0,,16211401_303,00Спеціальне розслідування щодо походження, історії та приналежності першої “офіційно-анонімної” броварської газети “Громадський ревізор” – єдиного видання в місті, де УСІ журналісти пишуть під вигаданими іменами та навіть головний редактор – підставна особа. Першу частину можна прочитати за цим посиланням. 

Після реклами броварських котелень Курченка, своє місце під сонцем «Громадського ревізору» знайшов і головний нинішній покровитель Ігоря Сапожка – Віктор Поліщук: не менш загадкова особа, ніж Курченко, але на відміну від «олігарха-вундеркінда» - ще й пов’язаний родинними зв’язками з прем’єр-міністром РФ Дмитром Мєдвєдєвим. Щоправда, в цьому випадку автори публікації зіграли більш витончено і не піарили напряму будівельний бізнес компаній, так чи інакше причетних до Поліщука. Натомість в наступному випуску газети йшлося про необхідність терміново затвердити новий Генеральний план Броварів – головний містобудівний документ, що приймається раз на кілька десятків років і яким визначається стратегічний розвиток міської інфраструктури, зокрема що стосується житлової забудови.

Мало хто знає, що розробку проекту Генерального плану Броварів, ухвалення якого так добивається Сапожко і підконтрольні йому депутати, профінансувала компанія, пов’язана з Віктором Поліщуком, - ТОВ «Інтерпрофіт». Саме «Інтерпрофіт» був ключовою ланкою в корупційній схемі відчудження скандальних 95 гектарів Радіопередавального центру, де за обіцянками Сапожка мав збудувати свій завод німецький концерн «Байєр» і про який самі німецькі фармацевти ніколи нічого не чули. Більше того: згідно з нещодавнім рішенням міської ради, генеральним проектувальником і забудовником найбільш ласих шматків вільної броварської землі визначено інші компанії, також пов’язані з Поліщуком та аферою з 95 га земель Радіопередавального центру, зокрема ТОВ «Техенерготрейд». Зрозуміло, що новий Генеральний план в редакції Сапожка та його спонсорів передбачає врахування усіх земельних та бізнесових інтересів компаній Поліщука.

Проте в наступному номері «Громадський ревізор» вже зовсім відверто став на захист російських інтересів у Броварах. У випуску від 22 січня вийшов матеріал про місцевий завод порошкової металургії, який потрапив в центр скандалу ще влітку цього року. Тоді з’ясувалось, що броварське підприємство в умовах війни з РФ продовжує штампувати запчастини для російських танків, хоча має технічні можливості виробляти високоякісні бронежилети для українських військових. Працівники заводу переконують, що подібна ситуація найпевніше пов’язана з перебуванням на посаді директора «Порошкового» такого собі Володимира Пісоцького – ставленика екс-нардепа від Партії регіонів, а тепер активного сепаратиста та поплічника російських  терористів Олега Царьова.

Однак «Громадський ревізор» натомість дає розлогий коментар того самого Пісоцького, де він постає перед нами ефективним менеджером, керівником та патріотом. Сама ж стаття просякнута тезою, що друг сепаратиста Царьова Володимир Пісоцький може й міг би змінити ситуацію на користь України, однак йому заважає… все той же Різаненко.

pisockiy

В подальших номерах газети подібна редакційна тенденція продовжується і чимдалі посилюється. До цього додається все більше позитивних згадок про броварських чиновників, а передусім – про самого міського голову Ігоря Сапожка. Розуміючи, що вибори все ближче, «Громадський ревізор» - якби йому того не хотілось – змушений відкривати карти, скидати маски зі своїх спонсорів та демонструвати задачі, які перед ним поставлені.

Хто нам готує новий номер або склад «циркової трупи»

Водночас все ж цікаво розібратися, як саме відбувається створення чергового номера газети «Громадський ревізор» і хто саме його пише. Незважаючи на те, що автори усіх матеріалів в газеті приховані під вигаданими іменами, дослідити, хто ж саме створює газету, автору таки вдалося.

