• Сьогодні: Понеділок, 8 Серпня, 2022

Паралельні реальності броварської псевдожурналістики

Лютий14/ 2012
avatar
Аліна Дяченко

Депутат Броварської міськради, голова броварського осередку "ДемАльянсу", екс-головний редактор "Маєш право знати"

Команда сайту «МПЗ» може не поділяти погляди авторів та не несе відповідальності за інформацію, опубліковану у розділі «Блоги». Відповідальність за зміст, достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори текстів, розміщених у розділі «Блоги»

Останні 10 днів пройшли немовби у двох паралельних реальностях – в одній з них мого колегу по „Прозорому суспільству” та однодумця, який власним прикладом остаточно переконав мене, що для того, щоб змінити цю систему влади, потрібно в першу чергу активно діяти самому, побили біля його власного під’їзду чотири добре підготовлених бійця, а в другій – низка людей, серед яких чимало медійників та навіть активістів блогосфери, які по всіх усюдах кричать, що все це інсценізація та недолуга піар-технологія.

В одній я прибула на місце подій через 15-20 хвилин після того, як було скоєно цей напад, вперше бачила цю сильну та завжди врівноважену людину у шоковому стані, разом з ним та його товаришем, якого також побили нападники, їздила до лікарні швидкої допомоги та з острахом залишала його в цій неприязній та ненадійно захищеній медичній установі, щоб на ранок поскоріше повернутись. А в другій у цей самий ранок у ЗМІ прес-служба обласної міліції почала поширювати інформацію про те, що факт нападу не встановлений, а депутат, якого нібито побили, зник та десь ховається – при цьому у палаті Павла вже сиділи представники міліції, а речник обласної міліції цинічно давав на камеру коментарі прямо у приміщенні лікарні швидкої допомоги.

Вибори почалися – можна бити

У ніч, коли це сталось, у телефонному режимі я без упину розповідала про те, що сталось, своїм друзям та знайомим журналістам, щоб убезпечити постраждалого від можливого подальшого насильства, відповідно на ранок інформація про напад розлетілась по Інтернет-ЗМІ й інформаційним агенціям, однак під вечір під публікаціями почали з’являтись коментарі про „дешевий піар” ,”самопобиття” і „ми вже це проходили”. Вочевидь, сучасному Інтернет-читачу надзвичайно складно визначити, де правда, а де брехня, і він покладається на власний сумний досвід та неодноразово зраджену довіру. Однак така легка віра у погане відкриває широкі можливості для тих, хто звик користуватись насильницькими методами у вирішенні своїх проблем.

Фактично така зневіра громадян розв’язує „злочинцям у владі” руки, адже тепер можна вільно бити та організовувати напади на своїх опонентів, – незалежних журналістів, громадських активістів, політичних діячів, – зводячи власні рахунки із занадто настирними правдошукачами та занадто сміливими борцями за справедливість. Головне вчасно „звинуватити” їх у передвиборчих амбіціях, а відтак бажанні піартитись за будь-яку ціну, зокрема через самопобиття. І тоді навіть журналісти центральних телеканалів будуть уникати сюжетів про будь-які напади та побиття публічних осіб, адже „вибори вже почались”, раптом це інсценізація, а ті, що таки наважаться приїхати до лікарні, у своїх блогах писатимуть, що постраждалий виглядав не таким вже й побитим, та ще й плутався у показах… Так, немовби людина, яку напередодні дуже професійно побили, щоб не залишилось зовнішніх слідів – лише забої внутрішніх органів та гематоми, які дадуть про себе знати лише через кілька днів, має комусь показово демонструвати отримані травми, а ще зі струсом мозку середньої тяжкості на ранок почне все чітко й послідовно згадувати та розказувати.

