Олена Танчинець — мама трьох дітей, педагог, підприємець, учасниця TV-шоу, активна броварчанка і просто чарівна жінка. Має свій дитячий розвивальний центр. А нещодавно вона з подругами на “голому ентузіазмі” успішно організувала в Українському домі в Києві Фестиваль альтернативного навчання. Олена ділиться своїм досвідом: як всього досягла, чи можливо все встигнути і де брати сили на бурхливу діяльність.

- Олено, в твоєму профілі на FB вказано “вчитель молодших класів”. Це був поклик душі, чи просто так склалось?

- У мене взагалі педагогічна освітянська сім’я. Прабабуся — вчителька, бабуся — медик, мама і тато — вчителі “фізмату”. Після школи я, як і всі, замислилася: куди ж іти далі. Мені батьки рекомендували медицину, але це не моє — боюся крові. Натомість, все життя провела в педагогічному оточенні, тому вирішила стати вчителем. Поїхала в найближчий до Броварів педколедж (тоде це було педучилище) — Київське педагогічне училище №3. Самостійно подала документи на спеціальність — вчитель початкових класів з правом викладання англійської мови. З боку батьків спротиву не було. Здала екзамени, почала навчатись.

Забігаючи наперед, хочу сказати, що нас вчили робити навчання цікавим. Ті методики збігаються із сучасними поглядами на те, якою має бути освіта. Я вивчала початкову школу, де йшов акцент на інтегровані уроки, на поєднання навчання і слухання музики чи малювання, нас вчили чути дитину.

З досвідом також прийшло розуміння, що дуже багато, майже все, залежить від викладача —  немає різниці - це вчитель в ЗОШ, приватній чи сімейній школі. Головне – розуміння вчителя, що життя постійно змінюється і бажання навчатися новому разом зі своїми учнями.

- Якщо вас вчили таким правильним речам, чому ж їх не застосовують в звичайних школах?

- Спочатку для мене це теж була загадка, але, коли я потрапила до школи, зрозуміла, що купа паперів, звітів, необхідність чіткого слідування календарним планам вбивають все бажання і можливість творити та креативити. Складно перебувати виключно в рамках єдиної державної програми. Адже не враховуються потреби та можливості учнів, бо певного числа всі школи країни мають вивчати конкретну тему.

Мама у мене вчитель математики. Я бачила, як вона міксувала програми, орієнтуючись на конкретний клас. Її учні перемагали на олімпіадах, успішно вступали в інститути. І вона не хотіла отримувати звання вчителя-методиста, бо це перевірки, зайві папери, а головне — ти не працюєш, а витрачаєш час на бюрократичні узгодження навчальних планів. Вона ж підходила до кожного класу індивідуально, варіюючи програму в рамках своєї компетенції. Головне — на кінець звітного періоду діти здобували певні знання, уміння й навички і вміли їх використовувати.

- Так, індивідуальний підхід завжди матиме кращий результат… Тож ти пішла в педагогіку, аби далі йти працювати в школу?

- Не зовсім так. Ще навчаючись в педколеджі на другому курсі, життя мене занесло в редакцію дитячого журналу “Чомусик”. Спочатку я була просто автором. Це було дуже цікаво — дитячою мовою пояснювати дорослі речі: “чому вода мокра”, “чому каміння тверде” і т.д. Питання ми не вигадували — це було реальне листування з читачами. Я відповідала на кожен лист, який отримувала редакція, власноруч, індивідуально. Це було справжнє паперове листування.

Згодом з автора мене підвищили до головного редактора. Так я досить тривалий час працювала в журналі. Потроху мене почала “мучити совість” —  як це я головред, а відповідної освіти не маю. Не довго думаючи, подала документи на вступ в КПІ на “Видавничу справу і редагування”. Оскільки для вступу до ВНЗ був потрібен атестат про закінчення середньої школи (а я ще була студенткою 3-го курсу училища), довелося екстерном здавати екзамени в Броварській вечірній школі. До слова, там же встигла познайомитись із чоловіком. Він був такий самий розумний як і я (сміється). Навчаючись в своєму технікумі, він так само отримував атестат, аби вступити в інститут.

