Як звільнити місто із заручників?

Давайте спробуємо зрозуміти, що відбувається з нашим містом, тверезо подивившись в очі реальності.

Нами шокована, з нас сміється і нас шкодує уся країна: Бровари за останні кілька днів – двічі у центральних новинах у ролі міста-хорору. Лише за останній тиждень у місті відбулося дві акції протесту: проти вирубки зелених зон та у зв’язку з безкарністю депутатів за напад на журналістку. Люди перекривали міжнародну трасу, пікетували міськвідділ поліції та прокуратуру.

Вже наступного тижня відбудеться протест проти жахливого стану броварської медицини. Усе це роблять не партії, не політики, а звичайні громадяни, яким стає просто соромно жити у місті-заповіднику домайданівського періоду України. Сама ж броварська влада робить вигляд, що тих проблем, котрі виводять на вулиці все більше людей, не існує взагалі, а мер традиційно зберігає «золоте мовчання».

[caption id=”attachment_53219” align=”aligncenter” width=”600”] Міський голова Ігор Васильович Сапожко[/caption]

У міський владі у цей час – жорсткі, в т.ч. вже судові протистояння депутатів проти виконкому і міського голови: мерію звинувачують у перевищенні службових повноважень та узурпації влади. Поруч з цим сесії міськради, профільні комісії та погоджувальні ради відбуваються ледь не в режимі нон-стоп: депутати і чиновники, фактично, оселилися на Гагаріна, 15, у коротких перервах встигають харчуватися хіба що бутербродами.  Лише учорашня сесія тривала майже дев’ять годин, сьогодні - вже восьмий час. Раніше нічого подібного геть близько не було.

Боротьба старого з новим у Броварах триває ось вже шостий рік і не припиняється ні на секунду, спалахуючи з більшою яскравістю щойно у повітрі з’являється аромат нових виборів. Сьогодні протистояння відбувається на багатьох «точках зіткнення»: від спроб мера затвердити своїми заступниками екс-регіоналів та КДБістів  до намагання окремих депутатів повернути вулицям комуністичні назви. Від незаконного виділення 9 мільйонів на парк до закопування десятків мільйонів гривень платників податків у «мертвий» шляхопровід на Оникієнка.

[caption id=”attachment_53212” align=”aligncenter” width=”444”] Те, що вочевидь станеться зі шляхопроводом на Оникієка після сплиття терміну гарантії “реконструкції” за 27 мільйонів[/caption]

Ця боротьба  інколи настільки виснажлива, що дехто з учорашніх «воїнів світла», щойно отримавши депутатський мандат або банально продається, або ж утомлюється на півдорозі, намагаючись хоча би для публіки щось говорити про «мирний план» і «пошук точок дотику» зі старою системою. Аргументація таких «зморених» при цьому буває різна: «заради конструктивної роботи», «щоб припинити конфлікт», є навіть і про «попередників», які нібито «можуть почати жити по-новому». Чергова нова фішка у цій темі: «не треба тримати місто у заручниках». Однак саме подібний підхід це місто і тримає у глухій і темній ямі жахливого полону і триматиме доти, доки ми не зрозуміємо одну просту річ:

Зі старою корупційної системою, що готова викинути на вітер десятки мільйонів бюджетних грошей лише заради можливості отримати відкат - пошук «точок дотику» неможливий. Із системою, що [так любить застосовувати адмінресурс, використовуючи людей як рабів або річ,]

котрій заввиграшки змінювати власну ідеологію лише заради можливості лишитися у «кормушки», яка готова застосовувати найбрудніші методи у боротьбі з опонентами, жоден депутат «здорової людини» у принципі не зможе знайти спільної мови. Ті, хто вважає своїм обов’язком збудувати нову країну і нове місто у такій ситуації може лише боротися із цим злом до тотальної перемоги, а не миритися заради корупційного «взаєморозуміння» та «конструктивних» відкатів.

Місто припинить бути заручником і вийде з полону лише тоді, коли така система буде демонтована під нуль, а не «почута» та амністована. Безумовно, подібний демонтаж вимагає багато «політичної крові», потужних зусиль, купу змарнованих нервів та витраченого часу, залізну витримку, готовність на самопожертву та до брудних випадів «системщиків» у свій бік. Але винагородою за це буде власна чиста совість, а ще поява у місті притомної влади та адекватного громадянського суспільства.

Звісно, що значно легше розслабитись, прийняти люб’язно запропоновані старі, перевірені та об’їжджені правила гри і розчинитись у ситому світі схем, муток та договорняків. При цьому інколи з того світу можна навіть заявляти про «справжній патріотизм», виставляючи у фейсбук селфі на тлі кількох заасфальтованих метрів дороги біля нової школи, яку так і не збудували.

Але насправді головним показником патріотизму є упровадження рішучих, жорстких реформ, готовність гартованим залізом випалити усе те, що роз’їдало попередню систему влади. Часто усупереч індивідуальним інтересам, але заради побудови міста, в якому всім нам буде не соромно жити.