• Сьогодні: П’ятниця, 29 Березня, 2024

Депутат Вадим Мутило: і позафракційний у раді воїн

Квітень21/ 2017
avatar
Тетяна Панкратьєва

Журналіст "Маєш право знати", мешкає у Броварах

Робота, власний бізнес, Майдан, АТО, депутатство – такий життєвий шлях у 42-річного депутата Броварської міської ради Вадима Мутила. Обирався за списками “Батьківщини”, проте через лояльність фракції до старої влади став позафракційним. І тепер керується у своїй роботі лише власним розумом та досвідом. Який він – депутат Вадим Мутило – дізнавалися наші журналісти.

РОДИНА, ДИТИНСТВО: “З батьками мені пощастило”

Батьки в мене не місцеві, обидва інженери, вчилися в Дніпропетровському хіміко-технологічному інституті. До Броварів їх відправили працювати на Завод пластмас. Батько був партійним, після заводу 16 років пропрацював у міськомі (“горкоме”) партії, спочатку 3-м секретарем, потім 2-м, аж до 1986 року. Але в мене не було через це ніяких привілеїв в дитинстві. Навіть навпаки… Батько в мене правильний, він багато вимагає як від себе, так і від оточуючих, це та людина, яка зробила сама себе, і він звик керувати. Тому до мене завжди були підвищені вимоги щодо поведінки. Бо вчився я добре, був хорошистом, але поведінка… (сміється). Ну, як у нормального хлопця: “не от вредности, а от живости характера”.

З батьками мені пощастило, я бачив якою повинна бути людина, родина, тому і сам намагаюся поводитися правильно. Батьки прожили довге життя разом: невдовзі справлять ювілей – 50 років у шлюбі. Батька ні разу не бачив п’яним, або щоб він лаявся чи бився. Мати в мене дуже освічена та мудра жінка, до пенсії пропрацювала на Заводі пластмас. Вона більше лінгвіст, не знаю навіть, чому вона пішла в ДХТІ. Старша сестра має дві освіти: філолог і педагог.

Батько відомою був у місті людиною. Курирував освіту і спорт. Боксерську залу за Спартаком між тренерами так і називали – “зал Мутила”. А з 86-го він займався заводом, що зводили за Алюмінієвим: повинен був працювати там керівником. На той час його куратором став академік Трефілов, друга після Патона людина. Завод планували як військовий, але – спочатку конверсія, потім СРСР розвалився, завод передали Академії наук України і в результаті так і не добудували.

Сам я народився в Броварах, навчався у 1-й школі. Коли випускався, настав 91-й рік і Радянський Союз уже “склався”. 90-ті роки ми сутужно переживали, мабуть, як і усі. Але нічого, прорвалися.

Потім поступив у КПІ, на механіко-машинобудівний факультет, отримав спеціальність “інженер-механік-дослідник”. Рекомендував мені спеціальність батько, мабуть, з прицілом, аби я продовжив працювати у Броварах на заводі. Але коли я закінчив Політех у 1997-му, кому вже був потрібен той сопромат, що ми вчили. І я пішов у комерцію.

РОБОТА, ВЛАСНИЙ БІЗНЕС: “Працювали ми чесно, в оборудках участі не брали”

Спочатку працював у компанії “Петрус”, що займалася кондитерськими виробами. Якщо пам’ятаєте, такий шоколад був Голден Натс и Мауксіон, от ми його продавали,та ще багато чого. Загалом 9 років там відробив: менеджером з продажів, потом регіональним менеджером, національним менеджером. Їздив щодня на роботу до столиці, як мабуть, більшість населення Броварів.

Далі був досить цікавий досвід у столичній компанії “Атілла” – директором з продажів. Це велика компанія, що виробляє рекламну продукцію: тенти, парасолі, накриття. Це був шикарний досвід, різні проекти, зустрічі, перемовини, багато відряджень, я побував в Алма-Аті, в Пітері, в Москві. Наша компанія входила до трійки українських компаній, що ділили в цьому сегменті між собою увесь ринок СНД. Там я пропрацював рік, а потім зайнявся власним бізнесом, будівельним.