Вийшло так, що все було одночасно: і здача журналу на роботі, і екзамени в училищі, і екзамени в школі. Прибігала на екзамен і на місці вже уточнювала з якого предмету (сміється). Здавала все легко і, мабуть, тоді перестала боятися екзаменів. Зрозуміла — головне бути впевненою і робити те, що приносить задоволення.

Це те, чому треба навчати дітей: важливіше не зубрити, а вміти імпровізувати, включати логіку. Я до екзаменів не готувалась — мала гарну пам’ять, «виїжджала» на тому, що знаю, а де не знаю, активізувала логічне мислення.

В КПІ я вступила на вечірнє. І от так жила: вранці в коледжі (останній курс), вдень на роботі, після роботи біжу в  інститут.

- Це щось неймовірне! У тебе був такий заряд енергії, що тебе на все вистачало?

- Так. Мені було цікаво все те, чим я займалася. Зараз, коли я “розклеююсь” і починаю нити, мені мої друзі (колишні одногрупники, колеги) кажуть, мовляв, не віримо, ми ж тебе знаємо — 5 хвилин на ниття, а далі щоб була “як огірочок”.

Я дійсно із задоволенням навчалася та працювала. І воно все заряджало. Звісно, і виснаження було. Коли почалися сесії, екзамени і одночасно робота, я спала дуже мало, нервова система не витримувала такого ритму. Вже навіть сиділа, плакала, хотіла щось закинути. Дякую батькам, вони спокійно підтримували будь-яке моє рішення. Тоді ще була дуже велика ціна документу (диплому), тому я вирішила продовжити навчання. В результаті все закінчила з відзнаками.

- Напевно дуже нелегко було всюди встигати, з усіма знаходити спільну мову?

- Мені усюди щастило з педагогами. Я їм щиро вдячна: броварський садочок «Ялинка», броварська школа №3 (я пам’ятаю її найкращою в місті), київське педучилище №3, КПІ. Мені було цікаво вчитися. Дуже важливе оточення, а особливо — викладачі.

- А що стало з журналом “Чомусик”?

- Криза 1998 року, перший стрибок долара — долар замість 2 грн стає 5 грн. Журнал продають. На той час наше відділення в КПІ роблять з вечірнього заочним, журналу немає - і життя закидає мене діловодом у відділ міжнародних зв’язків Міністерства зв’язку. Це був надзвичайно цікавий досвід. Тоді я зрозуміла цю державну “махіну”, весь процес документообігу і тепер я знаю як себе поводити з такими бюрократичними установами, і навіть, інколи захищаю держслужбовців.

Міністерство навчило мене писати офіційні звернення, протоколи, плани. До слова, при підготовці Фестивалю альтернативного навчання я була головним писарем. Моя журналістсько-редакторська освіта в цьому теж неабияк допомогла.

- Які були проекти після Міністерства?

- Після Міністерства був декрет. А в декреті мені дуже швидко стало сумно.  Жила тоді поруч зі школою №3, тому вирішила піти попрацювати вчителем англійської мови. Так би мовити, релаксувала там, розряджала емоційний заряд і верталася додому. В школі пропрацювала лише рік. Так і не змогла привчити себе до звітної писанини.

В той час, коли вже була в другому декреті, якраз почали відкриватися дитячі центри, “розвивалочки”. Тоді з’явилась ідея і своє щось відкрити: шукала приміщення, обдумувала бізнес-план. І лише з третьою дитиною мої ідеї втілилися у дитячому клубі “Смайлик” у Броварах. Там ми навчали дітей англійської, малюванню, карате тощо, проводили майстер-класи та дитячі свята. Йому я віддала багато часу та уваги, і лише цього літа так сталося, що майже вперше за багато років у мене “трапились” абсолютно вільні кілька місяців. Це дало мені можливість поспілкуватись із давніми друзями і подругами.

- І так ви з друзями надумали провести Фестиваль альтернативного навчання?

