• Сьогодні: Неділя, 22 Березня, 2020

Сержант Нестеренко про Дебальцеве: “Я прокинувся – штаб горить, а з наших уже нікого нема”

Лютий18/ 2016
avatar
Тарас Шако

журналіст видання "Маєш право знати", громадський активіст

18 лютого минає рік, як зв’язківці 15 бригади вийшли з Дебальцевського котла. Через два дні бійців уже зустрічали рідні та близькі у Семиполківській військовій частині. На фоні трагічних новин, що періодично надходили з фронту, повернення солдатів до своїх домівок живими стало тоді чи не найсвітлішою подією у Броварах.

Бійці, які вийшли з горнила Дебальцевого, як правило, не охоче згадують ті події, проте пам’ятають все з точністю до найменших деталей. Минув рік. Багато слів залишаються так і не сказаними, присипленими пилом обабіч фронтових шляхів. Та все ж – не всі. Дебальцівський котел: як вдалось надурити смерть і повернутись, розповів свідок тих подій, сержант 15 вузла звязку Андрій Нестеренко.

nester 1
Сержант Нестеренко

За кілька днів до повернення бійців, родичі солдат з Київської області та місцеві волонтери заблокували трасу Бровари-Київ. В такий спосіб люди хотіли привернути увагу суспільства і керівництва держави до того, про що ще не говорили офіційно: наших під Дебальцевим замкнули в кільце. Так само, як і під Іловайськом. Вранці того дня бійці дзвонили додому і прощалися, бо мало хто вірив, що з котла вдасться вийти живим.

Сержант Нестеренко – один із тих, кому пощастило. Повернувшись з війни, він, як і його побратими, не мав ані сил, ані бажання розповідати про те, що сталося. Минув рік після подій під Дебальцевим. Ще свіжі спогади, відчуття і переживання днів на війні настільки глибоко закарбовані у пам’яті, що відтворювати їх Андрій може з погодинною точністю і деталізацією, починаючи від отримання повістки і закінчуючи поверненням у Бровари.

Осмислення війни

«Це було 10 березня. Нас тоді зібрали всіх в «Прометеї». Тоді я подзвонив дружині і сказав, що маю їхати. В Семиполки нас приїхало три автобуси. Мені тоді було 30 років. Як зараз пам’ятаю: натовп людей, всі в різних формах, хтось уже трохи нетверезий…Самі над собою жартували: «Тітушки!»

«Багато з тих, хто приїхав у частину, не зовсім розумів, куди і навіщо потрапив. Казали, мовляв, це всього на 10 днів; потім говорили: «Нас через місяць відпустять». Ми намагались їх якось «привести до тями»: чуваки, це не 10 днів у Семиполках! До багатьох осмисленя війни прийшло тільки через місяців чотири. Дехто не витримував і йшов. Але такі завжди повертались, бо це – кримінальна відповідальність».

Фронтові будні

« У будь-якому випадку потрібно знати місце, куди можна сховатися. У будь-якому випадку. Щоб не було паніки. Знаєш, чому ротацію потрібно робити не пізніше 90 днів? Тому що зникає інстинкт страху, інстинкт самозбереження. Бо найстрашніше на війні – це коли зникає страх».

«У нас були коти і собаки. Пам’ятаю, одного пса звали Вольдемар. Якщо починався обстріл – він завивав і ховався в боксі. Тварини відчували небезпеку і таким-от способом сповіщали про неї нам».

вікно1

«Коли ти на війні, то треба чітко розуміти, що кожен займається своєю справою. Кожен має нести відповідальність за свою роботу.  Не треба бігти ловити мінометників-сепаратистів, якщо це не входить в твої обов’язки».