Починав з нуля, нічого про цю сферу не знав. Але захотілося нарешті зайнятися власною справою, і не продажами,а саме виробництвом. Це були 2007-08 роки, економіка зростала, все будувалося, перспективи були райдужні. А сталося так, що попали ми в жорстку кризу. Було важко, але нічого, трималися. Рік на рік не приходився, в якихось напрямках були навіть кращими по Київській області. Працювали чесно та відповідально, в оборудках участі не брали, хоча працювали і з бюджетними замовниками також. Зараз ми вже два роки активно не працюємо, але нам і досі телефонують, звертаються, в тому числі за рекомендаціями колишніх клієнтів. Це приємно.

ПОЛІТИКА, МАЙДАН: “Ми стояли проти Беркуту, лице до лиця”

До політики я раніше не був залучений, але познайомився з Володимиром Опальком (на даний момент депутат Броварської міської ради, фракція БПП – прим.авт.), він тоді вже депутатом був, і якось почав цікавитися ситуацією у місті. В 2012 році пішов членом ДВК, тоді вибори проводилися під шаленим тиском, приписки в протоколах, тож у виборчих комісіях потрібні були чоловіки, які зможуть відстояти результати виборів. Я тоді дві доби сидів на бюлетенях, ми здали в ТВК бюлетені лише о 4 годині ранку у вівторок. Я дивився на склад нашої комісії і розумів, що більшість тут складають представники правлячої партії – Партії Регіонів, і є вірогідність, що вони будуть продавлювати потрібного їм кандидата. (2012 рік – парламентські вибори в Україні, кандидатом від ПР став Сергій Федоренко, його підтримував Микола Азаров. На виборах 2012 року отримав ІІІ місце. Переможцем став Павло Різаненко, він же отримав перемогу вдруге, на парламентських виборах у 2014-му – прим.авт.)

Після цих виборів Володимир Опалько запросив мене до БЮТу, він тоді був головою міського осередку, а я став членом бюро міського осередку. Ми брали участь у протестних акціях, коли Тимошенко саджали, палатки у Києві, все таке. І звісно, коли почався Майдан, ми були там також.

Загалом наших чоловік 12 було, серед них Володимир Опалько, Сергій Губанов, ще з Броварів з нами була група Юрія Плаксі, зокрема Рома Жуков. На Майдані зустрічав також Романа Сімутіна, Олега Шевчука, Леоніда Черепейніка, Сергія Батюка.

Зазвичай їздив після роботи, зі своїм другом Василем Синюком залишався до 3-ї ночі, якщо до цього часу не було ніяких заворушень, то як правило, ніч проходила спокійно – тоді їхали додому. Бувало й ночував. Якось, після заклику зі сцени про мирний наступ, коли більшість людей вже поїхало по домівках, стояли проти Беркуту, лице до лиця, не думали взагалі, чим це все може скінчитися. Тільки товаришеві телефоном сказав: жінці якщо шо – скажеш, що стояв на розі такої-то вулиці… Смс-ки нам приходили, що ви є учасниками незаконного протесту, йдіть додому, до дружин (сміється). Дружина моя, до речі, молодець, мене підтримувала, інколи навіть телефоном координувала, куди нам пересуватися центром, постійно дивилася стріми Громадського.

БУРЕМНА НІЧ З 18 НА 19 СІЧНЯ: “Майдан ми тієї ночі відстояли”

18 січня все починалося як мирна акція, ми такі всі нарядні з прапорами. А потім понеслося, перші вбиті… Нам Опалько каже: “Так, давайте, хлопці, їдемо додому, перевдягаємося, готуємося і повертаємося в ніч”. Було вже зрозуміло, що щось буде.

Власне так ми випадково уникли зачистки, що відбулася вдень. Нам телефоном про цю зачистку повідомив один з наших, що залишився тоді на Інститутській, таксист з Броварів. Ми його Стасом Безвухим після того дня називали – йому вдень на Інститутській шумовою гранатою частину вуха відірвало. На жаль, не знаю його прізвища.