- Так. Якось зустрілося три Олени в Українському домі, де працює одна з нас. І от ми (інші дві Олени) почали цій подрузі набридати, мовляв, чому у вас, в центрі Києва, такі нудні проекти? Чому нема ніяких цікавих, сучасних, необхідних, актуальних заходів. Вона відповіла, що таких як ми, «ентузіастів», бачить ледь не щодня, та всі на півдорозі кидають свої задуми і нічого в результаті не виходить.

Ну, а ми ж амбіційні, заперечуємо, мовляв ми все придумаємо, все організуємо, все буде класно.

А оскільки ми, як мами, не раз стояли перед вибором школи, класу, гуртка для своїх дітей –  майнула думка: треба зробити такий захід, де батьки можуть отримати максимум інформації, діти – спробують власні сили у різних видах діяльності, а спеціалісти – знайдуть однодумців. Але головне – захід не повинен бути нудним, нам потрібні нові, цікаві, вільні, демократичні педагоги, школи, гуртки. Так з’явилася назва - Фестиваль альтернативного навчання або ФАН ФЕСТ.

Наша задумка була ідеальна. Концепт звучав: “Розвивайся! Навчайся! Спілкуйся! Відпочивай!”. Ми планували зібрати всі альтернативні школи, і вони мали б два дні себе цікаво і інтерактивно презентувати. Запросили робототехніку, конструювання, творчі майстерні, навіть швейні коворкінги (бо у них є курси для дітей). Паралельно з Фестивалем запланували Форум. Перший день хотіли присвятити інклюзивній формі навчання, другий – обговоренню сучасних освітніх течій. Але глибше копнули, і зрозуміли, що тема інклюзії надто глибока, і їй краще присвятити окремий захід. Також була задумка, що не реалізувалася, — музейний острів. Хотілося, аби діти знали культуру своєї країни, були освічені, і як результат — адекватні громадяни. Але музеї — це досить бідні структури, які не змогли знайти фінансові можливості для участі, а спонсорів ми не знайшли, тому ця ідея залишилася нереалізованою.

З цими задумками пішли ми втрьох до директора Українського дому. Написали концепцію, презентацію зробили, лого розробили, все красиво і розумно. Директору ідея сподобалась. Але Український дім, це просто майданчик, який можна офіційно арендувати під якийсь захід. І ціни там немаленькі. Приблизно порахували, що лише на оренду тих площ, що нас зацікавили, потрібно більше 100 000 грн. Для бронювання певних дат потрібен аванс. Звісно, таких грошей у нас не було, тому вирішили домовитись з директором про компроміс — ми працюємо від імені Укрдому, але аванс не вносимо, бо банально нема на це фінансової можливості. Нам “дають добро” і ми починаємо працювати.  Ми сміялися: Олена хоч на зарплату, як співробітник, а ми - просто так. Головне – у нас були ноутбуки, телефони і бажання “врятувати світ”.

Перш за все склали таблицю тих, хто є хоч трішки альтернативний, стукалися до хоумскулерів та інші групи в ФБ “альтернативщиків”. Паралельно писали листи до профільних Міністерств, аби нам дали інформаційну підтримку, бо реклама — це ще додаткові витрати. Адже ми на той час вже немало витратились на дизайнера, дзвінки та переїзди.

Спочатку планувалося зробити мінімальний вхід, аби відбити затрати. Про прибуток мови не йшло. Але нам відповідає Міністерство молоді і спорту, що ми їх зацікавили, проте можуть надати підтримку лише за умови безкоштовного входу, бо комерційні заходи вони не підтримують.

Пошуки спонсора теж ні до чого не призвели. Для того, аби відшкодувати затрати на оренду, учасники сплачували символічні реєстраційні внески (500-1000 грн). Все було абсолютно прозоро, всі кошти перераховувалися офіційно на рахунки Українського дому.

[caption id=”attachment_65879” align=”aligncenter” width=”600”] Олена Танчинець та Олена Куликова. Ще одна організаторка фестивалю Олена Нікіфорова - за кадром[/caption]

- Складно було зацікавлювати альтернативні школи до участі?

