• Сьогодні: Вівторок, 11 Серпня, 2020

Лідія Стрельченко: “Зараз моя мета — наша перемога” – ФОТО

  • 62156
  • 62156
  • 62156
  • 62156
  • 62156
  • 62156
  • 62156
  • 62156
  • 62156
  • 62156
  • 62156
  • 62156
  • 62156
  • 62156
  • 62156
  • 62156
  • 62156
  • 62156
  • 62156
  • 62156
  • 62156
  • 62156
  • 62156
  • 62156
  • 62156
  • 62156
  • 62156
  • 62156
  • 62156
  • 62156
  • 62156
  • 62156
  • 62156
  • 62156
  • 62156
  • 62156
Жовтень28/ 2016
avatar
Світлана Яцив

Фотограф, кореспондент

Існує така легенда: 14 жовтня військо давніх русів на чолі з Аскольдом взяло в облогу Константинополь. Мешканці міста в молитві звернулися до Божої Матері з проханням про порятунок. Богородиця з’явилася перед людьми та вкрила їх своєю покровою (омофором). Після цього вороги вже не могли побачити цих людей. Символічно, що саме на свято Покрови ми мали приємну та цікаву розмову із Лідією Стрельченко. Це дивовижна дівчина, волонтер з душею поета, котра для багатьох броварських військових стала надійним плечем та янголом-охоронцем. За свої 30 років вона багато вже чого зробила важливого, та окрім слів подяки довелося чути в свій бік і погрози вбивства.

– Лідо, розкажи, будь ласка, чим ти займалася до війни?

– Я пробувала себе трохи в журналістиці і як літредактор на сайтах. Потім в 2011 році прийшла в проект, де потрібно було оцифровувати старовинні українські книжки, або оригінальні, або в перекладі. Ми зробили сайт з цими книжками, де кожен бажаючий може їх переглянути.

Ще паралельно був цікавий проект, де я оцифровувала повністю весь архів броварської   газети  “Нове життя” (раніше мала назву “Стахановець”). А це починаючи з 1945 року і до 2000-х! Це ж історія, старі фотографії, це ті люди, які жили в місті в районі, творили. Результат роботи можна тепер переглянути на сайті “Лівобережна Київщина”.

Пам’ятаю, колись задовго до всього цього я слухала новини, де говорили, що збираються оцифровувати повністю архів газети “The Times ”. Для мене це було щось неймовірне! Тоді не могла подумати, що я в чомусь такому теж буду задіяна.

lida-strelchenko-10

– Як багато часу та сил на це було витрачено? Сама все робила?

– Так, я робила це все сама “стаханівськими” темпами (сміється) на промисловому сканері. Його мені довелося з нуля освоїти. Це не простий апарат — треба знати програми, вміти підбирати правильно профіль, щоб був потрібний контраст. Якщо, наприклад, газета повністю жовта, то треба одні налаштування, якщо біла — зовсім інші. Це така трохи ювелірна робота.

Правда очі боліли від постійного “мерехтіння” сторінок. Та все одно до цього поверталась, адже це потрібно для майбутнього.

– Які були відчуття, коли відсканувала останню сторінку?

– Мабуть трішки не вірилося, що це закінчилося. Була радість, що все вже нарешті буде викладено в інтернет на загальний доступ. Я розуміла, що хтось рано чи пізно, але має це зробити.

– Чим ще займалася в цей час?

– З 2005 року я входжу в літературно-мистецьке об’єднання “Криниця”. Тоді я просто прийшла зі своїми віршами, представила їх на розсуд. Марія Овдієнко була керівником “Криниці”. Я навіть подумати не могла, що вже за кілька років Марія Григорівна вирішить передавати повноваження мені. І уявити таке не могла! Зараз уже я збираю всіх людей.

lida-strelchenko-16

– Чому Марія Овдієнко відійшла від керування?

– Вона якось сказала таку фразу, мовляв, я не хочу, щоб мене виносили з цієї посади як Брежнєва. Потрібно дорогу давати й іншим людям. Це було дуже мудре рішення, але для мене це було несподівано.

Дивно, та після цього старші учасники почали мене на ім’я по-батькові називати. Я кажу, ну ви що, я не хочу таких формальностей, все-таки у нас неформальне угрупування. Якщо я, умовно кажучи, усім керую, це ж не означає, що тут якийсь авторитаризм.

– А де ви збираєтесь?