Наклеп у костюмі Гамлета

Коли б’ють когось іншого, завжди легко філософствувати на тему – били чи не били, напад чи інсценізація. А ще цікавіше корчити з себе Шекспіра на замовлення, як це зробив працівник комунальної газети „Броварська панорама”, завбачливо сховавшись при цьому за псевдонімом. Квінтесенція псевдостатті (порушення етичних засад та стандартів журналістики не дозволяють назвати цей текст терміном стаття) „Петра Григи” по суті викладена у вступі – „як тільки почуєте, що на якогось непоказного кандидатика скоєно „гучний” замах, знайте – цей кандидатик піднімає свій рейтинг”. Крім цієї думки, жодної іншої автор у свій опус не заклав – такого завдання перед ним не стояло.

На момент виходу цієї публікації броварською міліцією вже було порушено кримінальну статтю за фактом побиття, вже були перші висновки лікарів про струс мозку та забої внутрішніх органів, потерпілих по кілька годин опитувала міліція, дружина та батьки майже цілодобово були поряд з найдорожчою для них людиною, а „Петро Грига” пише: „відзначимо повну відсутність травм”, „він взагалі не постраждав”, „ретирується у київську лікарню та ховається там не тільки від міліції, яка хоче його опитати, а й від журналістів”, „на кадрах цієї телекомпанії чудово видно, що ніяких пошкоджень у нього немає, а у крапельниці – звичайний фізрозчин” (це ж треба мати таку „зоркість”, щоб на око визначити, що у крапельниці фізрозчин).

Ну і останє, найцинічніше – у той час, як міліція майже тиждень не може знайти свідків, автор стверджує, що знайшов свідка – пенсіонерку Марію Остапюк. Чи існує така людина насправді, перевірятимуть слідчі правоохоронних органів. А от чи існує „Петро Грига” перевіряти маємо ми – броварські журналісти, щоб відстояти честь професії та журналістську гідність і солідарність. Бо такі „статті” порушують не лише журналістські стандарти й етичні засади професії, а й закон.

Броварські „псевдожурналісти”

Зловмисники, які свідомо та цинічно вводять в оману броварчан, та ще й за кошти цих самих броварчан, адже газета „Броварська панорама” фінансується з міського бюджету, мають бути притягнутими до відповідальності. Від таких наклепів страждає не лише репутація людини, яка наважилась у рамках закону та у рамках своїх депутатських і громадських повноважень розслідувати та зупинити земельні зловживання броварської влади, не лише його честь та гідність, а й довіра та повага броварських читачів до місцевих ЗМІ. Одна справа – виключно хвалити владу та бути її „піар-рупором”, а інша справа – переходити межу закону та відверто брехати.

Також до відповідальності, щонайменше публічної, за паплюження професії журналіста та недотримання професійних стандартів має бути притягнутий і головний редактор „Брами” – Василь Глушко, який допустив вихід такого тексту в друк.

А буквально вчора до цих псевдожурналістів вирішили приєднатись ще й працівники комунальної телестудії „Наше місто” – Світлана Петренко, вже відома своїм брехливим сюжетом про акцію протесту на захист міського парку, і директорка телестудії Ірина Куліш, яка також зробила сюжет про те, що сталось. Та сама Ірина Куліш, яка наступного дня після нападу на Павла Різаненка брала у мене коментар як його офіційного помічника та свідка подій після нападу. Жодної цитати з мого коментаря у сюжеті використано не було, знову лише версія про інсценізацію побиття – і знову ні слова про кримінальну справу, висновки лікарів… І знову за кошти міського бюджету, тобто наші з вами кошти, які ми чесно сплачуємо у вигляді податків з доходів.

Захистити честь професії

Ні, це треба нарешті припинити. І стати на захист суспільно важливої професії журналіста, адже реальностей ні дві і не три, реальність одна. Як і правда. Й істина. І справжні журналісти повинні шукати її, а не виконувати злочинні замовлення „псевдовласників міста”. За таке у цивілізованому світі позбавляють права називатись журналістом назавжди. Бо журналістика – це не поле для битви піар-технологів чи злочинців, це суспільно важлива та відповідальна діяльність, яка ґрунтується на принципах об’єктивності та правдивості, точності та достовірності, збалансованості та неупередженості. Так мене вчили в Інституті журналістики, однак цьому так і не навчились працівники комунальних ЗМІ, порушуючи не лише етичні засади та стандарти професії, а й основоположне право громадянина демократичної держави – право на інформацію. На правду. На реальність. Час відстояти честь своєї професії, колеги-журналісти!