- Не так легко, як нам спочатку здавалось. Альтернативні школи є різні. І у своїй більшості вони невеличкі і не потребують ні реклами, ні додаткового PR. Окрім всього, потрібно мати достатню кількість часу на знайомство, на комунікацію. Дякуючи соцмережам, ми знайшли Євгена Матвєєва та Макса Бакшаєва — вони знають особливості різних шкіл і допомагають батькам із вибором. Обидва зацікавилися нашою ідеєю і погодилися допомагати в питаннях комунікації.

Багатьом “альтернативщикам” було не цікаво саме через те, що їхні маленькі, сімейні школи не потребували нових клієнтів. Але мені вдалося більшість переконати у тому, що місія Фестивалю — глобальніша, ніж просто нові клієнти. Зараз дуже багато батьків, які знають, що існуюча навчальна модель їх не влаштовує, а що робити — не знають. Ми закликали поставитися до Фестивалю, як до просвітницького заходу, потрібно розказати батькам, що вихід є. Тим більше, реєстраційний внесок – доступна сума.

Фестиваль відбувся 26-27 листопада 2016 року, його відвідали близько 5 000 людей. А завдяки тому, що не було платної реклами, всі відвідувачі були якраз цільова аудиторія. Не було таких, що просто зайшли подивитись. Прийшли ті, хто хотів розібратись, вони знали куди йдуть.

Хоча, в суботу о 10-й ранку ми “пережили мікроінфаркт” — у нас початок Форуму, приїхали спікери, заплановано виступ міністра освіти… і майже порожній зал! Але вже за півгодини народ почав підтягуватись і ми зітхнули з полегшенням. В неділю взагалі було дуже багато людей. Все вийшло гарно. Задоволеними залишилися всі: і відвідувачі, і учасники.

[caption id=”attachment_65880” align=”aligncenter” width=”600”] Міністр освіти Лілія Гриневич на фестивалі[/caption]

- Які тепер нові тренди в освіті, нові віяння? Що актуально саме зараз?

- Я вже про це трохи казала вище. Оскільки ми не знаємо, що буде через “-надцять” років, то акцент має  бути на те, щоб вчити дітей практичним навичкам, вчити мислити, вчити швидко пристосовуватися до змін, а не просто зазубрювати. Комунікативні навики, критичне мислення, фінансова грамотність, креатив, вміння спілкуватися, грамотно та аргументовано відстоювати свою точку зору, вміння працювати в команді — цього звичайна школа не дає. А такі вміння надзвичайно важливі для реалізації себе у “дорослому світі”.

- З якимись неприємними ситуаціями довелося зіштовхнутись під час підготовки до фестивалю?

- Була історія з однією дівчиною з Броварів. Для розповсюдження інформації про фестиваль, потрібна була активність в соцмережах, але ми були зайняті вирішенням дуже багатьох організаційних питань, і на Інтернет сил вже не лишалося. Знайомі порекомендували дівчину, послугами якої користувались. У відповідь на наше прохання, ми отримали чітку комерційну пропозицію і почали співпрацювати. Але, коли попросили звіт про роботу за тиждень, вона на нас образилася і запропонувала викупити права адміністратора сторінки за 2000 грн. Ми були в шоці.

- В результаті, ви їй не заплатили?

- Ні. Одна з нас лишилась там модератором. Ми побули в шоці пару тижнів, сподівались, може вона передумає, може не серйозно. Одна справа, якби сторінка вже розкручена була, але їй тиждень всього, ніякої активності там не було.

- А чому ви нову не створили?

- Тому що ми перфекціоністи, котрі вирішили не засмічувати Фейсбук однотипними сторінками. Це ж моветон. Ну і сподівались, вона передумає. Пропонували заплатити за той її “робочий” тиждень і все.

- То як вийшли із ситуації?