– Зараз збираємося в Краєзнавчому музеї. Кожна четверта неділя місяця, крім літа. Влітку беремо тайм-аут — в когось городи, хтось їде, хтось шукає натхнення. А восени вже з новими силами починаємо сезон. Хтось приходить із віршами, хтось із прозою. Іноді ми слухаємо диски тих, в кого є можливість записувати свої пісні.

– Багато у вас криничан?

– Стабільно на засіданні в нас 10-15 людей — це кістяк. Переважно броварчани та мешканці району, хоча буває й з інших міст приїжджають. У нас такий різноманітний колектив.

Звісно зараз не вистачає молоді — старшокласників, студентів. Можливо, їм не дуже цікавий такий формат. Можливо, не так сприймають критику, навіть якщо вона конструктивна, бо твори ми обговорюємо. Іноді погляд зі сторони, “чужі очі”, дуже потрібні та корисні для автора, адже він може не помітити якихось недоліків: або десь русизм зустрінеться, або не так побудоване речення, абощо. Тому ми радимо, як, на нашу думку, було б доречніше. Звісно, один автор може не дослухатися, але інший переробить. Так ми самі себе вдосконалюємо.

– Тобто у вас дружня сімейна атмосфера?

– Саме так. Навіть якщо в когось якісь проблеми, намагаємося допомагати, підтримувати. З днем народження один одного вітаємо. В “Криницю” ходять навіть цілими сім’ями та поколіннями. Як-не-як, “Криниця” існує вже 61 рік!

Наприклад, Валентина Ковалівська (секретар “Криниці”) – сама досить давно тут, пише вірші. Буває, що з сином та внуком приходить. Адже син у неї також творча людина, має музичний гурт.

lida-strelchenko-2

– Чому ти вирішила волонтерити? Розкажи про Координаційний центр допомоги броварським військовим.

– Мабуть, я інакше не могла…  Це моя держава, моя країна, це мені боліло. Також були волонтери, які мене надихали, яких я брала за взірець.

Назва коордцентру досить умовна, бо це допомога не лише броварським військовим. Дуже багато людей зверталися з району та інших міст.

Коли з’явилась ідея Координаційного центру, ніхто не думав, що війна затягнеться так надовго. Ми з однодумцями почали цю справу, та поступово всі відійшли, залишилася лише я — надходження коштів, звітність, прийом дзвінків, ведення сторінки в соцмережі — це все на мені. Звісно, нічого б не відбулося без тих, хто допомагає матеріально, морально, фінансово.

Мене вражає, що деякі люди (котрі мене ніколи не бачили і не знають), переглянувши сторінку звітності,  – повірили. Вони пишуть мені, час від часу переказують кошти. Така довіра дуже важлива для мене — це дуже хвилююче, дуже відповідально. Ти розумієш, що саме заради таких людей, заради такої довіри ти повинен постійно звітувати, щоб вони бачили, куди саме йдуть ці кошти, як вони використані, і що ти не підведеш.

lida-strelchenko-7

lida-strelchenko-8

– Вже пройшло більше двох років, як ти займаєшся волонтерством. Чи з’являлося бажання все кинути?

– Було таке. Була злість, злість на всю ситуацію в цілому. Я розуміла, що я не надлюдина. Та, спостерігаючи за роботою інших волонтерів, я надихалася, це допомагало жити та не опускати руки. Моїм ідеалом і зараз є волонтерка Діана Макарова та її Фонд. Це надзвичайна жінка, яку декілька разів пощастило бачити наживо.

– Волонтерство справа нелегка. З якими неприємними моментами довелося стикнутися?

– Деякі люди сприймають волонтерство не як хорошу річ, а ще й як конкуренцію. У мене в голові це не вкладається. Ми ж нібито робимо всі одну справу, допомагаємо і все. Але є люди, для яких це змагання або щось типу того.

Ще з неприємного і сумного так звані “аватари”. Це була та із хвиль мобілізації, коли вже почали забирати всіх. Бо спочатку йшли патріоти, і йшли воювати. Вони нічого не боялися і розуміли, куди направляються. Але ж ліміт таких людей не безкінечний.

Тому згодом, до лав військових почали потрапляти не дуже морально стійкі люди, котрі зловживали алкоголем. Був один такий хлопець, який часто мені телефонував, ридав у слухавку, що не хоче помирати. Він дуже боявся смерті, сам себе накручував і регулярно напивався. Потім якось подзвонили його побратими, вибачалися, мовляв, хлопець переходить усі межі дозволеного, постійно із пляшкою “обіймається”.