«Кухня у нас працювала до 15 лютого, а 17 ми почали виходити з Дебальцевого. Ти уявляєш – при всіх тих «бомбьожках» – кухня продовжувала працювати практично до самого кінця.  На кухні тоді були Максим і Валентин, наші броварські хлопці. Ми їм допомагали нарізати продукти. У нас завжди був обід – гарячий суп. В їдальню, правда, мало хто ходив. Боялись,  бо кожен похід за їжею міг у будь-який момент закінчитись»

«В нашому боксі ми одне вікно обклеїли дитячими малюнками та листами. Це єдине вікно, що залишилось цілим після обстрілів. Жоден осколок не зачепив».

вікно3

«Найбільше солдати бояться померти в туалеті. В «параші» помирати – соромно. Вже коли вийшов і застебнув штани – то тоді можна. А от всередині – це сором».

«Коли стріляли по нас – було, скажімо, не дуже цікаво. Цікавіше, коли ми стріляємо. Тоді ти відчуваєш себе у безпеці. Міномет – дурнувата штука. Коли він летить в тебе, ти його не чуєш».

Дімон і «Павук»

«Коли нашого Дімона (Янченка – ред.) убило, мене тоді контузило. І Василя нашого – теж. Найдивніше те, що ніхто не чув «бух!», не було чутно залпу. Там ти постійно прислухаєшся до таких речей. А тут – не було нічого.

Ми у той день взагалі снідати прийшли. Стояли, жартували, сміялись біля їдальні. Там поруч був маленький бліндажик і гора землі від старого погреба. Тоді ця гора врятувала життя багатьом. Після вибуху всі ще мить залишались на такій же веселій хвилі, типу, «о! як накрили, суки!» І раптом бачимо, що Дімон лежить.

Він перший з наших пішов.

Це була перша смерть, яка відбулась у мене на очах. До цього я теж бачив смерті, але це було в сусідніх батальйонах. Тобто, я це все бачив, але це було далеко, якщо розібратись. Але коли це сталось у тебе – це зовсім інше. Просто Дімон – близька людина. Він, так би мовити, виріс на очах. Ще із Семиполок. Він там був такий жартівник. А в Дебальцеве він приїхав уже зовсім іншим. Дімон був хорошою людиною і хорошим зв’язківцем.

Дімона ми повезли у морг в Артемівськ. В Артемівську я подзвонив своїй сестрі, яка з ним дружила. Після того ми купили з Ваською дві з половиною літри горілки. Поминали Дімона, було десь 30 людей. Я розливав.

nester 6
Андрій Нестеренко був у кількох метрах від Дмитра Янченка, коли того вбило осколком мінометного снаряду. Андрія тоді теж контузило, однак він продовжив воювати

Другим був наш «бетерщик». Буквально через три чи чотири дні після Дімона. Позивний був у нього «Павук». Йому тату павука у Краматорську намалювали, тому так і кликали.

Блін, може, так і неправильно говорити – але якесь неадекватне бидло і п’яниця лишається живим. Воно не розуміє, чого туди прийшло. Знаю, не можна так казати. Але у мене, коли тоді Дімона убило, виникло саме таке почуття. Тому що від цього бидла нема толку, вони там на фіг не треба».

Три дороги смерті

Коли виходили з котла, було три дороги. Однією поїхали хлопці – в засаду потрапили. Другою дорогою наші потрапили на “чужу” територію. На тій дорозі, якою відходили ми, в результаті заблудились. Одним словом, не всі знали, куди їхати. Був невеличкий хаос, бо це не був плановий відхід. Уже тоді, як я вибрався, то зрозумів – те, що ми заблудились, нас і врятувало. Коли «сепари» нас почали доганяти і стріляти, стало зрозуміло, що вони на нас чекали, але не дочекалися. Добре, що ми заблудились у свій бік.

karta (1)
Мапа Дебальцівського котла

Ми виїжджали вночі. Навкруги темно, нічого не видно. Я сидів на БРДМі, телефон відключений, а годинника в мене не було, щоб глянути час. Телефони ми відключили ще за два дні до того, 16 лютого. 18 лютого – я зробив перший дзвінок. Подзвонив дружині. Від Дебальцевого до Артемівська – 45 кілометрів. Цей шлях ми проходили 18 годин.