- Створили захід від сторінки Українського дому. Але часу катастрофічно на все не вистачало. Я звернулася до своєї колишньої одногрупниці Анастасії Теплової. Вона погодилася допомагати, розуміючи нашу фінансову ситуацію. Окрім своєї ролі вісника в ФБ, вона була нашим “заземлятором” — коли ми поринали в свої творчі польоти, вона об’єктивно дивилася на ситуацію і роздавала “чарівних пенделів”, ставила нам жорсткі дедлайни, завдяки чому робота йшла чіткіше. Вона домовлялася з інформаційними партнерами, з ТРК Київ, з Українським радіо.

[caption id=”attachment_65881” align=”aligncenter” width=”600”] Олена Танчинець та Макс Бакшаєв[/caption]

- Якщо подивитися на все, що було вами зроблено, це варто було всіх ваших нервових клітин?

- Якщо мислити глобально, що ми “врятували світ“, “завдали добро”(сміється), то варто.

- А ви його врятували?

- Ми посадили зернятко віри, що можна зробити щось або за допомогою ЗОШ або навіть без неї. Точно знаю, що у багатьох людей з’явилась впевненість, що вихід є.

Багато учасників перезнайомилися між собою і почали створювати спільні проекти, співпрацювати. Вийшли класні комунікації “альтернативщиків” між собою. Якби ще й вдалося все, як було заплановано, і не відмовились деякі учасники, було б взагалі ідеально. Але в цілому я дуже задоволена результатом.

- Олено, як ти все встигаєш: сім’я, кар’єра, активна діяльність?

- Ну от тиждень перед фестивалем моя сім’я мене майже не бачила. Зранку я виїжджала, коли всі ще сплять, та пізно поверталась, коли вже сплять. Я дитина педагога, який приділяв увагу не сім’ї, а дітям. Зараз від цього мабуть страждають і мої діти, тому що я намагаюся “врятувати світ”, десь “забиваючи” на своїх дітей.

Та наразі дійшла до висновку, що сім’я — найважливіше, що може бути. А світ — нехай зачекає (сміється).

У мене старшому сину Антону 15 років, у моєї подруги Куликової Олени син такого ж віку. Вони на Фестивалі були нашими головними помічниками, і це було дуже приємно.

- Між іншим, тебе і твою сім’ю періодично можна було побачити по телевізору. Захотілося подивитись на себе зі сторони?

- Взагалі дуже цікаво було подивитись на всю цю “кухню” зсередини. Все починалось із програми “Хата на тата”. Діти хотіли взяти в ній участь, ми заповнили анкету. Нам зателефонували і я чесно сказала, що наш тато витримає. А їм же таке не цікаво. Тому нас запросили взяти участь в іншому проекті — “Міняю жінку”.  Я сподівалась там на екстрим, якесь село і відсутність цивілізації, а вийшло все досить легко.

Потім ще запросили на шоу “Поговоримо про секс”.  Запропонували із серії “а не бажаєте?”. Ну ми і погодились. Тема “Коханки і коханці”, половина тексту прописані, але воно і не дивно —  це ж просто шоу. За факт зради з мого чоловіка ледь не монстра зробили (сміється). Звісно, ми могли розвернутися і піти, але було шкода журналістів, я розуміла, що ми можемо людям зробити велику “каку”.

Я намагалася донести основний меседж, що “все дуже відносно і завжди винні двоє“, а мене намагалися вивести на банальний конфлікт. Проте це був цікавий досвід того, як насправді робиться TV-продукт. Як все потім гарно монтується - так, аби було вигідно для шоу.

- Якісь “активності” в Броварах ще плануєш організовувати?

- Сюди хотілося б завезти багато корисностей з Києва. Але вже не раз помічала, що люди в Броварах дуже пасивні і до такого ще може й не готові. Наприклад, в своєму дитячому клубі хотіла відкрити заняття з “Цікавої науки” (фізика-хімія-біологія) з вартістю 1.5 год за 70 грн з реактивами та купою цікавих досліджень, запрошувала викладача з Києва. Але не зібралась група! А оскільки плату за оренду, комунальні, заробітну плату ніхто не відміняв, то час від часу задумуюсь, а чи потрібно це комусь? Краще витратити ці гроші на своїх дітей.