А на ніч уже все, метро закрили, в’їзди перекрили. І от ми доїхали до станції метро “Дніпро”, а звідти вже пішки до центру. А в нас кіраси саморобні (нам Леонід Черепейнік їх тоді зробив), шоломи, все це в пакетиках, дзвенить, зовсім непомітно (сміється). Юра Плакся зі своїми хлопцями поїхав машиною прориватися з боку Бесарабки, а ми пішли по Парковій Алеї. Дружина дзвонить, каже: Український дім вже зачистили, туди не йдіть. І от ми петляли, зустріли дівчину-художницю з мольбертом, Сергія Губанова відправили з нею під ручку вперед на розвідку, типу закохана парочка, а самі йшли позаду. Дійшли до Арки Дружби народів, а там вже “космонавти” стоять та барикаду трактором розбирають. Ми – до пам’ятника Володимиру, до костьолу, а там вже оточення, ми – на Михайлівську, там врятували одного хлопця. Він такий в касці, палиця, щит, три баклажки з молоком (всі тоді пили молоко, воно допомагало від сльозогінного газу). Ми йому: “Друже, як пройти на Майдан?”. Він: “Та як. Ось до костьолу і праворуч”. Ми: “Ага, тебе вже там чекають, там внутрішні війська в два ряди”. І ми разом якось дворами спустилися і вийшли таки на Майдан.

Опалько мені тоді казав, може вдома залишишся, в тебе ж діти. А я кажу, ну як це так, їздив завжди, а тут дома буду відсиджуватися?

І от фактично ми усю ніч тоді відстояли зі щитами. До 8-ї ранку. Додому їхали з ногами побитими, пробитими, закривавленими. Бо гранати зазвичай перелітали через нас, розривалися там і нам ззаду осколками ноги сікло.

Ми стояли у першій лінії оборони, утворили “черепаху”, прикрилися щитами. Один ярус сидить на корточках, інший стоїть, нахилившись, і довго так же не простоїш, тіло затікає. Між нами і іншою публікою Майдану вільний простір метрів 10, туди гранати прилітають. І основна маса стоїть, дивиться на Ніщука на сцені. Кричиш їм, друже, стань на моє місце, допоможи, а вони не чують, кашу їдять, пісні слухають.

Співали і ми пісні, щоб не було так страшно, “Червону руту”, гімн України. Як гранати прилітають та розриваються, то в тебе не лише усі нутрощі тіпаються, а й зуби клацають. В масці конденсат ляпає, і здається одразу, що це кров.

Нам дуже пощастило, що тієї ночі вітер дув в бік Беркуту, тож усю гар та кіптяву несло на них, а ми могли дихати вільно. Вони робили дві спроби нападу, але обидві невдалі. Бо воно як було: Беркут нападає і тут уся ця “благостная” юрба, що слухає пісні на Майдані, повертається і починає йти на Беркут та захищатися: у хід йшли камені, палиці. При мені двох захоплених беркутовців повели десь до сцени. До них жалю у людей не було. А от ВВ-шники, пацани… я одного якось вдень навіть відбивав у юрби. Він впав, його висмикнули від своїх, шолом зняли, бити почали, і одразу стало видно, що це просто перелякана дитина. То ми його відбили у “навіжених” майданівців, відвели до лікаря та й відпустили собі.

Зброї серед наших не було. Але ми розуміли, що зранку вже все буде серйозно, що мирний процес вже позаду, що зупинитися та розвернутися вже не можна.

Нас дуже підтримувало те, що зі сцени постійно говорили: “Тримайтеся, треба вистояти до ранку, до нас їде підтримка з регіонів”. Наша мета була на той момент дуже чіткою – протриматися до ранку. Зранку дійсно приїхали свіжі сили, з Західної України, а ми поїхали додому, таксисти ще не хотіли нас везти, ми всі прокопчені, погорілі, одяг прорваний. Але Майдан ми тієї ночі відстояли.