Як вже йшлося у першій частині розслідування, у редакції «Громадського ревізору» трудяться старі кадри колишніх броварських комунальних ЗМІ. Для газети вони – стратегічний ресурс, адже забезпечують комунікацію з відділами та управліннями міськвиконкому, а точніше – просто підтримують старі зв’язки. Зрозуміло, що журналісти комунальних «Броварської панорами», «Нового Життя» та «Нашого міста» традиційно протягом багатьох років працювали у тісній спайці з чиновниками виконкому, і сьогодні для них не проблема взяти коментар у «Ірочки з відділу звернень громадян» або ж у «Валі із земельного». Саме цим пояснюються розлогі коментарі міських посадовців, що сьогодні з’являються виключно у «Громадському ревізорі», адже для журналістів усіх інших броварських ЗМІ – як, зрештою, і для мешканців – абсолютна більшість місцевих чиновників лишаються «недосяжними». Тож подібна активна співпраця чиновників та журналістів «Громадського ревізору» пояснюється не лише усвідомленням влади та «Громадського ревізору», що вони – «по один бік барикад», але й багаторічними і часто – дружніми - зв’язками працівників комунальних ЗМІ з чиновниками міськвиконкому. Останні питання по цій темі знімає хоча б той факт, що репортажі з певних міських подій, де присутній колишній журналіст з комунального ЗМІ, незабаром з’являються лише на «Громадському ревізорі». Те ж саме стосується і фотознімків, які часто-густо робить один і той самий фотограф і для газети «Громадський ревізор», і водночас – для сайту Броварської міської ради.

Все частіше на сторінках “Громадського ревізору” з’являються світлини з портретом мера Броварів Ігоря Сапожка.

[caption id=”attachment_35322” align=”aligncenter” width=”600”]фото 2 (2) Ігоря Васильовича продовжують піарити на темі допомоги військовим[/caption]

Так само, до речі, як і фото його особистого водія Сашка - неодмінно у військовій формі.

[caption id=”attachment_35323” align=”aligncenter” width=”600”]фото 2 Особистий водій мера останнім часом також не сходить зі шпальт “Громадського ревізора”[/caption]

Однак поруч з цим багато хто помітив, що газета, про яку йдеться, водночас виглядає значно якісніше, ніж перед цим була «Броварська панорама» та «Нове життя». Вочевидь, колективи цих газет навряд чи змогли би створити подібний продукт, тож найпевніше довелось залучати спеціалістів зі сторони. Це стосується не лише верстки газети, але й головних, «політичних» статей номеру, які пишуть інші журналісти за окремі гонорари. Як вдалося з’ясувати, для написання головних матеріалів газети залучаються журналісти київських видань. Не секрет, що останнім часом у зв’язку з кризою припиняють свою діяльність багато великих столичних ЗМІ, тож маса журналістів, які сьогодні лишились без роботи або просто бажають підзаробити на «лівій халтурці», погоджуються на виконання подібних дрібних замовлень.

Зрозуміло, що обидва ешелони журналістів «Громадського ревізору» з різних причин змушені приховувати свої прізвища. Перші – колишні працівники комунальних ЗМІ – для того, аби «не спалити всю контору» та не викрити передвиборчу «медійну спецоперацію» броварських регіоналів. Інші - працівники київських видань - аби не зганьбитися в очах своїх столичних колег, а часто-густо - і щоб не втратити роботу, адже у багатьох виданнях трудові угоди з працівниками забороняють їм працювати на інші ЗМІ під загрозою звільнення, не кажучи вже про певні репутаційні ризики, пов’язані з виконанням політичних замовлень для провінційних передвиборчих проектів.

За неповних півроку свого існування анонімний “Громадський ревізор” вже не раз змінив вигляд газети

фото 1 (1)

Саме тому журналістка одного з відомих всеукраїнських телеканалів, яку «попросили зробити послугу» для «Громадського ревізору», дуже переймалась, аби її участь в цій медіа-афері не стала відома широкій громадськості, а передусім – колегам по журналістському цеху.