Аліна Дяченко,
броварський журналіст, громадський активіст,
помічник депутата Павла Різаненка

  • avatar
    Таня
    10 років тому

    О какой чести Вы говорите? Им неведомо это слово.Особенно,если говорить о Кулиш. МЕРЗКО… 

  • avatar
    10 років тому

    Леонід Харченко. МЕХАНІЗМИ ТИСКУ НА ОПОЗИЦІЙНО НАЛАШТОВАНИХ ПОЛІТИКІВ, ГРОМАДСЬКИХ ДІЯЧІВ ТА МЕХАНІЗМИ ЇХ ФІЗИЧНОГО ЗНИЩЕННЯ?
    Це не версії. Це сьогодення. Жахливе. Огидне. Броварське.
    Бандитський напад на депутата Броварської міської ради Павла Різаненка, який стався у Броварах на вулиці Грушевського 2-го лютого. Після нападу та побиття Павло Різаненко, отримавши струс головного мозку, внутрішні та підшкірні крововиливи, забиття внутрішніх органів, викликав правоохоронців й швидку медичну допомогу. Але понад півгодини він чекав на їх приїзд, хоча від броварської міліції та й від Броварської ЦРЛ за цей час можна було пішки дійти двічі до місця виклику й назад.
    Тому, побитий на чиєсь замовлення (те, що це побиття на замовлення, не викликає ніяких сумнівів, – бандити не приховували своє завдання, а били, як самі вони сказали, за депутатську діяльність пана Павла), депутат Різаненко та водій вирішили їхати до київської лікарні швидкої допомоги. І тоді, уже у свинячий голос, коли травмовані від’їжджали, лише броварська «швидка» спромоглася навідатися до місця злочинного нападу. А що було би, коли травми були тяжчими і час для медичного втручання йшов би на хвилини, як у випадку зі злощасним дільничним міліціонером з Семиполок?
     Чи можна довіряти такій міліції, лікарям, лікарням, місцевій системі охорони здоров’я та правоохоронним органам, взагалі?  
    А якби у Павла Різаненка не було під рукою власного транспорту? То не факт, що зі струсом мозку, лежачи на лютому морозі, можна було вижити. Уже понад 150 осіб замерзли в Україні цієї зими.
    А якби повернулись нападники? То не факт, що, струсом мозку, забиттями внутрішніх органів, внутрішніми та підшкірними крововиливами усе це скінчилось би.
    Виникає ще безліч питань.
    Затримка виїзду наряду міліції та швидкої допомоги в Броварах – це звичайна неорганізованість службовців, прихований саботаж, завуальоване полювання на громадських активістів чи відкрите їх знищення?
    Чи так само довго їхали би броварські лікарі і міліціянти, якщо виклик був би від мера Броварів Сапожка чи від частого гостя міста прем’єра Азарова, чи від Федоренка, протеже прем’єр-міністра ?
    Міліціянти та лікарі за господарським  віданням відносяться до «бюджетників» – і багато хто з них обурюються тим, що у них низький заробіток.
    А чи потрібно підвищувати їм зарплату, якщо вони не роблять елементарного: вчасно приїхати, захистити своєю владою та зброєю, допомогти в міру наявності обладнання та препаратів?
    А чи потрібна така міліція, яка здатна лише у бродяг дрібницю віднімати?
    Чи, може, вони себе ведуть саме таким чином, щоб ми про них думали, що вони недолугі?
    Ще питання. Лікарня у Броварах, яку будували десять років, а лаври за «відкриття» отримав прем’єр Азаров та голова Київської ОДА Присяжнюк, лише для обраних? А також для того ж самого її головного лікаря Багнюка та його кума депутата-регіонала Трощена? А до інших  – ставлення у цій лікарні, як до бидла?
    Якщо так, то нехай про це заявлять і ми не будемо у Броварах на цю лікарню розраховувати. Благо, що Київ поруч і не в кожній київській лікарні у медиків є справа до конфліктів броварських можновладців зі своєю громадою, з активними її представниками і тому ще є якась надія на отримання неупередженої медичної допомоги.