Мені, звісно, сумно за таке. Але радує, що переважна більшість людей, з якими я спілкувалась, це адекватні, патріотичні хлопці й дівчата, які знають, куди вони ідуть і що вони там роблять.

lida-strelchenko-3

– П’яні риданні в слухавку напевно нелегко витримати було.

– Та це ще “квіточки”. Мені іноді самій не віриться, що я витримала (сміється).

– То в тебе ще й “ягідки” були?!

– Так. Одного разу мене обіцяли вбити. Імен називати не буду, історія ця закінчилася добре, проте на той момент було страшно.

Якось я була дуже виснажена, не йшла робота, були замовлені певні речі для військових і проплачені кошти, але щось дуже довго вони виготовлялися, тобто затримка була не з моєї вини. На додачу, я ще й сильно захворіла. Та намагалась через інших людей просити: то щось забрати з пошти, то відправити, то з кимось зконтактувати. Бо сама фізично цього не могла зробити.

І було ще одне прохання від військового. Я не могла дістати йому речі (які обіцяла) через затримку виробництва. Кажу, треба трохи почекати, бо така от ситуація. Він напевно подумав, що хочу обманути, або щось типу того. Почав кричати, погрожувати, обіцяв прийти з гранатою.

Потім я вже вияснила, що в нього був дуже сильний стрес, важкий ПТСР (посттравматичний синдром) після фронту, він багато чого пережив, все тіло в пораненнях.

Згодом телефонував ще раз, каже: “Пам’ятаєте мене”, я відповідаю: “Ну звісно, ви ж обіцяли мене вбити, з гранатою прийти”. Він почав вибачатися, мовляв, не те мав на увазі. Домовилися ми про зустріч. Мені хотілося розставити всі крапки над “і”, показати йому, що нікого не обманюю, вже все-одно було, з гранатою прийде чи ні.

Коли він мене побачив, у нього мабуть трапився “когнітивний дисонанс”, зрозумів, що помилявся. Адже у багатьох солдат з’являється таке викривлене уявлення, що жінка яка живе тут, навіть волонтер, живе в рожевому світі і не розуміє, що таке війна. В неї все добре, навколо багато чоловіків, за рахунок яких вона живе. Він мабуть хотів побачити фіфу на високих рожевих каблуках. А тут прийшла я з температурою і з застудою, та ще й сама розраховуюсь за свій чай.

Він почав розповідати про фронт дуже важкі речі. Я пам’ятаю, як втупилась в цей пакетик з чаєм, від якого у воді розтікалися такі собі стежки, і чомусь вони були камуфляжного кольору, і здавалося, що це фронтові дороги. А він все говорив і говорив. Я впала в якийсь медитативний стан.

Мені здалось, коли я розповіла, як живу, що роблю, він був зовсім в шоці, бо і не уявляв, що таке може бути. Він сидів вражений і такий притихлий. Дуже вибачався за свої погрози.

А вже згодом часто пропонував свою допомогу.

lida-strelchenko-6

– Сподіваюсь, це єдина твоя страшна історія. Ти тут людям намагаєшся допомагати, а тобі погрожують… 

– Та історія не страшна насправді, всі ж лишились живі.

– А світлому і позитивному є місце в твоїй діяльності?

– Взагалі позитивного і світлого дуже багато. Воно все у деталях. Мені дуже подобається, коли людина відслужила, приходить, пропонує свої речі (які в нормальному стані) передати далі військовим. Наприклад, після параду 14 жовтня до мене підходили хлопці і казали, в мене є таке і таке, може комусь ще знадобиться.

Знаю жінку на пенсії, яка влаштувалась на роботу, аби жити на заробітню платню, а пенсію віддавати на армію. Це вражає до самого серця. Або коли маленькі діти наколядували чи  нащедрували на Різдвяні свята і приносять гроші, просять передати солдатам.

Найбільше мене вразив ветеран війни, якому самому було 95 років. Він прийшов на двох милицях, плакав, казав, я пережив одну війну і не думав, що доживуся до такого. Приніс гроші, сказав, щоб ми допомогли хлопцям, бо він сам цю війну важко переживає.

Це було дуже сильно.

lida-strelchenko-15

– До речі, з приводу свята 14 жовтня. Ти бачила, як це було організовано в Броварах. А в школах батьківські комітети активно закуповували презенти школярам. Такий собі флешбек до радянщини з його 23 лютим. На твою думку, яким би мав бути День захисника України?

