Андрій Качор
Незалежний журналіст, громадський активіст
Зв'язатись з Андрій Качор
Спеціальне розслідування щодо походження, історії та приналежності першої “офіційно-анонімної” броварської газети “Громадський ревізор” – єдиного видання в місті, де УСІ журналісти пишуть під вигаданими іменами та навіть головний редактор – підставна особа. Першу частину можна прочитати за цим посиланням, другу частину – за цим посиланням.
Однак якщо гарно придивитись, то одне реальне прізвище в газеті «Громадський ревізор» все ж таки можна відшукати. Це прізвище головного редактора, дані про якого будь-яке друковане ЗМІ згідно із законом зобов’язане зазначати у своїх реквізитах, адже в кінцевому рахунку саме ця людина несе відповідальність за зміст газети. І звати його Попелянський Олександр Валерійович.
Автор довго і безрезультатно намагався знайти хоча б якусь інформацію про таємничого Попелянського О.В. та його зв’язків з українською журналістикою. На жаль, 99, 9% спроб пошуків виявились марними. Однак зрештою щастя таки посміхнулось.
Як з’ясувалось в результаті тривалих пошуків, в Україні існує дві людини з аналогічним прізвищем та ініціалами, і котрі за своїм віком теоретично можуть перебувати на подібній посаді.
Кандидатура першого Олександра Валерійовича Попелянського, інформацію про якого вдалося знайти, відпала відразу. Цей 34-річний Попелянський народився в селі на Житомирщині, а нині проживає в м. Вінниця, а відтак навряд чи може мати який-небудь стосунок до броварської газети. Зайве казати, що будь-яких зв’язків цього «вінницького Попелянського» зі сферою ЗМІ взагалі автору так і не вдалося відшукати.
Натомість інший – і останній знайдений в Україні Попелянський – мешкає в м. Києві, має 27 років, а відтак цілком може бути головним редактором «Громадського ревізору», принаймні з огляду на місце проживання та вік. І хоч згадувань про цього Олександра Попелянського як про журналіста чи редактора в Інтернеті також немає жодних, говорити про те, що пан Олександр жодного разу не з’являвся в ЗМІ, було би не зовсім правильно.
Ще у вересні 2009 року програма «Свідок» телеканалу НТН зробила сюжет про непросту долю молодого киянина. На цьому відео тоді ще 23-річний Олександр постає перед нами в момент сімейної драми: кохана дружина Сашка раптово накивала п’ятами з родинного гніздечка, ще й прихопивши із собою чималу суму коштів і родинні дорогоцінності, зокрема – і весільну обручку. Зраджений та вбитий горем чоловік, а також його матір, котрій і належали вкрадені кошти, негайно звернулись із заявою до міліції. Яка подальша доля дружини-втікачки, вкрадених грошей і зруйнованої молодої родини – автору не відомо. Та й особливого стосунку до нашої теми це не має.
Важливо інше, що на єдиній появі в Мережі ошуканий коханою Олександр Попелянський мало схожий на майбутнього редактора броварської газети. Однак враховуючи те, що усі матеріали «Громадського ревізору» написані під псевдонімами, а журналісти, яких «Громадський ревізор» змушений «показувати громадськості», виявились підставними особами, котрі виконували разове замовлення, то й головний редактор цілком може бути таким собі «зиц-председателем»: підставною формальною фігурою, прізвище якого газета змушена публікувати згідно з вимогами закону. І в разі чого, саме нещасний Попелянський нестиме юридичну відповідальність у випадку, якщо хтось таки подасть позов проти газети. В той час як справжні власники та автори «Громадського ревізору» формально лишатимуться з «чистими руками» та ні при чому.
Тож виходить так, що газета «Громадський ревізор» по факту є повністю анонімним виданням, за зміст якого не бажає взяти на себе відповідальність жодна людина, реально причетна до виходу газети. Можливо, подібна ситуація і могла би бути хоча б частково виправдана, якби йшлось про якесь підпільне видання, котре позиціонувало би себе як жорстку і радикальну опозицію, а відтак, переймаючись безпекою власних журналістів, змушена приховувати їхні справжні імена. Однак у випадку «Громадського ревізору» все з точністю до навпаки, адже редакційна політика видання вибудувана чітко у фарватері міської влади та майже відкрито піарить нинішнього міського голову Ігоря Сапожка та його «команду господарників», принагідно працюючи проти його опонентів або ж потенційних конкурентів. Тож у нашому випадку йдеться не про небезпеку «журналістів» зазнати переслідувань за сказану правду. Головна причина приховування власних імен авторів «Громадського ревізору» – це страх зганьбитись перед людьми за обслуговування інтересів корупціонерів, а не виключено – і понести юридичну відповідальність за розповсюдження завідомо неправдивої інформації.
Замість епілогу
Ситуація з «Громадським ревізором» вкотре доводить, що діюча міська влада – скільки б вона не змінювала партійні кольори та не ховалась за різними іміджевими масками – лишається залишками колишнього режиму за своєю суттю. Налякані революцією та її наслідками, броварські чиновники вже не можуть собі дозволити так масово і неприкрито застосовувати відверту чорнуху та журналістські підробки, як робила це у попередні роки. Реалії життя та політична кон’юнктура змушують броварських можновладців хіба дещо змінити формат роботи та просувати новий медійний бренд, який, в той же час, має старі завдання та не має жодного пієтету до журналістських стандартів, журналістської етики, об’єктивності та журналістики як такої. Сьогоднішній інформаційний рупор міської влади залишається анонімним зокрема і тому, що броварські керманичі міста, як і раніше, усіма способами уникають нести відповідальність не лише за свої дії, але і слова.
Окрім всього іншого, поява у Броварах газети типу «Громадський ревізор» засвідчує, що група Сапожка вже розпочала підготовку до виборів, а підхід, з яким вони створюють свій «медіапідрозділ», демонструє головне: виборча кампанія нинішньої броварської влади не матиме нічого спільного з чесністю та прозорістю, на Сапожка і Ко, як і в попередні роки, з усім можливим розмахом працюватиме адмінресурс, застосовуватимуться «сірі схеми» та чорний піар. А відтак броварчанам марно сподіватись на цивілізовані та рівноправні місцеві вибори, які мають відбутися вже цього року.
Однак всі ми знаємо, що за аналогічними алгоритмами, яких сьогодні притримується Сапожко і Ко, на попередніх виборах працювали усі фаворити міської влади: від Федоренка у 2012-му до Андрєєва, Фещуна та Семеняки на виборах 2014-го. І як закінчилась для кандидатів подібна нечесна інформаційна боротьба – всі ми також добре пам’ятаємо.