- Знаю, в тебе була ідея відкриття “teens hub”. Розкажеш?

- Можливо, це вік, або ще можна назвати життєвий досвід. Але разом з моїми дітьми ростуть і нові мрії. Дуже хочеться, щоб вони росли у красивому, сучасному місті. Бровари мають чудове географічне розташування, у нас живе багато молоді, тож і є бажання створити простір для молоді, для тінейджерів. Такий собі “teens hub”, де можна провести час за цікавою грою, поспілкуватися з однолітками, познайомитися з цікавими людьми, що досягли успіху і готові поділитися своїм досвідом, задати запитання на будь-які теми і отримати відповіді. Це має бути таке місце, де підлітки можуть реалізовуватися та бути, перш за все, просто почутими! Але я не готова зараз впевнено сказати, що маю стовідсоткову готовність для старту. Однозначно, для реалізації цієї ідеї повинна бути команда однодумців.

- Які ще ідеї хотілось би втілити?

- Моєму молодшому сину Єгору 5 років, у подруги дитині 5 років. В школу ще рано, тому думаємо провести експеримент а-ля сімейна школа, садочок-школа. Початкову школу дати не складно, у мене навіть диплом є. Про старшу школу зараз мова не іде, бо там складніше — у дитини згасає інтерес до навчання. Якщо це вийде проект суто між друзями, то можна і вдома організувати. А якщо робити щось трохи більше, то вже потрібна довіра батьків. Адже багато мам і татусів хочуть іти з платного заняття, несучи в руках “щось”, якийсь “доказ”.

Нещодавно я була на цікавому тренінгу з нейропедагогіки і нейропсихології. У мене перевернулось розуміння всього і розвиваючих програм в тому числі! Ранній розвиток — це шкода для дитини. Те, що ми бачимо на “Україна має таланти”, де маля знає всі країни — це грубо кажучи дресування, а не розвиток. Мозок людський має певні етапи і стадії розвитку, неправильно перескакувати і перевантажувати.

До 4-х років розвивається активно сенсорика і моторика. Ми маємо з дітьми бігати, танцювати, робити гімнастику, ліпити, пробувати різні фактури на дотик, розвивати вестибулярний апарат, можна додавати і певні вкраплення творчості. 4-6 років — треба розвивати творчість, треба малювати, придумувати, фантазувати.

Ми не можемо знати, які знання мають бути у наших дітей через 10 років. І максимум, що ми можемо дати, — це певний комплекс навиків: вміння креативити, логічно мислити, щось створювати.

А коли ми перестрибуємо етапи розвитку, дресуємо, у дітей з’являються шаблонні вміння і знання. І якщо вже в дорослому віці виникає необхідність нестандартно задіяти свої навики, то більшість не може цього зробити.

- Чи є відчуття, що ти не встигла насолодитися дитинством власних дітей? Чи важко поєднувати сім’ю і реалізацію своїх проектів?

- Не легко. Саме тому я зараз намагаюся більше часу бути вдома. Якщо зі старшим Антоном я була вся в роботі, то з другою донею — Сонею, я насолодилася декретом.

Взагалі я така мама, що мої діти вимушені бути самостійними. Вони вміють себе обслуговувати самі. Єгор, найменший, добре знає, де у нього лежать які речі. Він розуміє, що якщо все акуратно звечора складе, то зранку знатиме, що вдягнути. Я не перевіряю домашні завдання у старших, я питаю: ти зробив/зробила? Все нормально? Потрібна моя допомога? Я поважаю їхній особистий простір, а вони поважають особистий простір інших людей.

Мій головний меседж батькам — проблеми з дітьми не виникають раптово. Чим раніше ви зрозумієте, що дитина з народження — особистість і треба ставитись до неї як до особистості, тим кращими будуть ваші стосунки і взаємодія. Дуже важлива повага до особистості в будь-якому віці.

Фото - Світлана Яцив та з архіву Олени Танчинець