А наступної ночі ми вже ловили тих беркутовців, яких везли з різних регіонів на зачистку Майдана до столиці. Тоді і з’явилася наша, броварська барикада. І от ми стоїмо на барикаді, хтось прибігає, каже, що беркутовці поїхали через Зазимську барикаду, і треба там людям допомогти. Ми – туди. А вони не змогли там проїхати, розвернулися і вже проявилися у нас, на Окружній, ми їх переслідували аж до Харківського.

2014-й: броварська барикада

Наступними днями на Майдані вже стріляли. У наших також зброя з’явилася, вони були налаштовані серйозно, збиралися їхати на Майдан допомагати.

20 січня в Києві я бачив, як виносили трупи, дуже важко це було бачити. Я до сих пір не дивлюся фільми про Майдан. Не можу знову переживати всі ці емоції, згадувати ці смерті. Тепер розумію свого діда, який не хотів говорити про війну.

АРМІЯ: добровільно мобілізований

Мені деякі знайомі казали: “Ну ти дайош! Я й сам не піду воювати і синів не пущу”. А я кажу: “А що, здоровий мужик, ноги-руки є, відстояв на Майдані, тепер треба країну захищати”. Мені соромно було вдома сидіти, тим більше там – Донецький аеропорт, Дебальцево, а ти все тільки в Інтернеті дивишся, нігті гризеш від переживань. Насправді такої офіцерської ланки, як я, “піджаків” (некадрових військових – прим.авт.), там небагато, дефіцит. Бо кадрових, мабуть, не можуть назбирати, а інші не дуже поспішають: то щось в них болить, то бізнес, то як від жінки поїхати, то ще щось.

В травні 2014 року йшла друга хвиля мобілізації, мене викликали на медкомісію, я пішов, але тоді не попав у призов. У вересні, під час 3-ї хвилі, сказали з’явитися з речами. Фірму свою я практично закрив, не було на кого все це перекласти. Якраз їхав на замовлення, коли мені подзвонили та сказали завтра бути у військкоматі. Я зупинив авто і сказав: “Мужики, на цьому все, ніхто нікуди не їде”.

Але і тоді мене не взяли! Там така історія вийшла… (сміється). Я приїхав о 9-й ранку, зі мною ціла делегація: родина, друзі, товариші з Майдану. Нам кажуть: чекайте. Чекали до 12. То що, питаємо? А нам кажуть: знаєте що, їдьте додому, ми вас самі викличемо. О 4-й за мною приїхали додому, повезли на Білу Церкву, але дорогою з’ясувалося, що я там вже не потрібен. Відпустили до понеділка і… більше не покликали. Так скінчилася третя хвиля. Але я вже був морально готовий, розумів, що у наступній хвилі точно візьмуть, не забудуть. І от я бачу якось, на під’їзді висить оголошення про 4-ту хвилю і розпорядження з’явитися у військкомат з речами. Ну, я взяв ту сумку, що так і стояла нерозібрана, і пішов в армію.

Нас з Броварів тільки було четверо офіцерів. Повезли нас у Березань на формування батальйонів 27 бригади НГУ, там три тижні вчили, муштрували, були стрільби, привозили волонтерів-спецназівців, давали майстер-класи основи ножового бою, рукопашного бою, тощо. Сформували батальйони, мене назначили командиром взводу, 25 осіб у підпорядкуванні. Жили ми в палатках, мороз -20, але нічого, було тепло, буржуйки топили.

А потім нас відправили на Котовськ (Одеська область) – Придністровський кордон «тримати», бо було таке очікування, що Одесу будуть розхитувати. В нас там також були навчання, працювали з БТР, висадка-посадка, дуже добре нас готували, зачистка приміщень, атакуючі дії з БТР. А потім повзводно розкидали вздовж кордону, 300 км. Ми підсилювали “погранців”, ходили з ними в наряди. Фактично в АТО ми так і не потрапили, в бої із супротивником не вступали, та й в Одесі також все було спокійно. Ловили контрабандистів: спирт, цигарки. Одного разу була зброя, але це СБУ відпрацьовувало, а ми охороняли.