Сон, який врятував життя

Юра «Лампочка» зі мною тоді був. Тоді зі мною стався казус: я заснув. Я настільки втомився, що зайшов у яму, щоб поспати. У нас там було таке місце, де багато хто спав. Там так рівненько і зручно. Одним словом, втома звалила з ніг, бо більше місяця не було нормального сну. Тобто воно по висхідній – накопичувалось і накопичувалось. Пам’ятаю 25 фігачило з усіх боків. А тут якесь незрозуміле затишшя, я заснув і Юрець зі мною «вирубився» поряд. Я прокинувся, бо захотів в туалет. Бляха-муха, кажу, тут уже нема нікого!

Ми, блін, до штабу – а штаб горить! Тут дивимось – сапери на БРДМі. Говоримо їм, бляха, мужики, нас забули. І отак ми погнали. Виїжджали звідти останні, а приїхали з Юрою найперші. Я маю на увазі, перші серед усієї нашої частини із Семиполок.

Якби я не заснув, то я поїхав би з Василем. В його камаз тієї ночі прилетіло. Василь вижив, тому що був в кабіні. З «камаза» залишились «головешки»: звідти хтось вистрибував, а хтось уже випадав. Якби ми не заснули, ми би їхали в кузові.

Україна. Бровари. Зміни, яких нема

Це класна країна. Такі можливості, такі зЕмлі. Шматок землІ, що цвіте. Рай на цій планеті. Такого нема ні у Європі, ні в Азії. Тут палку в землю вставиш – вона зацвіте. Я малину підв’язував шматком яблуні, а вона через три тижні бруньки пустила. Така земля, а вони її дерибанять, суки. Нас же не так багато, щоб жити тут нормально. В Європі ж якось діляться, там теж є багаті, і є бідні – але при цьому живуть нормально.

Що треба зробити – не обирати бізнесменів депутатами. Бо кожен бізнесмен, ясне діло, буде лобіювати свої інтереси. Потрібно змінити вся верхівку, яка була вихована у кращих традиціях «совкового» менталітету. Якщо ми це зробимо – то підемо далі.

nester 2
Сержант Нестеренко: “Потрібно змінити всю владну верхівку. Якщо ми це зробимо – то підемо далі”

Змін не відбулось. Які зміни – вибори пройшли, а біля кормушки все ті ж люди. Я не знаю, люди, мабуть, не змінились. Того пі**ра, якого ми гнали – не вигнали. В принципі, вибір людей ми маємо сприймати таким, яким він є. В принципі, його вибирали люди. Хоча якби була більша явка, то можливо, він би і не переміг. А так – всі просиділи вдома.

    Війна, мир і перемиря

Як не називай грушу, вона все одно залишиться грушею. Як не назви війну – вона все одно залишається війною. Кожного дня помирають люди, кожного дня отримують поранення та каліцтва. І навіть коли перемир’я, шанс загинути все одно великий. Згадай, як тоді перед подіями в Дебальцевому, по вже мирному, здавалося, Краматорську вгатили.

zustrich-viyskovih-semipolki-55
Андрій Нестеренко від час зустрічі у Семиполках після повернення з Дебальцівського пекла

Відчуття, коли повернулись додому? (робить довгу паузу) Відчуття пустоти. Переляк-не переляк, незвичність, дикість. Важко було адаптуватись. Я пробув на фронті 7 місяців, двічі був у відпустці. Мене бентежив цей натовп людей. Якось мені потрібно було картку в банку оформити, то ледве витримав.

Я ні про що не жалкую. Пішов би й ще раз, якщо побтрібно. Буду розраховувати на грамотну ротацію та мобілізацію.

Фото Миколи Кожемяка