Ідеться про спробу «Громадського ревізору» взяти інтерв’ю у «головної мішені» газети, народного депутата від нашого округу Павла Різаненка. Як повідомили автору в прес-службі Різаненка, відпочатку йшлося про інтерв’ю безпосередньо головному редактору «Громадського ревізора», пану Олександру Попелянському – саме його дані зазначені в реквізитах видання. Зрештою, це було однією з принципових позицій в процесі досягнення згоди про дачу інтерв’ю: народний депутат спілкуватиметься безпосередньо з головним редактором, адже саме останній і звернувся до Різаненка з проханням про зустріч. На тому й домовились.

Однак вже в запланований день на зустріч з нардепом замість Олександра Попелянського прийшли три людини, котрі у Броварах опинились… вперше у житті.

Імена перших двох «журналістів» начебто з редакції «Громадського ревізору» Артемчук Олексій та Артемчук Наталія, вони - чоловік та дружина. Як видно з їхніх сторінок на Фейсбуці, обидві ці людини не мають нічого спільного не лише з нашим містом, але й із журналістикою взагалі. Побіжний аналіз їхньої мережевої активності свідчить про те, що Олексій Артемчук періодично бере участь в різноманітних молодіжних громадських ініціативах в м. Києві. Його ж дружина Наталія, у свою чергу, взагалі далека від публічної соціальної активності – її сторінка більше нагадує акаунт звичайної домогосподарки. Вже пізніше Олексій та Наталія зізнались, що справді не мають жодного стосунку ні до ЗМІ, ні до «Громадського ревізору», ні до нашого міста взагалі. З їхніх слів, взяти участь в інтерв’ю їх попросили «приятелі», імена яких подружжя вирішило не називати.

[caption id=”attachment_35316” align=”aligncenter” width=”600”]IMG_0083 Наталія Артемчук з посвідченням журналіста “Громадського ревізора”[/caption]

[caption id=”attachment_35317” align=”aligncenter” width=”600”]IMG_2786_1 Олексій Артемчук також представляється журналістом “Громадського ревізору” під час інтерв’ю з Різаненком. Жінка на другому плані - журналістка одного зі столичних ЗМІ, яка просила не називати свого прізвища та приховати її обличчя[/caption]

Третя учасниця інтерв’ю з боку «Громадського ревізору» справді виявилась журналісткою, однак зовсім не «Громадського ревізору», а відомого київського ЗМІ. Побачивши фотокамеру з іншої сторони, жінка помітно занервувала та пізніше у приватній розмові дуже попросила не публікувати її ім’я та обличчя, позаяк це може нашкодити її репутації та призвести до проблем на основній роботі. Таке прохання пані Л. (назвемо її так), озвучила після того, як ознайомилась з кількома останніми номерами «Громадського ревізору» та зробила для себе висновок, що саме представляє собою це видання.

На наше прохання та в обмін на нашу обіцянку не публікувати її справжнє прізвище та фото обличчя, пані Л. погодилась коротко розповісти про те, як вона потрапила на це інтерв’ю і хто її запросив.

Як бачимо, навіть на інтерв’ю з народним депутатом «Громадський ревізор» не спромігся відправити жодного свого реального працівника, натомість знову скористався послугами столичних найманців, які до броварської тематики та журналістики не мають жодного стосунку. Крім того, згідно з інформацією журналістки Л., в її розумінні газета справді не має жодного реального кореспондента, натомість єдина «жива» людина, яка ототожнює себе з «Громадським ревізором» - це головний редактор газети Олександр Попелянський. Що ж це за таємничий чоловік, який формально сам «тягне» увесь «Громадський ревізор», але в той же час проігнорував велике інтерв’ю з головним героєм своїх публікацій? – читайте в заключній частині розслідування вже завтра.

Першу частину розслідування можна прочитати за цим посиланням.