Звичайно в мене і в бійців мого взводу виникали думки: чого я в армію пішов, отут сидіти та контрабандистів ловити? Ще на початку нам командир частини сказав: “Спокійно, мужики, служимо. Через півроку будемо їздити на ротацію, всі побувають в АТО”. Бо були такі роти, що масово писали рапорти, що хочуть їхати в АТО. Ну, наче логічно, треба було притертися один до одного, послужити. Але пройшло півроку, після підписання Мінських угод, на фронті було затишшя, і полковник нам каже: “Який сенс вам туди їхати, в палатках сидіти, будете там у другій лінії оборони стояти, на КПП. Як буде загострення на фронті, то всі там будемо. А тут ви добре служите, навели порядок”. Наші трохи обурювалися, але що ж, командування так вирішило.

В армії, як і всюди, люди різні, хтось чесно тримає службу на своїх плечах, а хтось явний баласт. В цілому, дуже поталанило з особовим складом, нормальні мужики, половина – кияни, половина – з Черкаської області хлопці. Ми служили чесно, мені не соромно, контрабанду ловили, нічого не брали, хоча нам пропонували, самі ж “погранці”.

Наприкінці служби нас знову на Березань кинули, там побули трохи, і додому. Всього рік і 2 місяці відслужили.

В армії мені допоміг робочий досвід, досвід керування компанією. Бо ти сидиш в глушині, від Котовська 70 км, і в тебе немає ні замполіту, ні замкомвзвода, ні комроти, ні гаупвахти, а тобі потрібно керувати 20 чоловіками. Кожного дня. Чистий побут: хто з ким уживається, хтось починає “борзєть”, хтось зловживає алкоголем. Бувало проводив політінформацію серед своїх – народу, на жаль, потрібні прості рішення, тут і зараз.

ВИБОРИ, ДЕПУТАТ БМР: “За свої гроші друкував агітматеріали, розносив по району – і виграв”

В мене позиція завжди була така: не подобається – піди й роби сам. А після Майдану ми все брали у свої руки, бо розуміли, що може повторитися ситуація після 2004-го, коли всі розслабилися.

Я дуже не люблю цей інфантилізм. Багато хто обурюється: влада така-сяка, всі однакові, всі достали. Дорослі люди, а ведуть себе як діти. Питаєш: а за кого ти голосував? Відповідає: я на вибори не ходив. Ну, то чого ж ти тепер кричиш? Якщо в тебе нема розуму або ліньки розібратися хто є хто, то хто ж тобі винен? Тоді вже або мовчи, або давай розбирайся чи приєднуйся сам до роботи.

От на такій хвилі я й пішов у депутати. Тоді Опалько був у затяжному конфлікті з Бондарєвим, зрештою пішов з партії, а я лишився (бо на той момент був в армії) і балотувався від Батьківщини. Але фактично я був сам по собі, з Опальком пішов увесь актив, і з новим складом місцевого осередку я познайомився вже на виборах. Я сам за свої гроші друкував агітматеріали, разом зі своєю тодішньою помічницею Ганною Петрик розносив його по своєму району. І взяв та й пройшов до міськради.

Для Батьківщини це було трохи несподівано, бо мене вважали технічним кандидатом. Було на початку трохи непорозуміння з місцевим осередком, мовляв, хто ти такий? А я ж в партії з 2013 року. Потім все начебто владналося, я готовий був працювати у команді, але згодом пішов чіткий розділ: Батьківщина у Броварах впевнено підтримує мера Сапожка, а для мене це неприпустимо. Я бачу, що Ігор Васильович за цей час виріс в серйозного політика місцевого рівня, але я вважаю, що їхній час, час регіоналів, “старої гвардії”, повинен скінчитися.

Тиск пішов ще з “секретаріади”, коли мене висунули на секретаря міськради. Мені тоді сказали, ти ламаєш усі схеми, знімайся. Я відмовився. Після цього я заявив про невходження до фракції, а згодом мене виключили з партії. Відверто кажучи, було одразу видно, що я там “чужорідне тіло”.

ДЕПУТАТСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ: КП “ОРЦ”, гаражі, підтоплення, спортивна інфраструктура

Складання депутатських актів займає багато часу, але це робота депутата, якщо до мене звертаються, я завжди допомагаю.

До сесій готуюся сам. Помічника і команди в мене немає. Це не так і важко, 80% рішень чисто технічні, 15% – такі, по яких можуть виникнути питання, і лише 5% – скандальні, що потребують більш пильної уваги. Я входжу до бюджетної комісії, цього достатньо, через неї все одно проходять усі важливі рішення.

Окрім бюджетної комісії, входжу до складу комісії з найменувань, я там так би мовити “врівноважуюча ланка”, щоб не було у нас перегинів у шароварщину. Також включений в різні робочі групи, наприклад, по КП “ОРЦ” та по гаражах.

КП “ОРЦ”. Іра Веремчук там займається фінансовими питаннями,а на мені управлінський аспект: як конкретно організувати процес привозу дітей в басейн. Місто виділило квоту на безкоштовне відвідування дітей, і хотілося, щоб батьки не відмовлялися через недоліки організації. Я бачу, що керівництво басейну налаштовано конструктивно і процес йде.

Гаражі. Скандал якраз був на моєму окрузі, під час демонтажу гаражів була бійка, чоловіка побили, мешканці збиралися вже палити автомобіль працівникам відділу благоустрою і Єжакову (начальник відділу благоустрою – прим.авт.). Мене як менеджера взагалі дивує та обурює організація процесу. Потрібно було дати людям час і можливість прибрати гаражі, дати землю, потім публікувати графік демонтажу гаражів, щоб люди розуміли, що відбувається.

Цікавлять мене також питання підтоплення, я був членом першої комісії по ЖК “Скандія”, а от у групу по підтопленню мене не включили. До речі, вважаю, що “Скандія” – це найбільш здоровий будівельний проект у місті, адже йдеться про комплексну забудову з об’єктами інфраструктури, дитсадками та школами, а не навантаження на застарілий фонд, як у більшості інших забудовників. Плюс вони готові брати участь у вирішенні проблеми підтоплення.

Цікавить спортивна інфраструктура. Так, я голосував за виділення грошей на будівництво стадіону у парку “Перемога”. Як батька мене не можуть не турбувати проблеми садочків і шкіл у місті.

ПЛАНИ НА МАЙБУТНЄ, ВЕЛИКА ПОЛІТИКА

Наразі в мене далеких планів немає, у Верховну Раду не збираюся. А от в місцевій ситуації вже розібрався, знаю активістів та хто з себе що представляє у броварській політиці.

На всеукраїнському рівні я чекаю, придивляюся, як себе проявлять новачки: Сила людей, Рух нових сил, ДемАльянс. Нам не вистачає політиків на кшталт Саакашвілі, він не “системщик”, як він сам каже, він таран. Він міг би пробити цю стіну і стати “парасолею” для тих, хто працював би системно і втілював реформи.

На мою думку, лише війна не дає відбутися реакції. Лише ця “кровоточащая рана” не дає суспільству заспокоїтися. А що в нас відбувається на найвищому рівні? Регіонали не сидять, а усі борються з Лещенком та Марушевську за 500 гривень звинувачують. Суспільство дуже напружене, люди, які повернулися з війни, не розуміють, що тут, в біса, відбувається. Ми ходимо по тонкому льоду. Якщо виникне якась критична ситуація, все знову вибухне. З Януковичем все було зрозуміло, він відпрацьовував свої дитячі комплекси, всі ці страусові туфлі та золотий батон. А у Порошенка ще є шанс увійти в історію тією людиною, яка у скрутний час втримала країну та вивела її на шлях розвитку. А з іншого боку, є ризик з усіма його Кононенками та Грановськими відкотитися назад, в реакцію. І це помилка Порошенка, що він робить на них ставку.