    Як повідомила нашого журналіста керівник служби по зв’язкам з громадськістю міськвідділу з обслуговування м. Бровари та Броварського району ГУ МВС України в Київській області Юлія Барабаш, за фактом нападу на депутата Броварської міської ради Павла Різаненка порушено кримінальну справу (хуліганство), опитані свідки події, ведеться слідство.
    Чомусь нема віри тому, що дійсно ведеться слідство. Чому нема віри? Здогадайтеся з трьох раз…
    Чим далі, тим цікавіші питання постають.
    Кому так дошкулив депутат Різаненко, що його неодмінно потрібно було побити? Що ж не сподобалося у його діяльності? Чому до нього упереджене ставлення броварської влади? Чому проти нього мерія налаштовує усіх своїх підлеглих фізичних та юридичних осіб?
    Відповіді є.
    Перш за все – це страх влади, її злочинної депутатської більшості. Страх перед тим, що пан Павло вже оголив і надалі буде оголяти афери броварської влади.
    Такі афери, як інформаційна афера, афери з виділенням земельних ділянок депутатам та їх родичам.
    Інформаційна афера броварської мерії дуже витончена. Начебто нічого поганого й не робилось…
    Але… про рішення міської ради не повідомлялось ні у пресі, ні по міському телебаченню – студії «Наше місто». Зате з екрану цього ж броварського громадського телебачення не сходили PR-сюжети про мера Сапожка та депутата-регіонала Федоренка.
    Депутат Різаненко поклав край замовчуванню злочинної діяльності мерії. Своїми протестами він домігся показу пленарних засідань депутатів броварської міської ради по телеканалу «ЕКТА». Для того, щоб, як казав, один з російських царів – Петро Перший – «дабы дурь каждого видна была» . Але ж і тут швидко було знайдено «вихід». Місцевий телеканал почав монтувати записи засідання, тобто, виступи Павла Різаненка вирізалися, а в цей час показували Сапожка, який чомусь у повній тиші кивав головою. Після таких телевізійних «ноу-хау» Павло Різаненко приніс у зал засідання свою відеокамеру і після довгих дебатів з депутатами все ж настояв на веденні зйомки. Потім повну версію засідання з усіма незаконними рішеннями, які там приймалися, він розміщував на своєму блозі для загального перегляду.
    Звичайно, це не сподобалося меру, і жодному з провладних депутатів.
    Мені теж не сподобалося би таке, якби я був на їх місці. Залишалося би одне: якомога скоріше тікати з Броварів від ганьби.
    Земельні афери. Масові викриття депутатом Павлом Різаненком зловживань броварської влади з виділенням землі довели до «температури кипіння» усіх броварських бізнесменів від політики, включаючи депутатів Трощенка і Федоренка. Тут уже напряму було нанесено удар по корупційним інтересам бізнесу.
    Тож і не важко здогадатися, любий читачу, звідки «ноги приросли» до тих кийків, якими було побито Депутата Різаненка.
    За останній тиждень в Україні було скоєно не один напад і побиття. Для країни це тривожний симптом.
    Так, 7-го лютого у Луцьку невідомі побили депутата міської ради від фракції «Батьківщина», начальника управління транспорту і зв’язку Рустама Дячука. Його госпіталізували у відділення нейрохірургії Луцької міської клінічної лікарні.
    У Дячука – струс мозку, перелом носа, накладено два шви на обличчі. Також – удари і гематоми. Депутат зв’язує напад на себе виключно з депутатською діяльністю і роботою начальника управління транспорту міськради.
    “Це – попередження, що не треба робити певні кроки в проведенні конкурсів на пасажирські перевезення”, – сказав Дячук. У обласному управлінні МВС повідомили, що за фактом биття Дячука міліція порушила кримінальну справу по частині 1 статті 296 Кримінального кодексу України (хуліганство).
