чи бували Ви у нього в помешканні?» – ось такі питання ставили міліціянти, котрі розслідували – увага! – напад на депутата. До чого тут мої стосунки з його помічниками? Яким чином стосується нападу факт (або його відсутність) мого знайомства з активістами «МПЗ» Іллюхіним та Дяченко? Було ще багато дивних питань, але крапки над «і» розставило наступне, задане в письмовій формі: «Що Вас спонукало написати статтю-розслідування про напад на депутата Різаненка? Чи писали Ви її на замовлення?». З цього моменту стало остаточно зрозуміло, що основна задача правоохоронців – збір інформації про Різаненка та про мене, і меншою мірою (якщо таке завдання взагалі стояло) – пошук злочинців.

Відбір пояснень тривав близько чотирьох годин. Їх двічі переписували, до протоколу додали повний текст моєї статті з розслідуванням обставин нападу, і зрештою вийшло понад 15 аркушів тексту, кожен з яких я мав підписати.

Мене викликали наступного дня, а потім ще і ще. Зрештою, той тиждень в міліцію я ходив немов на роботу. Коли я відмовився надалі ходити до Шляховського на його телефонні прохання, прямо у відділку була виписана та вручена повістка, в якій я вперше дізнався, що офіційно проходжу по справі як свідок, а разом зі мною свідками також є ще два активіста «Маєш Право Знати» – Аліна Дяченко та Сергій Іллюхін.

 

Такі повістки видають броварські слідчі. В повістці неправильно вказано прізвище свідка та й написана вона іноземною мовою. Формально, свідок може проігнорувати даний документ.

Потім були ще спроби допитати мене без присутності слідчого по справі та без офіційного доручення цього ж слідчого на допит; намагання вирішити все «по-людськи», а не по закону і т.п., на що я реагував однаково – йшов з будівлі на Кірова без таких «бесід».

«Крайній» на даний момент мій візит в міліцію відбувся вже безпосередньо на допит до слідчої Бондарєвої – цього разу в присутності адвоката. Бондарєва також розпитувала про мої стосунки з Різаненком, Дяченко та Іллюхіним, де і коли я з ними бачусь та чим займаюсь. Після моєї чергової відмови давати відповіді на запитання, котрі не стосуються суті справи, слідча «пригрозила» відеозаписом моїх свідчень (або відмови від дачі свідчень, які не стосуються суті справи) в присутності експерта. Це вже ставало смішно і я, попрохавши виписати довідку про те, що свідок Качор А.В. таки явився на допит в зазначений час і розповів усе йому відоме по справі, забрався геть. На прощання Бондарєва пообіцяла надіслати чергову повістку на черговий допит, але досі такого документу мені не надходило.

Довідка про те, що свідок по справі нападу на депутата дійсно явився до слідчого на допит. Жодного штампу чи печатки.

Проте варто таки зазначити: неприхованого тиску, якихось спроб залякати мене абощо – до честі міліціонерів – не було.
Якщо не враховувати єдиний епізод. В кабінеті того самого начальника карного розшуку Шляховського один з оперативників доволі грубо намагався звинуватити мене, (дослівно) «что ты хулиганишь в интернете». Міліціонер вів себе підкреслено зверхньо, звертався на «ти», відмовлявся представлятись і на останок кинув «поговори мне тут еще!». Сумна така сміхота, яка, проте, нагадала – це міліція. Українська.
У зв’язку з цим хотілося б поставити кілька запитань начальнику броварських міліціянтів пану Семікопу.

Пане полковнику!

Пригадується, саме Ви нещодавно зазначали, що в Броварах склалась настільки «складна оперативна обстановка», що навіть мирні зібрання громадян потрібно обмежити, аби в «Броварах не дестабілізувалась ситуація з громадською безпекою».

Головний броварський міліціонер офіційно визнає, що допустив в Броварах створення “складної оперативної обстановки”

Чому ж тоді броварська міліція, замість того, аби ловити злочинців та не допускати «складної оперативної обстановки в місті Бровари», з’ясовує в незалежних журналістів мотиви, чому ті вирішили написати якусь статтю? А принагідно – намагається скористатись зручною можливістю розпитати про контакти тих самих журналістів, особливо, якщо йдеться також про контакти з місцевими депутатами, які опонують владі.

Чому до незалежних журналістів аж така «увага» з боку місцевої міліції, що інколи призводить до абсолютного беззаконня, як у випадку зі свавільним не допуском працівників ЗМІ на відкриті сесії міської ради з боку броварських правоохоронців?

Я не спеціаліст, що фахово розбирається в нюансах роботи правоохоронних органів, але впевнений – більшість погодиться, з тим, що міліція в Броварах часто займається чим завгодно, тільки не «стабілізацією громадської безпеки».