ТЕПЕРІШНЯ РОБОТА: “Зробив справу і відчув її реально. Я щасливий”

Я й досі директор своєї будівельної фірми, але як повернувся з армії не вів там активної діяльності і почав шукати роботу. Побачив оголошення “Вторми” – прям все мені підходить, відправив резюме. Вони там думали три місяці, потім покликали на співбесіду і наступного дня я вже поїхав у робоче відрядження. Працюю начальником виробничо-складських комплексів, у підпорядкуванні – більше ніж 100 людей. Роботою дуже задоволений, там у нагоді і мій управлінський досвід, і будівельний. Це не чисто офісна робота, це не продажі, це організація процесу, виробництва. Зробив справу і відчув її реально. Я дуже щасливий.

Компанія працює по Україні, але платить податки тут, у Броварах. Звичайно, не всім це подобається в регіонах, але це свідома позиція Леоніда (Леонід Черепейнік – керівник ТОВ “Бровари Вторма”, депутат Броварської міської ради – прим.авт.).

На політиці та на роботі в міськраді це ніяк не відображається. На мене Батьківщина не могла впливати, а тут – тим більше. Хоча формально моя робота у компанії Леоніда була начебто приводом для виключення з партії, але це смішно, це просто особисті конфлікти всередині фракції.

ІНТЕРЕСИ: Вікіпедія, історія, література та курси снайперів

Окрім роботи і депутатства встигаю читати книжки. Не люблю, коли фабула роману та герої занадто прості, це нецікаво. Не пішла мені, наприклад, Айн Ренд “Атлант розправив плечі”. Нудно. Я взагалі не поціновувач сучасної американської прози, вона якась пласка. А тут це взагалі не художній твір, це маніфест, який був відповіддю на певний історичний момент, коли Америка протестувала проти соціалізму, так званий Маккартізм. І навіщо ці довгі монологи, і так же зрозуміло: ці добрі, ці погані (сміється). Навіщо це розписувати у трьох товстих книжках, якщо достатньо сотні сторінок.

Також мені не пішов і “Чорний ворон” Шкляра. Всі москалі у нього кривоногі і плескаті, а всі українці – гарні та чорноброві. Так не буває.

Натомість одна з найулюбленіших книжок – “Тихий Дон” Шолохова, там герої багатогранні, поганий він чи хороший – одразу не скажеш, все як і в житті. Це не казочки, де злі орки проти добрих ельфів, це життя.

З сучасної української літератури дуже люблю Люко Дашвар. Брав її твори з собою в армію, і хоч це начебто жіночі романи, мої бійці читали їх охоче. Мабуть, бо її герої та ситуації такі впізнавані в нашому теперішньому суспільстві.

Коли в армії був, багато читав серію “ЖЗЛ”. Я цікавлюся історією, написав декілька статей у Вікіпедію: про Генриха ІІ Валуа та Катерину Медічі. В армії було багато вільного часу (сміється), хто як його використовує. Медічі – унікальна жінка, у ті часи дожила до 70 років, пережила 8 з 10 громадянських війн. Взагалі, читаєш історію – це такі драми, куди там художній літературі.

Квітень 2016-го: Акція у Броварах “Зробимо Україну чистою”

Нещодавно пішов на курси англійської, а ще на курси снайперів. Взагалі я вважаю, повинні бути у нас на місцях військові загони, а чоловіки повинні проходити реальну воєнну підготовку. Кожен чоловік у нас повинен знати, в разі чого: куди бігти, де брати зброю, амуніцію, з ким і як комунікувати, кому підпорядковуватися. У нас на Бровари та район реально обстріляних атовців 800 осіб на 240 тисяч населення. Це повинна бути державна політика. Нехай чоловік не пиво перед телевізором п’є, а хай поїде на навчання, побігає. Я чітко розумію, що з Росією ще все далеко не закінчено, вона ще буде нас чіпляти щонайменше найближчі 10-20 років. Якщо не сама Росія, то осколки цієї імперії, що розпадається прямо на наших очах.

Фото – “Маєш право знати” та з архіву Вадима Мутила