• Сьогодні: Четвер, 23 Січня, 2020

Капелан Володимир з Броварів : «Згадуючи, скільки загинуло в АТО броварчан, молимося не лише за мир»

Вересень10/ 2015
avatar
Комаровський Олексій

Журналіст "Маєш право знати"

Наш земляк, броварчанин Володимир, пастор громади Євангельських Християн Баптистів «Відродження», уже більше року їздить в зону АТО і там, у бойових діях, робить те, що вважає своїм покликанням у вірі — несе слово Боже, молиться за військових побратимів, благословляє перед боєм, проводжає молитвами в останню путь. Таких священнослужителів на війні називають капеланами. Пастор Володимир (в миру — Володимир Вшивкін) побував і в добровольчих батальйонах, і в Збройних силах України. Розпочинав свою місію в АТО як волонтер та долучає церкву до процесу допомоги українським військовослужбовцям на фронті. 

— Пане Володимире, до подій на Сході країни Ви мали військовий досвід?

— Служив свого часу у Німеччині. Але яка тоді була служба… Вантажили вугілля та фарбували бордюри (посміхаєтьсяприм. авт.). Хоча мав звання — сержант, але військового досвіду, пов’язаного з війною чи зброєю, не мав.

— Ви — священик, тобто людина, яка апріорі несе людям мир і любов. І раптом Ви перебуваєте на війні. Як поєднуються у Вашому житті ці явища?

— Навіть у Біблії сказано: «Коли хто про своїх і особливо домашніх не піклується, той відрікся від віри і гірший за невірного». Хто не піклується про Україну, хто не живе біллю нашого народу, той не є віруючою людиною — таке моє переконання.

капелан (37)

— А як Ви прийшли до богослов’я та капеланства?

— Спочатку закінчив Київську богословську семінарію. Отримав ступінь бакалавра, потім магістра, де перша — богослов’я, а друга — служіння. Магістерська робота була пов’язана з реабілітацією та допомогою хворим людям. Після семінарії перші три роки викладав в Київському Християнському Університеті теологію.

Активно брав участь в обох революціях. В останній — Революції Гідності — з перших днів мої студенти і Діма Янченко, зокрема, — усі їздили на Майдан. Збирали і відвозили речі для майданівців, гроші…

— Яким Ви пам’ятаєте Дмитра Янченка?

— Діма практично виріс в нашій церкві. Прийшов до нас ще дитиною, коли ми ще займалися шкільними таборами — возили безкоштовно дітей-сиріт чи напівсиріт з інтернату «Любисток» на відпочинок на море.

Коли почалася війна на Донбасі, Дмитро пішов на фронт одним з перших. А як прийшов у відпустку, відчувалося, що став іншою людиною. Через два місяці після нашої зустрічі у жовтні, поїхав на фронт як капелан і я.

— Як Ви опинилися в зоні АТО?

— Я збирався займатися волонтерством, допомагати нашим військовим, але на фронт йти не планував. Перша поїздка була в села Щастя — відвезти медикаменти. Якраз там стояв батальйон «Айдар» і у них були великі втрати. Приїхавши в «Айдар», побачив, що там воюють справжні патріоти країни, а головне — жодної паніки. Вразило те, що люди як патріоти готові були й справді вмирати. Для себе відчув, що маю бути поруч з ними і всіляко підтримувати їх, в тому числі й молитвою.

капелан-2 (1)

капелан-2 (9)

— Є церкви, які моляться за мир, не ділячи в конфлікті в Донбасі ні на хороших, ні на поганих. Ви за своїми переконаннями як ставитеся до того, що відбувається на сході України? Є для Вас там «погані і хороші»?

— Є. Життя чітко показало: хто в країні є «свій», а хто — ні. Я вважаю, що ті, хто моляться просто за мир і при цьому нічого не роблять, не зовсім моляться. Я не вважаю, що така молитва є дійсною. Одна справа молитися, а інша підкріплювати слово Боже конкретними діями — бути волонтером, ділитися якоюсь копійкою. Ось це я вважаю — правильно.

Думаю, що є окремі церкви закликають людей підтримувати Росію. Такі дії вказують на те, що він не думає про мир і про втрати українських людей. Лише у Броварах уже загинуло 9 чоловік і більше 50-и тяжкопоранених.

капелан (15)

капелан (62)

— Чому Ви пішли служити саме в добровольчі батальйони?

— По-перше, я поїхав просто як волонтер. А, по-друге, якраз у той час, коли тільки добровольці і воювали. Як таких збройних сил на Донбасі не було. ЗСУ були настільки слабі і неготові (та й що взяти з 18-и та 19-и річних юнаків?).

Але мені довелося побувати не лише в добровольчих батальйонах. В Костянтинівці я був з 57-ю окремою мотопіхотною бригадою, з 13-м батальйоном територіальної оборони «Чернігів-1», довго був з 81-ою десантно-штурмовою бригадою, яка базується в Дружківці. А це були «кіборги», які стояли у Водяному. Тобто, із середини зими я закріпився в ВСУ.

Із «Правим сектором», в батальйоні якого я рахуюся нині, я познайомився через бійців з позивними «Дєдушка» та «Майк». Вони мене до себе і запросили. Поруч було село Піски і вони повідомили, що у них була велика потреба у провізії. Ми повернулися додому і кинули клич в нашій церкві — збирати продукти для наших бійців. Долучилися баптистські церкви, католицька — на чолі з пастором Романом, який дав чималі кошти. Тоді й була моя перша поїздка у Піски. А поїхавши туди, там уже з «Правим сектором» і зачепився. З тих пір постійно туди їжджу і товаришуємо з ними.