    Чи варто нагадувати, що «Батьківщина», до якої належить пан Дячук, опозиційна до уряду України?
    У цьому випадку так само, як і у випадку з Павлом Різаненком, депутат відстоює права громади на справедливу, законну участь у конкурсі.
    Також у Києві побили представника міжнародної журналістської організації “Репортери без кордонів” в Україні Оксану Романюк. Вона знімала на телефон незаконне будівництво біля власного будинку.
    Подія трапилася вночі з 6 на 7 лютого на проспекті Свободи, 24, де забудовники встановлюють під будинками малі архітектурні форми, вирізаючи дерева, а також встановлюючи кіоски на дитячому та спортивному майданчиках поблизу них.
    І тут майновий конфлікт. І тут конфлікт не особистісного, а громадського значення.
    То що? Злочинне ставлення міліції, лікарів і надалі будемо списувати на їх некомпетентність?
    Я упевнений, що кваліфікація міліції, лікарів у такому ставленні до нас, до звичайних громадян, має лише дотичний характер.
    А головне – це те, що і міліція, і цивільні державні службовці, і лікарі, і вчителі втягнуті у партійно-політичну війну.
    А на війні, як на війні: якщо ти маєш владу, то покажи, що її у тебе нема, щоб потім нікому було відповідати за результати її діяльності, якщо ти не хочеш реформ, то скажи, що ти перший реформатор, якщо вже чекають на міліцію чи лікарів за викликом, то зроби так, щоб не дочекалися, – і горе тому, хто обманеться.
    Це найстрашніше вже хоча би тому, що таким чином підриваються усі моральні устої суспільства: підривається віра у право, закон, людяність.
    Висновок напрошується зовсім невтішний.
    З однієї сторони, влада використовує міліцію, прокуратуру та суди, як репресивні механізми проти опозиційно налаштованих політиків і бізнесу, що підтримує таких політиків. Найбільш прикрими прикладами є ув’язнення Юлії Тимошенко та Юрія Луценка, порушення карних справ проти Авакова.
    Або, з іншої сторони, Павла Різаненка, Оксану Романюк, Рустама Дячука ці ж суди, міліція та прокуратура позбавляє, як опозиційних  політиків, громадських діячів, права на захист свого життя. Позбавляють за той же державний рахунок, за ті ж гроші платників податків. На які утримуються злочинні суди, прокуратура, міліція.  А найнеприємніше з цього – так це те, що, начебто, все правильно.
    То що? Самі будемо братися за зброю, щоб захистити себе?
    Може, це вже єдиний вихід, – йти тим шляхом, як і, свого часу,  будувалася демократія на Дикому Заході США, де містер «кольт», хоча й не дуже швидко, до того ж ще і кровопролитно, але здобув права для своїх громадян?
    І це не проблема фінансування правоохоронної та медичної галузей по залишковому принципу, як може хтось подумає.
    Це питання моральності влади, яка ось такими своїми вчинками перетворила себе на антинародний режим.
    Можливо, є ті хто вважає, що диктатору та його кліці усе це свавілля невідоме, що вони щиро бажають українцям демократичних свобод, верховенства права людини.
    Але я так не вважаю: диктатор зі своїм режимом якраз і стоїть у голові колони організаторів політичного, громадського та економічного терору. Багато хто із нас це відчуває на синцях під своєю шкірою, на своєму гаманці, на  своєму здоров’ї, знівеченому незаконними арештами, вироками… Багато хто цього уже не відчуває. Бо спочиває на кладовищі після тортур у відділах міліції… Після нерозкритих вбивств та «самогубств». Не відчувають цього болю мільйони тих, хто вимушено залишив Україну, докладаючи тепер свої знання, енергію в інших країнах задля цивілізаційного поступу, щоб не чекати чергових поборів, соціальних та фізичних тортур у себе на батьківщині.