– Я категорично проти такої грубої формалізації, проти такої радянщини. Все-таки чоловіками не народжуються, ними стають після певних вчинків.

А коли дітей, або якогось “матусиного синочка” вітають лише через фізіологію, то це якось не правильно. З цією радянщиною треба боротися, розповідати про суть свята. Для того, щоб стати козаком, треба було багато випробувань пройти, бути сильним, мудрим і нічого не боятися.

Саме свято мають організовувати люди, дотичні до теми, а не чиновники в кабінетах. Якби взялися це робити хлопці, котрі повернулися з фронту, свято вийшло б душевним, справжнім. На мою думку, якщо хочеш спотворити будь-яке свято, будь-яку ідею — дай це організувати чиновництву.

lida-strelchenko-13

– Ти ж творча людина, вірші пишеш. Чи не було бажання скласти історії військових і видати збірку?

– Колись вірші писала активно. В мене навіть збірка є — перша і наразі єдина: “Немісцевий час” (2011). Зараз уже пишу дуже мало, волонтерство багато часу та сил забирає. Хоча задум щодо такої збірки є, але це ж все треба зібрати до купи. Бо історій справді багато, і ці історії додали б повноти загальній картині.

– Крім волонтерства, чим ти зараз ще займаєшся?

– Зараз я в обласному архіві в Києві займаюся оцифровуванням опису фондів. Це робиться для того, щоб люди краще орієнтувалися — подивилися на сайті: які є документи, описи цих документів, і якщо треба їхати в архів, то приїжджали вже готовими, уявляючи, що саме хочуть взяти.

Звісно так оцифрувати абсолютно все не можна — на це і кілька життів не вистачить. Але от взялися поки що за основне. Там є і радянський, і дорадянський період. Цікаві такі документи. Займаюся цим вже півроку.

Багато людей не знають, що можуть прослідкувати свій родовід, свою історію. Все це доступно. Але просто з цим треба попрацювати.

Через роботу на волонтерство залишається не так багато часу, але все на ногах, все дуже мобільно, я постійно на телефоні, про все можна домовитися.

– Як з таким насиченим графіком поєднується твоє особисте життя? Маєш лицаря серця?

– Хм… як би його обійти цю тему (посміхається). Важко тут щось сказати. Я живу заради своєї мети. Це зараз основне.

– Я знаю, ти займаєшся в загоні територіальної оборони.

– Так. Наш загін територіальної оборони досі існує. Займаємось вівторок, четвер о 20:00 в манежі (стадіон “Спартак”). Люди долучаються і до виховних моментів з молоддю, і тим, хто прийшов з фронту, треба якась фізична активність. Позаяк це абсолютно безкоштовно, то наші заняття по фізпідготовці можна використовувати як реабілітацію.

Тут все на власному ентузіазмі: шукаємо інструкторів, екіпіруємось за власний кошт.

Є певний кістяк людей: хтось долучається, хтось відходить. Хто бачить в собі сили, хто розуміє, що певні знання потрібні всім, ті приєднуються. На мою думку, що у мирний час, що під час війни, всім необхідно мати певний набір знань і навичок.

– Коли є час лише на себе, чим ти займаєшся, що любиш? Чим знімаєш стрес?

– Кава — це “форева”. Я фанат кави, це взагалі моя друга кров. Це те, що допомагає прокинутися зранку завжди. Так само – фізичні вправи.

А ще люблю вишивати. В мене на це мало часу, але якось намагаюсь знаходити. Це як медитація. Вишивання — це відкидання всього зайвого з голови, так само як у фізичному тренуванні. Я помітила, щойно починаєш думати про щось негативне, відразу або нитка починає плутатись, або ти собі колеш пальці. І ти розумієш, ага, щось я вже не про те думаю. Треба переключатись на щось хороше. І тоді все виходить чудово.

lida-strelchenko-11

– Ти як відчуваєш, знайшла своє місце в житті? Чи хотіла б щось більше? Щось інше?

– Я зараз на своєму місці. Про щось інше можна буде думати тоді, коли завершиться війна і завершиться найбільш сприятливими саме для нас умовами. Зараз моя мета — наша перемога.

Ця війна доторкнулася і до моєї сім’ї. Мій рідний брат там зараз на крайніх блокпостах. З прикордонниками чергує. Війна ця близька мені ще й в цьому плані.

Знаєш, кажуть “без фанатизму”. А в мене таке гасло, що без фанатизму добре не виходить — треба працювати з фанатизмом! (сміється).

Фото – Світлана Яцив