— Співпраця з «Правим сектором» підкріплена якимись ідейними принципами?

— За великим рахунком — ні, адже на цій війні воюють справжні патріоти. У Збройних силах України теж воюють добровольці, але у «Правому секторі», на моє переконання, порядку більше. Хлопці не п’ють, працювати з ними набагато простіше — не треба вирішувати питань з оковитою.

На фронті жодна людина не сказала погано про «Правий сектор». Всі про них говорять, як про дуже серйозну бойову одиницю, як про геройську частину. А коли я став у них капеланом, то сам у цьому переконався. Такого геройства, таких завдань, які вони виконують, я практично ні в кого не бачив.

капелан (61)

— Чи багато зустрічаєте у зоні бойових дій хлопців з Броварів, Броварського району? Чи підтримуєте якось між собою зв’язки?

— На жаль, земляків там, де я був, не зустрічав.

Там, де я був — це Водяне, Піски та Донецький аеропорт — там в гості один до одного ніхто не ходить. Спілкуєшся лише з хлопцями своєї роти. Ходити кудись небезпечно, більше часу сидиш в окопі, ходиш такими стежинками, щоб тебе снайпер не зачепив. Тож з іншими батальйонами спілкуватися не було можливості. Навіть з Дмитром Янченком ми були в зовсім протилежних місцях — він був більше під Дебальцевим.

— Чи помінявся у Вас світогляд після повернення з зони АТО?

— По-перше, після того, як я почав їздити на фронт, став сам себе більше поважати. По-друге, спілкуючись з добровольцями (а там — це справжні чоловіки), розумієш, що треба підтягуватися до рівня ось таких чоловіків.

Проявилися зміни і у проповідях: тема війни на Сході стала пріоритетною. Зокрема, ми ухвалили рішення, що на момент воєнних дій треба скасувати будь-які святкові служіння. Не можна веселитися тоді, коли постійно чуєш — вчора убили двох, сьогодні — одного чи трьох.

Я зараз налаштовую церкву і прихожан на те, що вони повинні весь час молитися і щось робити для наших військовослужбовців. А з тими священнослужителями, які дотримуються нейтральних позицій, а, особливо проросійських — перестав спілкуватися і повністю розірвав усі відносини.

User comments

капелан (47)

— Чи змінюється якось побут і світогляд бійців, коли у батальйоні з’являється священнослужитель?

— Звичайно! В першу чергу, хлопці перестають нецензурно лаятися. Так і кажуть: «Он батюшка йде, ану не матюкайся!» (усміхається — прим. авт.). Коли приїжджаєш в АТО як капелан-волонтер, то ти завжди герой, особливо, якщо ще й заспіваєш пісню як професійний музикант. Я, наприклад, кожного вечора концерти влаштовую.

Щоправда, коли довго з ними перебуваєш, то, звичайно, стаєш як заноза в одному місці (сміється — прим. авт.): при тобі не можна матюкнутися, сто грам випити.

Багато людей в АТО після спілкування з нами змінюється. Наприклад, один із бійців на мене накинувся: «Мені не потрібні християни! Я не люблю християн!». А потім розповів, що йому хтось телефонує і повідомляє, що день смерті його саме сьогодні.

Ми з ним поспілкувалися години три, читали молитви «Каяття», «За здоров’я», «На захист». Так ми стали найкращими друзями. А потім, коли я повернувся до Києва, він зателефонував мені і сказав: «Я поранений, лежу в Дніпропетровську, але живий! Брате, мені допомогла молитва. Жити буду».

Ось Вам і відповідь: чи змінюється світогляд людей на війні після спілкування із капеланами? Зовсім інший погляд і мотивація: раніше була на смерть, а тепер — на життя.

Цікаво, що у цього хлопця до зустрічі зі мною був позивний «Біс». А після того, як він прийняв Христа, Бісом він перестав хотіти бути — узяв собі позивний «Палач». Я тільки жартую: «Один позивний краще іншого».

капелан (108)

капелан (47)

капелан (50)

— А як Ваша церква, чим допомагаєте АТО?

— Наша церква — євангельських християн-баптистів — давно працює із соціальними проектами.

Ще до війни і до революції ми проводили в Будинку культури «Прометей» проповіді проти наркоманії, алкоголізму. Коли була Помаранчева революція ми збирали продукти, речі, під час Революції Гідності — теж. Діма Янченко дуже любив дітей і кожну неділю з молоддю першої баптистської церкви їздив у Мокрець в місцевий дитячий будинок… Нещодавно провели акцію, під час якої зібрали кошти і придбали різні миючі засоби, продуктові набори і подарували близько 50-и сім’ям загиблих в АТО.

капелан-2 (7)

капелан-2 (10)

капелан-2 (4)

Якщо не на фронт возимо речі і продукти, то тут ними допомагаємо сім’ям воїнів.

Часто буває сумно за людську байдужість. Коли приїжджаєш із фронту, а люди тут салютують, пускають петарди, а солдатам ввижається, що це «Гради». Людям байдуже, що в місті знаходяться багато бійців АТО, поводять себе так, ніби їхня шкура їм дорожче. І, навпаки — радує серце те, що на фронті багато патріотів.

Фото — Микола Кожемяко та з архіву пастора Володимира